«Ательє європейського одягу „Пікколо“»[25].
На кронштейні, схожому на флейту, почеплено грубу молочно-білу пластмасову вивіску, до неї прикріплено тонкі алюмінієві ієрогліфи, наче написані нашвидкуруч солом’яним пензликом. Навіть я мусив визнати, що подібний задум не лише вигадливий, але й самовпевнений. Пікколо — так, здається, прозивали мою дружину в школі. Думаю, що це робилося не зі злості, але не впевнений, що тільки із приязні. Однак дружина сприйняла це прізвисько, як пестливе ім’я, і навіть сама згодом залюбки так себе називала. Може, й справді в ній щось нагадувало пікколо. І мене колись приваблювала така її вдача. Я ще й тепер вважаю, що в неї більше чеснот, ніж вад.
Двері обік вітрини зроблені з чорної пластмаси. В них відбивається огорожа будівельного майданчика по той бік вулиці і моя постать — розкошлана вітром, занедбана чуприна, сутулі плечі схудлої людини, яка ніби щойно оклигала від хвороби, людини невпевненої, котра не когось розшукує, а сама тікає від погоні... Однак тепер уже не годиться пригладжувати волосся... Бо звідси двері — як дзеркало, а зсередини — прозорі...
Прочиняю двері плечем і боком протискуюся в ательє. Приємне тепло лоскоче ніздрі, я мимоволі чхаю. Приміщення виповнене не просто теплом, а особливою атмосферою: парою від праски, що сочиться із майстерні, змішаною із запахом одеколону, фарби та крохмалю. Ліворуч на поличках — зразки тканин, журнали мод, готові вироби. У заскленій вітрині — гудзики, шматки хутра та інший галантерейний дріб’язок. Праворуч — два крісла з бильцями кольору слонової кістки й канапа, а між ними круглий стіл з дошкою під мармур, на тонких металевих ніжках. І стіни, і стеля затягнуті грубою тканиною, на якій по яскраво-жовтому тлі розкидані шоколадні квіти, з цього ж матеріалу й портьєра перед комірчиною для примірки, хоча все крикливе, але водночас вишукане і чудово гармонує з простотою світильників, скляних прямокутників у вузьких рамках.
Стоячи спиною до портьєри й спершись на крісло, дружина зустрічає мене начебто грайливим поглядом. У такі хвилини найбільше заздриш людям, що носять окуляри. Окуляри пітніють, і коли їх протирати, то можна вигадати час. Я ж їх не ношу, а тому мовчки, із застиглим обличчям, сідаю на край канапи, якомога ближче до проходу. Пружини заскрипіли, і я раптом глибоко провалююсь.
— Пружини поламаєш. Доведеться лагодити,— сміється дружина й, сідаючи в найдальше від мене крісло, кладе ногу на ногу. Коліна, що виглядають з-під короткої спіднички, здаються повнішими, ніж минулого разу. Відчувши на собі мій погляд, дружина ляскає по них долонями — так, наче вбиває комара, і скоромовкою проказує:
— Добре, що пішла мода вкорочувати спіднички. Коли тканини дешевшають, брати за пошиття дорожче не випадає, правда? Та от коли носять то довге, то коротке, щоразу доводиться шити щось нове...
— Кажуть, коли спіднички коротшають, буде війна. Як ти думаєш?
— Все має свій цикл.
— Мабуть.
— Сьогодні знову маєш до мене якусь справу?
— Хотів запитати одну річ... Зараз можна?..
Портьєра ззаду нас колихнулась, і виглянула дівчина-помічниця. «Добрий день. Що подати: чаю, як звичайно, чи кави?» Красунею її не назвеш, але обличчя привабливе, мов у дитини... В дружини зграбна фігурка, якій будь-яка сукня личить, а тому вона вдягається строго, стримано, а от дівчині шиє нове, модне. Очевидно, взято до уваги і психологічний ефект впливу на замовників. Бо якщо власниця ательє одягатиметься крикливо, то неприємно їх вразить — і навпаки, якщо занадто просто — то клієнти не повірять у її майстерність і добрий смак. І так і так погано. А от удвох вони досягають бажаних наслідків. Дівчина вистромила тільки голову й через жінчине плече зосереджено розглядає мене. Погляд відкритий, невинний, як у пташеняти, що от-от заспіває. Мабуть, тому, що я доводжуся чоловіком її господині, який живе окремо від дружини,— навіщо стримувати свою цікавість? Здається, ніби дівчина за портьєрою зовсім гола. А проте її кокетування — це не кокетування перед чоловіком. Коли дружина вперше привела цю дівчину, я подумав: а чи не має моя дружина порочних нахилів? А може, ця дівчина і на стіл, і на стіну дивиться так само палко?
