Я. Як ви думаєте, Немуро-сан знав про цю таємну діяльність «Камелії»?
Тояма. Здається, начебто я йому про це казав.
Я. Крім «Камелії», ще де-небудь є така контора?
Тояма. Звичайно, є. Бо майже двадцять процентів водіїв мають тимчасову роботу. Нещодавно в газеті була стаття про облаву на одну таку незаконну посередницьку контору.
Я. Нагляд за ними дуже суворий?
Тояма. Авжеж, суворий. Вони порушують закон про працевлаштування. Одне слово, поліція ставиться до них, як до звичайнісінької злодійської шайки.
Я. Мабуть, і «Камелія» мала зв’язки з якоюсь організацією?
Тояма. Не знаю. Чогось подібного я не помітив. А втім, мене це не цікавило.
Я. А чи не можна собі уявити, що Немуро-сан зараз користується послугами «Камелії» або іншої такої посередницької контори?
Тояма(трохи здивовано, задумавшись). Але ж Немуро-сан, здається, мав постійну роботу, був начальником відділу торговельної фірми. Ну, а якщо він допустився якогось промаху, тоді інша річ... Зрештою, серед водіїв таксі чимало різних диваків: шкільних учителів, торговців рибою, ченців, художників... Робота важкувата, зате стосунки з людьми простіші, ніж деінде. Вона підходить кожному, хто звик бути самотнім навіть у натовпі. Йому нема чого сподіватися від майбутнього, а доводиться цілий рік крутитися заради інших, впадаючи в розпач від думки: а що ж мене чекає? У давнину таких людей називали носіями паланкінів. Вони справжні носії паланкінів. Збоку здається, ніби вони, об’їздивши світ, знають у ньому всі входи й виходи, а насправді відлюдкуватішої професії не знайдеш. Їм байдуже, якою вулицею їхати: центральною чи глухою, кого везти: багатого чи бідного, жінку чи чоловіка. Бо пасажир для них — це лише балакучий вантаж. Щодня проштовхуючись крізь юрбу, наче крізь піщану пустелю, де не видно живої душі, вони проймаються любов’ю до людини. Таке життя мені подобається, і якби хтось радив поміняти роботу, мовляв, вона перевтомлює, я не хотів би його й слухати. Однак, щоб поринути в той світ знову, потрібна сміливість. Коли в тебе вантажна машина, такий крутий поворот легко зробити, а от Немуро-сану було б важко на це зважитися, якби якась скрута не підштовхнула.
Я. Ну, а якщо все-таки пробратися за лаштунки «Камелії», то можна щось вивідати?
Тояма. Важке запитання. Під час екзамену на одержання посади у солідній фірмі з’ясовують подробиці біографії претендента, і це нікого особливо не дратує... Що ж до «Камелії»...
Я. Виникають клопоти?
Тояма. Там заведено не тільки не цікавитися біографіями один одного, але й імені не питати.
Я. А якщо пояснити обставини?
Тояма. Коли дізнаються про обставини, то постараються вигородити товариша.
Я. Якби ви ще й досі мали стосунки з «Камелією» і вас попросили подати про неї відомості, то ви б теж відмовилися?
Тояма(після хвилини роздуму). Чому люди вважають, що мають право переслідувати?.. Адже той чоловік, здається, не вчинив злочину... Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?
Я. Але ж покинута сторона на тій самій підставі може стверджувати, що втеча незаконна.
Тояма. Втеча — не право, а воля.
Я. Мабуть, і переслідування — теж воля.
Тояма. У такому разі, я стану осторонь, не хочу бути нікому ні ворогом, ні союзником.
— Яке синє! — звівши погляд до неба, в захваті вигукнув підліток-школяр. Його товариш, з подиву роззявивши рота й примруживши очі, зітхнув.
— Страшенно синє!
