«Ось, мабуть, у чому найголовніша причина того, чого я зволікаю з телефонною розмовою»,— подумав я і зненацька відчув дивний сором, наче стою перед дзеркалом і, приклавши до очей бінокля, підглядаю за тим, як підглядаю. Невже я, хоча мене й не просили, ненароком дав розписку, що одержав більше, ніж тридцать тисяч ієн? Серед моїх приятелів-детективів моя доброта стане об’єктом насмішок. Наш шеф полюбляє казати, що клієнт — не людина, а пожива для нашого шлунка, пам’ятайте про це. Бо, мовляв, вас люди вважають паршивими собаками.
Справді, якщо вміло користуватися біноклем, то з його допомогою можна проникати так глибоко, як і рентгенівськими променями. Наприклад, на фотографії можна прочитати більше виразів обличчя і дізнатися про характер людини докладніше, ніж при зустрічі з нею віч-на-віч. Спочатку ставлю фотографію вертикально, розпрямивши її краї, і тоді тло стає зовсім чорним. Джерело світла розміщую так, щоб не було відблисків. Потім стаю перед нею навколішки на відстані в двадцять-тридцять разів довшій за її діагональ... Ні, не обов’язково вклякати, важливо, щоб фотографія опинилася на рівні очей... Бінокль із п’ятдесятикратним збільшенням дозволяє створити в уяві тло, а тремтіння руки надає обличчю сфотографованої людини рухливості. Спочатку на відстані одного метра з’являється тільки збільшене зображення. Треба набратися терпіння щонайменше хвилин на десять. Згодом, коли в очах запече від напруження, звичайний фотопортрет несподівано набере просторової форми, шкіра зробиться живою. Це означає, що все вдалося. Тепер треба пильно вдивлятись у фотографію, не кліпаючи повіками, аж поки заболять очі. Людина на фотознімку не витримає такого погляду, краєчок її ока або кутик рота обов’язково сіпнеться. Якщо вона знята у профіль, то стривожено, допитливо гляне на тебе, а коли анфас — відвернеться і кліпне повіками. Потім з її очей, губ, з усього обличчя мені назустріч потягнуться нервові волокна, переплетуться напівдорозі з моїми, і я почну, як у власній душі, читати все, що ховається під її зовнішньою оболонкою... Стиснувши зуби і випнувши нижню губу, він стурбовано нишпорить щілинками очей під ногами, його волосся, завжди намащене й гладко причесане, тепер наїжується, як шерсть у кота, що зненацька зустрівся з ворогом... Це його мить... Вираз самотності, якого він нікому не показує... Учора вранці, перед виходом із дому, я тільки раз спробував цю мить схопити, та він уже не прошмигнув би мимо, навіть якби ми рухалися один одному назустріч на різних ескалаторах. Хоча цей метод спостереження — мій власний винахід, та ним користуються, тішачись разом зі мною його перевагами, також інші детективи. Шеф не береться до уваги. Він узагалі будь-яку ініціативу вважає дурницею.
Звичайно, найідеальніша пора для такого спостереження — ніч. Для цього потрібно щонайменше дві години. Розділивши з людиною на фотознімку уявний обід, треба, ставши начальником, їй наказувати, ставши товаришем — вислуховувати її скарги, підлеглим — ковтати догани; якщо та людина — жінка, спробувати з нею переспати, а якщо чоловік — розважати його, як жінка. Що ж до нього, то його життям я ще так глибоко не перейнявся. Що ж тут вдієш, винне в цьому не моє недбальство, а скоріше щось таке у клієнтки, що охолоджує мій запал. Власне, мене турбувало не те, як знайти місце перебування зниклого чоловіка, а викликали підозру справжні наміри клієнтки. Ще й досі я не позбувся сумніву, що, може, все це — маневр, розрахований на те, щоб переховати свого чоловіка...
Однак того, хто сіяв зерна цього сумніву і затуманив мені зір — шуряка зниклого чоловіка,— вже немає... Сильний вітер розірвав на небі хмари, і в прогалини виглянуло тьмяне сонячне проміння... І якщо я знову подивлюсь на його фотографію...
