— Брата? Ви з ним зустрічалися?
— Просто дивно: куди не піду, всюди на нього наткнусь. І якраз перед тим, як до вас приїхати, я з ним по-дружньому випив.
— Справді дивно.
— Приємна людина. Якщо так і далі піде, то я зустрічатиму його щодня по десять разів. Ага, поки не забув... Він обіцяв принести сюди завтра щоденника вашого чоловіка.
— Щоденника?
— Гадаю, там нема нічого важливого.
Я стежу, намагаючись не пропустити повз увагу жодного поруху на її обличчі після того, як зайшла мова про брата. Ледь-ледь насуплені брови, напружені губи... Розгубленість, збентеженість чи, може, недовір’я до брата з його несподіваними витівками?.. Однак жінка, прикусивши нижню губу, пустотливо всміхається.
— Брат завжди полюблює збивати людей з пантелику. В нього давно така звичка...
— Чи можна з того щоденника дізнатися про мрії вашого чоловіка?
— Які мрії?
— Наприклад, про море...
— Чоловік — практична людина. Коли став начальником відділу, то дуже радів, що втримався на крутосхилах життя.
— І все-таки все покинув і зник.
— Мрія тут ні в чому не винна. Чоловік любив повторювати, що диплом — якір у житті.
— Кидати стільки якорів з маленького суденця — хіба це не вказує на його приналежність до категорії мрійників? Коли б він цього не робив, його вмить винесло б у відкрите море...
Жінка повільно поставила на стіл склянку, яку збиралася допити, і, задумавшись, мовчала. Помалу, як на кадрах сповільненої кінозйомки в’януть квіти, западали її очі, гострішав ніс, гладенька шкіра ставала матовою і бралася зморшками, а губи чорніли, наче від шовковиці. В глибині душі я почав розкаюватись. Хоч би як хворий благав, а лікар не має права вкоротити йому віку. Закон дозволяє вбивати лише солдатів на бойовищі або злочинців, засуджених до смертної кари.
Настінний годинник вибив першу годину ночі.
13 лютого. 10 година 20 хвилин. Я навідався до бібліотеки, щоб переглянути підшивки газет. До 4-го серпня, коли додому не повернувся чоловік, якого розшукуємо, дощ ішов 28-го і 29-го липня. За прогнозом, складеним напередодні, 28-го липня, опадів не передбачалось, але пізно пополудні раптом линув дощ. Отже, можна припустити, що...
Не дописавши речення, я спиняюсь і знеможено заплющую очі. Та я хочу, щоб не тільки заплющились очі, а й завмерли почуття, задерев’яніли нерви і навіть припинилося саме життя. В читальному залі майже не лишилося вільних місць, але так тихо, наче немає ні душі... Іноді хтось шморгне носом, зашарудить папером, пройде навшпиньках мимо... В ніс б’є поганий запах схожої на нафтову ропу мастики, якою помащено підлогу...
В заплющених очах зненацька з’являється жовтий колір. Обриси жінчиного вуха, освітленого відбитим від штори жовтим сяйвом... жовті, як лимон, пахощі... як лимон... що за дурниця?.. Чому не сказати, що веснянки бананового або гарбузового кольору?
Гаразд, це не поле бою і не шибениця, тож я не маю права завдавати їй навіть найменшої — як укол голкою — ранки. Все, що я можу зараз зробити,— це дописати повідомлення. Клієнт завжди має рацію. Наприклад, якщо брехню називає правдою, то вона відразу й стає правдою. А все-таки безглуздо вимагати пояснення, яке не опирається на факти. Та мені, видно, нічого не лишається, як їх шукати і тим самим довести клієнтку до розпачу. І я робитиму це, кружляючи на відстані навколо безглуздих фактів, які мали б пояснити непоясненне...
Раптом студентка на сусідньому кріслі ліворуч, налігши всім тілом на столик, почала вирізати лезом бритви якусь ілюстрацію. Я теж опустив голову, ніби збентежений її поведінкою, і став дописувати повідомлення.
...востаннє зниклий чоловік одягав дощовик 29-го липня. Однак доказів, що це було саме так, немає. А тому, що цілий тиждень, від 29-го липня до дня втечі, 4-го серпня, стояла гарна погода, надворі було тепло, то є всі підстави вважати, що протягом того часу він його не вдягав. Отже, газетою й сірниковою коробкою (або телефонним номером) скористався до 29-го липня. Цей факт свідчить, що втеча, можливо, була не випадковою, а заздалегідь підготовленою.