В міру того, як небо синішало, вітер дужчав, і хлопці, змушені чекати, поки підніметься шлагбаум, притискаючи портфелями поли пальт і вчепившись руками за козирки кашкетів, зігнулися в дугу. Відразу за переїздом ліворуч — станція приміської електрички. До виходу на перон, де стоїть контролер, ведуть чотири бетонні сходинки. Поряд зі сходинками газетний кіоск, на прилавку розкладені газети й журнали, вкриті прозорою поліетиленовою плівкою, що поривається летіти, а тому кіоскерка, літня жінка у ватяному капюшоні, змушена з нею боротись і долонями, і ліктями, і навіть грудьми. Небо виблискує, іскриться, немов обсипане алюмінієвим порошком, з північного заходу на південний схід по ньому мчать невеликі, схожі на клапті вати, хмарки. Сонце справа, а тому тіні перетинають дорогу під прямим кутом.
Хмарки біжать по небу, а на землі кружляє безліч папірців. Аж не віриться, що їх стільки порозкидано на дорозі. Звісно, я ніколи не вважав, що вулиці чисті. Але тільки тепер побачив, як шматки паперу визначають краєвид. Той папір був колись білий, але на вітрі посірів, наче опале листя,— видно, довго лежав у купах пороху. Тепер ці папірці вилетіли на середину дороги й затанцювали на рейках. Пройде людина чи промчить автомобіль, і вони, немов граючись, почнуть кружляти по землі, але чомусь не злітають угору вище, ніж на два метри. Їхню круговерть людина не може збагнути, а тому дивується, наче бачить вигравання рибок. Завдяки цьому знову усвідомлюєш, що повітря матеріальне. Щойно клаптики паперу повзли по землі, а ось уже прилипли до дверцят автомобіля і, впавши на землю, лягли під його колеса. Та як тільки машина проїхала, вони щезли — за мить перелетіли на другий бік вулиці й, немов собачки, лащаться до перехожих.
Разом із клаптями паперу вихор, звичайно, втягає в себе й пісок, і тоді перед очима виникає щось схоже на прозору тканину. Моя брудна автомашина мала б зливатися з оточенням, та відбувається протилежне — вона ще більше впадає в очі. Здається, що вирує не пилюка, а скалочки сонця у вигляді порошинок. А тому смак і запах пилюки в цей лютневий день викликає спогад про весну. Сонячне проміння якесь золотисте. Щоб моя машина була непримітною, я навмисне не мив її півмісяця, а от сьогодні, як набиратиму бензину, не завадить її почистити.
Попереджувальний сигнал стихає, стрілка, що вказує напрям руху електропоїзда, гасне, і на широкому залізничному переїзді, де розходиться сила-силенна колій запасної станції експресів, піднімається шлагбаум. Крізь цей отвір, як пісок у піщаному годиннику, валом суне людський потік і, немов розсуваючи його, повзуть машини. Ще не встигла проїхати передня, як уже сигналить наступна. Наостанку проїжджаю і я.
Повертаю ліворуч у другий завулок. На щастя, навпроти останнього телеграфного стовпа залишилося трошки вільного місця. Його мало, але я таки втискаюся у проміжок. Виходжу з автомашини й бачу — збоку на корпусі великими ієрогліфами надряпано «дурень». Видно, зловмисник спішив, бо кінець слова невиразний, і лишився відбиток грубої рукавиці.
Йду на правий ріг головної вулиці, звідки щойно звернув... Надто сучасна, вся майже фіолетова вітрина... Тонкі залізні спиці підтримують у повітрі окремі частини манекенів — кисті, руки, тулуби, ноги,— на яких майстерно припасовано деталі одягу різного крою. На вітрині нема інших прикрас, але дзеркало на задньому плані збуджує уяву перехожих і створює враження, ніби там виставлено понад десять манекенів.
Ще років зо три тому таку вітрину ця вулиця не прийняла б... Усе на світі має свою лицьову і зворотну сторону. Так і ця типово приміська вулиця зі своїми бакалійними крамничками, що торгують лише дешевими товарами, і патінко, звідки линула музика старих пластинок, і брудно-сірим кінотеатриком, де крутили фільми із запізненням на три місяці, силкувалася надати собі вигляду центральної... Поступово, як місто напихає собі пащу й пересичує черево, мабуть, пересувається і межа, що відділяє його лицьову й зворотну сторону, тож і тут ознаки центральних кварталів природно вписуються у краєвид. Справді, на тому боці будується величезний універсам з підземною автостоянкою. Чим це викликано — розрахунками на добру перспективу чи удачею,— ніхто не може сказати. В усякому разі, я здаюся.