Можливо. Здається, з таким твердженням я погодився б. Як-не-як, а мені тепер краще, ніж тоді, коли, приголомшений смертю брата клієнтки, я забув про найважливіше — про нього. Я начебто його десь уже бачив. Серед плетива вулиць зяє чорна яма... Його тінь... Мені уявляється, що все місто в таких страшних ямах... Однак та тінь належить не лише йому, а безлічі таких, як він, що живуть у мені, в ній, у ньому...
Видно, в моєму душевному стані заходять великі зміни...
Під’їжджаю до зупинки, біля якої стоїть телефон-автомат. У ту мить, коли я вийшов з машини, сонце затяглося хмарами. Але в телефонній будці повітря теплувате, із запахом плісняви — видно, рідко хто нею користується.
— Вибачте, що так пізно подзвонив.
— Нічого, так навіть краще. За той час я всі сльози виплавала.
Ніби заіржавілий, жінчин голос зовсім не змінився і, як завжди, був спокійнісінький, але чому — завдяки тому, що минув час, чи завдяки пиву?
— Мабуть, своїм запізненням ви поставите всіх у прикре становище?
— Ну, та хіба справа у мені? Звичайно, витрати взяли на себе товариші. Вони — як близькі родичі... А траурну одежу я позичила...
— Вона вам до лиця. Якось незручно казати, але чорне вам пасує.
Крутий схил, що розтинає у південному напрямі житловий масив, розташований на пагорбі... Довгі кам’яні сходи... По обидва боки бамбукові зарості... Жінка спускається сходами, переді мною різко окреслена лінія її потилиці...
— Ви не розпитували, за яких обставин і з якої причини сталося таке з вашим братом?
— Мені не віриться, що це з ним сталося. Зрештою, я нічого не знала про його справи.
— Очевидно, біда трапилась учора ввечері, коли ми з ним розійшлись. І я почуваюся винним.
— Але мені ніхто не казав, що ви були разом.
— Холоднішає, правда? Знову захмарилось...
Бамбукові зарості змінюються цвинтарем... відразу праворуч, де кінчаються сходи, невеликий старенький храм, на якому тільки черепиця блищить урочисто й нарядно. Місто зовсім змінилось і парафіян поменшало, тож, очевидно, єдине джерело утримання храму — похоронні відправи. Всюди таке запустіння, що навіть стовпи воріт, поточені термітами, прив’язані до підпорок мотуззям. Хоча, здавалося б, із зростанням кількості населення мало б збільшуватися число похоронів. Мабуть, храм занедбаний тому, що настоятель безгосподарний, або це просто хитра політика, щоб уникнути високих податків.
За воротами, на деякій відстані,— чорно-біле шатро. Від столу розпорядника, що гріє охололі руки над маленькою жаровнею, аж до шатра обабіч доріжки на однаковій віддалі, як телеграфні стовпи, стоять зовсім молоді хлопчаки і кожен з них кланяється, ніби механична лялька, коли проходимо повз нього. Ледь-ледь розведені ступні, притиснуті до стегон руки — ця надто церемонна постава здавалася похмурою, а ще більше кумедною. До нашої контори теж заходять люди, що звикли кланятись, але такого старовинного етикету, ясна річ, там не побачите.
Всередині шатра урочиста тиша. Запах кадильних паличок нагадує про смерть, гнітить душу. Священик тихим голосом поволі читає сутру. На чотирьох вінках напис великими ієрогліфами: «Спілка синів Ямато»[26]. Загалом похорон недорогий, за другим розрядом.
Ліворуч і праворуч у головній частині храму дощане підвищення для присутніх. Багато дзабутонів вільні, тільки на правому почесному місці перед електричною пічкою куняє літній чоловік, очевидно, з керівництва. Ліворуч сидять знудьговані четверо чи п’ятеро чоловіків у чорному.
Один із них, помітивши нас, притьмом спустився боковими сходами. Худий, цибатий, з роздвоєним гострим підборіддям. За ним поспішає другий. Його шия майже вгрузла в плечі, на очах чорні, з грубими скельцями, окуляри. Невпевнено, боязливою ходою йде за нами. Здається, ніби в нього ноги затерпли, та ні, мабуть, він п’яний. Я начебто десь уже бачив ці чорні окуляри. Авжеж, він схожий на одного з тієї трійці, що вчора ввечері стояла коло вогню на березі річки. Кривоногий, з плескатим обличчям і довгим волоссям, що кучерявиться на скронях. Пластир на лобі та розбитий ніс — усе це, мабуть, сліди тої несамовитої бійки.