Сусідка поряд зі мною нарешті вирізала з журналу ілюстрацію. Я відірвав з останнього аркушика повідомлення клаптик паперу завширшки зо три сантиметри й швиденько написав: «Я все бачив. Мовчатиму, тільки йдіть за мною. Якщо згодні, то згорніть записку й віддайте». Згорнувши папірець удвоє, підсуваю нишком студентці під лікоть. Вона здригнулася, глянула в мій бік, але я з невинним виразом на обличчі втупився в свої папери. А коли вона, збентежена, розгорнула папірець і взялася читати, її кирпатий носик і пухкі щоки вмить укрилися фіолетовими плямами. Вона завмерла, здавалось, навіть подих затамувала... Втішаючись пікантною ситуацією, я нетерпляче жду відповіді...
Нарешті студентка кинула на мене допитливий погляд, зітхнула, розслабивши плечі, й підштовхнула до мене невміло згорнутий папірець. Але вона не розрахувала як слід, і папірець упав на підлогу. Нахилившись, щоб його підняти, я підводжу очі — враження таке, що туфлям на чорній без каблуків підошві під товстими щиколотками важкувато нести її тіло. І лише ямки під колінами свідчили про її невинність і чистоту. Близький кінець юності — вік нестійкий, як простуда. Мабуть, дівчина відчула мій погляд, бо щільно стискає коліна.
Піднявши зібганий папірець, кладу його в кишеню, згортаю підшивку газет, запихаю свої папери й авторучку в валізку й спокійно, мов нічого не сталося, підводжуся. Повільно, як годиться у бібліотеці з навоскованою до блиску підлогою, не озираючись, прямую до стола видачі. Здавши газети, зиркаю на дівчину. Вона ще сидить і лише стежить за мною. Легким помахом руки давши їй знак, виходжу й сідаю на лавку між дверима до читального залу та маленькою курильнею. Закурюю. Та не встиг викурити і чверті сигарети, як студентка вже підійшла до столу, де видають книжки. Несамохіть дивиться на двері, але, на жаль, мене, здається, не помічає. Потім здає книжки, бере в гардеробі пальто й прямує до дверей. Угледівши мене, наче спотикається і збивається з кроку. Не гаючи часу, я підвівся з лавки й пішов. Вона задріботіла за мною.
Коли я підкотив до виходу залишену на автостоянці машину, дівчина стояла посеред сходів, закутавшись по самі вуха коміром пальта. Я під’їжджаю до неї ближче, опускаю шибку коло вільного сидіння, а дівчина, стиснувши міцніше в руці портфель, поспішила вниз до мене. Від холоду чи від збудження її невдоволене обличчя здається неприємним. Яскравий зелений шарф, що виглядає з-під коміра, ніби підкреслює її внутрішнє напруження. Прочинивши дверцята, кажу:
— Я вас підвезу. Куди?
— Куди? — напрочуд спокійно, ба навіть зухвало перепитала дівчина.— Хіба це я маю вирішувати?
Мимоволі посміхаюся. З’являється посмішка і на її обличчі.
— То як, вирішили?
— Нікчема!
Перед самим носом у неї я рвучко хряснув дверцятами й натиснув на акселератор — з-під коліс полетіла жорства, й автомашину підкинуло вгору, немов човна хвилею. Позаду лишилася розгублена дівчина, невиразна, наче морожена риба...
Я стою мов укопаний. Не помічаючи, як минає час, стою перед телефонним апаратом коло стойки в кав’ярні «Камелія».
— Помер?
— Можливо, його закатували до смерті.— З телефонної трубки озивається збуджений голос мого шефа.— Як же так сталося? Невже в тебе нема алібі?
— А хіба щось таке існує на світі?
— Гаразд, у всякому разі, негайно зв’яжися з клієнткою. Вона мені від самого ранку не дає спокою, тричі дзвонила.
— Звідки ви дізналися про смерть?
— Від клієнтки. Хіба не зрозуміло, від кого? — І змінивши тон: — Невже є інше джерело таких відомостей?
— Я просто так запитав. Зрозуміло. Негайно з нею переговорю.
— Не хочу бути набридливим, але мушу нагадати, що за всі ускладнення кожен відповідає сам.
— Зрозуміло. Ну гаразд, удень забіжу.
Я не можу зрушити з місця. Той чоловік загинув! Кладу трубку й стою мов укопаний.