— Щось складне?
— Все залежить від того, як сприймати.
— Ти б хоч заздалегідь подзвонив.
— Я хотів дістати непідготовану відповідь. Бо наперед підготованих я вже наслухався.
Дівчина скривила губки, похитала головою і, ще раз кокетливо зиркнувши на мене, зникла за портьєрою.
— Клопіт з нею, та й годі...— майже шепоче дружина і, мабуть, підозрюючи, що дівчина підслуховує розмову, по-змовницькому, голосно сміється: — Ніжна, правда? А яка вона чарівна в коханні!
— І ти досвідчена. А все-таки відкрий справжню причину, чому ми мусили розлучитися?
— Ти прийшов, щоб запитати мене про це? — Вона дивиться на мене вражено.— Серед білого дня, в ательє...
— Я хочу, щоб ти відразу, не довго роздумуючи, сказала.
— Просто мені здалося, ніби я зрозуміла, про що ти мрієш, і погодилася на розлучення. І хоч би скільки разів ти перекладав вину на мене...
— Ти хочеш сказати, що вгадала мої думки?
— Звичайно.
— Я справді був категорично проти відкриття цього ательє,— тому ми й розійшлися.
— І тепер теж?
— Визнаю свою поразку.
— Ну, справа не в поразці чи перемозі...
— Мене часто питають, чому я став приватним детективом. Як ти гадаєш, що я відповідаю?
— В усякому разі, правди не кажеш.
— А ти послухай. Мовляв, моя дружина найняла приватного детектива стежити за мною. Однак той детектив перекинувся на мій бік, а за це захотів хабара. В мене були гріхи — це факт, та коли твоїм довір’ям так граються, треба бути останнім дурнем, щоб усім догоджати...
— Навіть коли ти щось вигадуєш, обов’язково хочеш кинути на мене тінь.
Усміх на жінчиному обличчі поволі гасне. Смуток огортає всю її постать.
— Я не кидаю на тебе тіні. Я просто глузую з детектива.
— Навіщо ж тоді так говорити?
— А як у тебе з тим архітектором?
— Моя помилка в тому, що я мимоволі ранила твоє самолюбство. Але ж і в тебе є слабості. Ти дужче, ніж звичайні люди, ревнуєш.
— Ревную? І не думав...
— Пробач. Мені не треба було цього казати. Але й ти винен, ти мене змусив. Ми завжди отак крутимось. І не можемо зрозуміти, в чому причина того, що сталось... І все одно безперестанку сперечаємось...
— Може, краще не подавати на розлучення?
— Та, здається, ти вже один раз цього просив.
— Бо тоді я був категорично проти відкриття ательє.
— А тепер уже змирився чи ні?
— Змирився, бо ти знехтувала моїми запереченнями і зробила все по-своєму. Я не збираюсь тобі особливо дорікати. З успіху справи видно, що ти мала рацію, а я помилявся — це незаперечний факт... Ревнощі?.. Ні, тут щось інше... схоже, але все-таки інше... Питання ось у чому: чого це тільки я помиляюсь, а ти ніколи?..
— Мені важко з тобою розмовляти, коли ти вдаєш із себе жертву.
— Але ж ти сама мусиш визнати, що мені нема сенсу тут жити.
— Гаразд, а якби...— дружина витягує ноги й, нахилившись уперед, обхоплює руками коліна,— якби все було навпаки, що тоді? Припустімо, твоє діло, проти якого я заперечувала, виявилось успішним. І якби з цієї причини я завела розмову про розлучення, що тоді?
— Напевне, мені було б важко тебе зрозуміти.