— Ласкаво просимо.— «Гостре підборіддя» низько кланяється жінці.— Тільки вибачте, що заступник шефа і старші груп через невідкладну справу мусили піти ще до вашого приходу. Просили передати вам найщиріше співчуття. А втім,— співрозмовник краєчком ока зиркнув на чоловіка, що дрімав на почесному місці, потім зміряв поглядом мене з ніг до голови й додав: — Та не турбуйтеся, всі клопоти взяв на себе секретар.
Клієнтка відрекомендувала мене «гострому підборіддю».
— Я вам недавно про нього казала... Я б хотіла, щоб він побачився із старостою братової групи...
Зненацька хтось поплескав мене по плечу.
— Живі-здорові, от добре... А я хіба не казав?.. Бачите, сталося так, як я передбачав...
Що це за мармиза в сірому? Знайомий голос... А чи не господар мікроавтобуса?.. Якби не голос, я б його не впізнав... Обрезкле обличчя поголене, на шиї краватка — ніхто й не подумав би, що це той самий чоловік, який учора на березі річки варив локшину. Я теж чомусь піднімаю руку і, відповідаючи на його привітання, розтягаю губи, ніби всміхаюсь. За одну мить між нами виникає мовчазна угода виступати спільним фронтом, якщо на нас впаде якась підозра.
Наслідки тієї угоди виявляються відразу в ставленні до мене «гострого підборіддя». Настороженість до мене спадає з нього, як приліплені штучні вуса.
— Староста, певне, там... зараз його покличу,— каже він і зникає в шатрі. А от чоловік у чорних окулярах, що стоїть на крок позаду, злегка розставивши ноги, ніяк не може приховати ворожості до мене навіть за скельцями. Напевне, затаїв гнів за те, що вчора під час утечі я не підібрав його, коли він чіплявся за мого автомобіля. Губи під його смішним, намащеним маззю носом нервово посіпуються,— він ледве стримується. Щоб не загаятись собі на біду, нагадую клієнтці:
— То, може, підемо вклонитися його останкам?
— Я вже це зробила.
Її голос звучить так, ніби йдеться про щось буденне. Власне, як уживається в її душі намагання, про що б тільки починав я мову, відразу ж витягати на світ свого брата і виявляти байдужість до його смерті? Ясна річ, похорон — не весілля, він не приносить ні задоволення, ні радості. В той же час це зручна процедура для того, щоб забити цвяхами пам’ять про небіжчика та заспокоїти живих. Невже її байдужість до похорону означає і давню байдужість до покійного? А може, це той випадок, коли любов не визнає різниці між життям і смертю? В душу закрадається якесь зловісне передчуття.
Сходинки з грубих дощок... Скидаю внизу черевики і перевзуваюся в капці... Піднімаюсь на п’ять сходинок і опиняюся прямо під вівтарем... Грубий, червоний, обшитий золотими нитками дзабутон... Неприваблива, з білого дерева курильниця... Ставши навколішки, я раптом помітив, що забув зняти рукавиці, і поспішно зриваю їх... Переживаючи, що зімнуться штани, запалюю кадильну паличку і лише тоді вперше глянув на його фотографію, що висіла передо мною. Подумки шепочу: «Ось які справи, ну що ж...» Ніби очікуючи, поки я встану, священик перестає читати сутру й зникає у глибині храму. Троє чоловіків на дзабутонах заворушились і запалили цигарки. Підстаркуватий чоловік на почесному місці, якого назвали управителем, у цю мить прокинувся з дрімоти й, шморгнувши носом, узявся швидко крутити долонями над електричною пічкою так, наче смажив рисові коржі.
«Гостре підборіддя» з’явився біля проходу, де зник священик, і подав мені знак рукою. Клієнтка заговорилася біля поруччя дощаного помосту з господарем мікроавтобуса. Власне, говорить лише він, а вона то опускає, то підкочує рукави незвичного для неї траурного одягу й хтозна, прислухається до його слів чи ні. Небо знову в молочно-білих, без просвіту, хмарах... Але вітер, здається, ущух...
Мене провели у вузеньку, встелену матами, кімнатку поряд з вівтарем, очевидно, для гостей. Синє полум’я старомодної гасової пічки відразу огортає моє обличчя теплом. Недалеко від дверей, поклавши руки на коліна й низько схиливши голову, мене чекав хлопець. «Гостре підборіддя», ловлячи мій погляд, запитує: