Загасивши фари, я навмисне від’їжджаю далеко від берега. Коло перекинутої бочки з вогнем до мене підбігають троє парубків з братової банди і просять допомоги, але напасники їх наздоганяють і збивають з ніг. А може, тих парубків уже було не троє, а лише двоє.
Не звертаю на них ніякої уваги. Намагаюсь їхати якомога повільніше, але автомашина шалено, як під час випробувань на витривалість, трясеться, деренчить, готова от-от розпастися на шматки. Якщо впаду в рів або настромлю днище на здоровенну каменюку — мені кінець. Та незабаром, не доїжджаючи до заростей верболозу, я натикаюсь, як і сподівався, на іншу метушливу юрбу. Це гурт чоловіків, що викрали жінок. Я ще більше зменшую швидкість, підпускаю робітників близько до себе, а тоді круто повертаю і, натискаючи на газ, чешу до проїзду на дамбу, гнаний знавіснілим гуркотінням мотора, що, здавалось, мало не розсипається під ударами молота...
Мені начебто пощастило. Більшість моїх ворогів захопилися видовищем обряду, в якому брали участь жінки. Тому що фари були вимкнуті, я так і не роздивився, який то був ритуал. В уяві тільки спливає підвішена на гаку в холодильнику м’ясної крамниці оббілована й розрубана туша. Горіли великі смолоскипи, навколо панувала напружена врочистість. І це мене врятувало — на мою автомашину не звернули уваги. Вибравшись на дамбу, я нарешті ввімкнув світло. І нараз усе тіло наче задубіло, коліна й плечі затремтіли, в очах потемніло — видно ще гірше, ніж при вимкнутих фарах. Перемикаю швидкість, з усієї сили натискаю на газ, але автомашина повзе, як ручний візок. Невимовний страх холодить потилицю. Запахло паленою гумою. Виявляється, ручне гальмо відпущене не до кінця. Ввімкнувши опалення, опускаю шибку і лише тоді відчуваю в міжбрів’ї тягар сп’яніння.
А от на жінчиному обличчі не помітно найменших ознак сп’яніння. Поклавши на чоловічий дощовик, перекинутий через одну руку, складену газету і притримуючи її зверху другою рукою, вона плечем відгортає завісу, що відділяє кімнату від кухні, і заходить майже навшпиньки легкою, як у дівчини, манірною ходою...
Мабуть, вона нашвидку причепурилася, бо й матовий колір гладкої шкіри, й чорнота веснянок набули звичної свіжості, а на волоссі залишилися сліди від щітки. Як треба це розцінювати? Вона хоче підкреслити свою жіночність, чи, може, виявляє обачність і намагається приховати своє справжнє лице?.. Та все одно наслідки її хитрощів сумнівні... Завдяки косметиці ця жінка стає ніби прозорішою — так, що дуже виразно розкривається її сутність. Місто далекої мрії, затягнене туманом... Далеке місто, що немов задихнулося в схожому на деревний сік тумані, місто, де я провів кілька днів, сповнених пристрасного прагнення ще до того, як став таким, яким є зараз... Саме завдяки рамці воно схоже на краєвиди і, може, тому що я вважаю його пейзажем, воно й здається прозорим... А якщо забрати рамку — залишиться самий туман... На вигляд, якщо його не торкатися руками, він такий непрозорий, як залізобетонна стіна... Не тіш себе надією... Ще немає доказів, що жінка не є співучасницею злочину... Раптом у вухах прозвучав уривчастий, слабкий жіночий зойк, той, що я чув на березі, а з туману виринула маленьким місяцем м’ясна туша, що стікає чорною сукровицею...
Жінка проходить повз книжкові полиці, кладе на край стола дощовика і, підсуваючи мені газету, як учора, сідає на те саме крісло, правда, відсунувши його так, що її праве вухо опиняється тепер між книжковими полицями й жовтою шторою. Здається, що це тендітне вухо від грубого дотику може тріснути, як порцеляна... Мабуть, декому захочеться оберегти його, іншим — розбити... Цікаво, до якого типу чоловіків належав він?..
— Ось та газета, але...
Складена вчетверо — спочатку впоперек, а потім уздовж — спортивна газета. Впадає в очі, що вона досить потерта, але не так, як сірникова коробка. Раптом червоні ієрогліфи: «Священний меч гніву завдає удару грізному супротивникові». Це оглядова стаття про реслінг.
— Від четвертого червня?.. Видно, він досить довго носив її з собою...