Перед очима звернуте до мене головою його фото... Я знову під віконцем будки доглядача автостоянки... «Вісімдесят ієн»,— лінькувато проказує старий... «Здачу візьміть собі»,— подаю йому банкноту в п’ятсот ієн, зверху прикладаю його фотознімок. Волосся на лобі в старого ще досить густе, але вже почало рідшати й на скронях нерівно підстрижене...
— Я хотів би вас запитати...
Щойно старий плямкав губами над журналом з гумористичними малюнками, що лежав на його закутаних ковдрою колінах, а тепер підсунув угору окуляри й недовірливо, почервонілими очима, позирав то на банкноту, то на фотографію.
— Мабуть, під ковдрою у вас хібаті? Ноги грієте? Та це ж шкідливо для здоров’я. Очі, напевно, від газу почервоніли.
— Нічого, вона електрична, хоча й поганенька...
— Отже, у вас тут надто сухе повітря?
— Чайник на ній грію.
— Пробачте, забув, чого сюди прийшов...— навмисне весело й голосно сміюсь і підсуваю ближче до старого банкноту в п’ятсот ієн.— Чоловіка на цьому фото не пригадуєте? Може, це було давно, але...
— А що таке?
— Я шукаю вкрадену машину.
Тільки-но я отак навмання бовкнув, як раптом від фотознімка на мене війнуло якимсь свавіллям, і моя віра в те, що він жертва, без особливої на це причини похитнулася. Немає жодних доказів того, що він жертва, ані того, що він злочинець. Якщо зробити над собою зусилля, то можна навіть уявити, що призвідником убивства самозваного брата клієнтки був саме він... Ні, ні, нема підстав вважати, що, як у детективному романі, зло буде покаране... Якби це була гра в піжмурки, то чоловік, якого я розшукую, мав би сидіти на сусідньому стільці, а от у реальному світі доводиться шукати людину, що накрилася з головою маскувальним халатом і заховалася за лінією горизонту... Та годі про це, видно, ще раз сьогодні вночі муситиму поспілкуватися з ним за допомогою бінокля. Навіть якщо вже пізно, головний персонаж залишається головним...
— Вкрадену машину?
— Власне кажучи, не вкрадену — вплутану в аварію.— Відкрито здаюся перед непроникним обличчям старого, схожим на заіржавілий замок, і до банкноти додаю ще три стоієнові монети.— Скільки на цій автостоянці постійних клієнтів, що платять щомісяця, і випадкових?
— Ну, для випадкових відведено...— мимоволі видаючи себе, старий позирає то на спокусливі вісімсот ієн, то на вікно «Камелії»,— п’ять місць он у цьому ряді...
— Сидіти цілий день заради п’яти машин — це ж невигідно.
— А яка з мене користь удома? Тільки можу сьорбати чай і стирчати перед телевізором...
— Не роздумуйте, беріть, коли даю.
Старий вдавано байдужим рухом руки, наче обтягнутої зміїною шкурою, загрібає, мабуть, незайвий випадковий заробіток і каже:
— Крім того, цілими днями пустує вісім місць постійних клієнтів, тож спільно з ними я пускаю їх в оборот — віддаю випадковим. Непогана робота для людини пенсійного віку. Від ревматизму ледве ноги тягну, а так хоч на куриво зароблю...
— Та все одно машин стоїть багато. Майже стільки, як учора. Мабуть, постійних клієнтів?
— Оті два ряди — всі постійні.
— Дивно... Поблизу не видно нібито нічого, схожого на контору... А стільки машин постійних клієнтів залишено на день...
Здається, я зачепив старого за живе. І так малорухливе його обличчя наче задубіло, як стара гума.
— Мабуть, тому що тут дешевше,— промимрив він.
— А може, автостоянкою користуються ділові люди, яким автомобілі потрібні лише ввечері?
— Не знаю. Це не мій клопіт.
— Ну, а чоловіка на фотокартці теж не знаєте?