Перегортаю сторінку — стаття з прогнозом змагань із професійного бейсбола. Внизу під статтею велика реклама ліків проти нежиті. На третій сторінці вгорі фотографії усміхнених молодих зірок естради та плітки про їхні любовні пригоди. Внизу невеличкі окремі оголошення, що коштують по тисячі ієн за рядок: вакансії, вільні номери в готелі, фінансові операції, здача в оренду помешкань, розмаїтості... Серед розмаїтостей, крім однієї об’яви про продаж собаки, самі оголошення про статеві захворювання та хірургічне лікування безплідності. На останній сторінці наслідки й прогнози кінних та велосипедних перегонів, програма радіо й телебачення, реклама кінофільмів. Внизу ще три рядки оголошення про вакансії і лише одне повідомлення про зниклу людину, яке, здається, до нього не мало ніякого відношення.
— Вона й раніше була така порвана? Чи, може, ви її дуже часто розглядали?
— Так, я теж брала її в руки, але...— жінка підводить очі й спокійно дивиться мені в обличчя,— але порвана вона була й раніше...
— А коли востаннє ваш чоловік користувався дощовиком? Мабуть, не пригадуєте?
— Не знаю, як це назвати — лінощами чи обережністю, але він майже завжди залишав його в машині. Мовляв, на випадок дощу... Якби чоловік не продав автомашини й не приніс дощовика додому, я про нього й не знала б.
— Автомашину? Продав автомашину? Коли? — мимохіть накидаюсь я на співрозмовницю, як слідчий. Та вона, нітрохи не розгубившись, погладжує пальцями край стола й, ніби сумніваючись, відповідає:
— За день, а може, й за два перед тим, як він зник... А дощовик приніс додому, здається, за тиждень до того... поклав у валізу й забув...
— Але ж учора ви казали зовсім інше.
— Можливо... справді, дивно...
— Ви казали, що машина на ремонті. Я добре пам’ятаю.
— Значить, від чоловіка про це почула.
— А навіщо ж ви збрехали, нібито брат напевне знає, де зараз чоловікова автомашина?
Чи не зайшов я задалеко? Загнавши клієнтку в глухий кут, звідки їй не вибратися... Що посіяв, те й зібрав... Я й не думав ставити на неї пастку... Однак стіна, до якої, здавалось, я її притиснув, виявилася для неї такою перешкодою, як мокрий папір...
Немов соромлячись чогось, жінка ніяково посміхається.
— Мабуть, я звикла говорити, не подумавши як слід... Як заберу собі що-небудь у голову... От сьогодні півдня всю квартиру обшукала... наче граючись у піжмурки, заглядала і в шафу, і за книжкові полиці... мені здалося, ніби чоловік обернувся комахою... я навіть намастила папірець медом і підсунула під ліжко...
Її губи напружилися, дихання стало уривчасте. Я подумав, що вона от-от заплаче, і розгубився.
— В усякому разі, те, що ви неохоче сповіщаєте відомості, шкодить нам обом. Бо ви не тільки завдаєте моїм ногам зайвої роботи, але й марнуєте свої гроші. Гаразд, скажіть-но мені, що за людина купила ту автомашину?
— Дуже гарна людина...— І раптом, ніби опам’ятавшись, глянула мені в очі.— Та ні, я нічого не приховую... Якби хтось мав відношення до чоловікового зникнення, то одне з двох: він би щось розповів або зовсім не давав би про себе знати... А якщо мовчить, то про нього не варто й говорити...
— Заняття того покупця?
— Здається, шофер таксі.
— За скільки продано машину?
— Начебто за сто шістдесят тисяч ієн.
— Він повністю розрахувався з вашим чоловіком?
— Авжеж, я сама бачила розписку.
— Може, ті гроші чоловік приготував для втечі з дому?
— Цього не може бути. Не повірю.— Гладке, ніби з воску, жінчине лице посуворішало, зшерхло, немов укрилося піском, навколо губ, що витяглись і стали схожі на сосок, залягли світлі зморшки. Мимоволі стиснувши зубами великий палець, жінка додала: — Прошу вас, не кажіть так, коли не маєте ніяких доказів.
— Але ж докази — це окремі факти. Біда тільки, що вас, здається, ті факти зовсім не цікавлять...
— Та все одно не можу повірити... Чоловік пропав безвісти — це правда, але... Однак залишається питання: від кого він утік?.. Мабуть, не обов’язково від мене... ні, не від мене... а від чогось іншого...