— Який щоденник?
— Вашого чоловіка. Брат мав сьогодні принести його.
— Ага...
Вона байдуже сьорбає потрошку, мов кошеня, пиво, а мене душить вогонь у грудях і від роздратування перехоплює подих.
— Зовсім недавно я їхав швидкісною автострадою.
— Ну й що?
— І коли мчав, то думав: от було б чудово, якби міг їхати отак вічно. Тоді мені здавалося, що справді зможу. А от зараз, як пригадаю собі тодішній настрій, відчуваю, наче мороз іде поза шкірою. Якби справдилося моє бажання... Якби я мчав і ніколи не міг доїхати до касової будки...
Жінка підводить обличчя від склянки.
— Так-то воно так, але проїдете півдня — і бензин закінчиться.
Наші погляди якось дивно переплелися в повітрі. Здавалось, вона не розуміє ні моїх, ні своїх слів. І лише помітивши моє збентеження, похопилась і сказала:
— Дивно... Але ж мій чоловік теж, здається, часто користувався швидкісною автострадою... Випробовував на ній полагоджені машини. Казав, що ввечері, коли внизу стемніє, а на вершечках будинків горить червоне світло, від швидкої їзди на автомобілі крутиться голова.
— Мабуть, і я про це розповідав...
— Казав, що коли проїжджаєш по автостраді сотню, тисячу разів, починає здаватися, ніби кількість виходів з неї стає дедалі меншою, аж поки нарешті виявляється, що тебе в ній замкнуто...
— Коли мчиш, сама думка про зупинку неприємна. Хочеться, щоб той стан ніколи не переривався. А коли автомашина зупиняється, то досить уявити собі, що ти міг би не зупинитися, і тебе проймає жах. Між швидкою їздою і думкою про неї страшенно велика різниця.
На жінчиних губах заграла легка усмішка. Навіть звичайний усміх був зараз недоречний, а тим паче навмисний, розрахований на те, щоб до мене підладитися. Опустивши очі, вона довела мене до розпачу, наче комівояжера, якому з надмірною чемністю показують на двері.
— Тож, мабуть, не варто приділяти тому щоденнику великої уваги,— веду далі за інерцією.— Зрештою, щоденник — це лише мрія про швидку їзду, а ваш чоловік справді поїхав.
— A-а, ви все про щоденник...
— А ви про що думали?
— Думала, буде розмова про чоловіка й жінку.
Вона кидає ці слова недбало, наче мандаринову шкурку, і знову опускає неуважний погляд у склянку.
— Про зміст щоденника ви що-небудь знаєте? — Я починаю дратуватись.— Чому ви такі байдужі до чоловікового щоденника? Не розумію, за кого ви побоюєтесь?
— Але ж, здається, брат не надавав йому особливого значення.
— Ви настільки йому довіряли?.. Більше, ніж собі?..
— І от врешті я залишилася зовсім самотня.
Заплющивши очі, жінка ледь-ледь похитується і, здається, що забула про моє існування. А десь глибоко в її серці, напевне, завиває вітер і шумлять хвилі.
— Ну що ж, робіть, як хочете. Я не уявляю собі, якої думки ви про брата. Але невже ви не знаєте, за яких обставин сталося нещастя?
— Так, так, я мушу вам це показати...
Вона виймає з великої білої прямокутної торбинки, що трохи не пасує до її траурного одягу, пакунок, загорнутий у газету, і кладе його на стіл. Незграбної форми, обшарпаний, він стукає об дерево — і відразу стає ясно, що в ньому щось важке.
— Що це таке?
— Чоловік, який недавно заговорив зі мною... пам’ятаєте, такий неголений...
— Ага, власник мікроавтобуса, що саме торгував тоді, коли стався той випадок на березі...
— Казав, що це пам’ятка про брата.
Напіврозгорнутий газетний пакунок рветься,— і з нього вистромлюється чорно-блискуча металічна трубка. Пістолет! Подумавши, що краще не залишати на ньому відбитки своїх пальців, я через газету хапаю за дуло й підтягую пістолет до себе. Із згортка на стіл покотилося щось подібне до маленького золотистого гудзика. Той самий значок.
— Що це таке?
Вона зберігає цілковитий спокій, і я бентежусь. Що за жінка! Який світ їй здається звичайним?
— Ви не знаєте? Шестизарядний браунінг. Іграшковий.
— Іграшковий?
— Гляньте, дуло забите.
Я подивився — вона сказала правду. Та ні кольором, ні формою, ні вагою той пістолет зовсім не відрізнявся від справжнього. А надто холодом безживного, промащеного вигину над спусковим гачком. Психологічний ефект від нього напевне не менший, ніж від бойового.
— Той чоловік казав, що нібито брат тільки роздратував своїх ворогів цим пістолетом.
— Дивно... Він дременув раніше від мене... Що ж тоді міг бачити?
— Розповідав, що поставив автобус в безпечне місце й вернувся назад.
Ну що я мав на це відповісти? Адже я повинен був щось зробити — збігати до будівельної контори коло робітничих бараків чи звернутися до поліції. Та я лише накивав п’ятами. В мене не знайшлося хоч би стільки доброї волі, як у власника мікроавтобуса, і я залишив клієнтчиного брата на поталу.
— А я вже не повертався...
— Йому, здається, проламали голову каблуком.
— Дивно... А от староста групи щойно казав, що начебто застрелили.
— Не вірте тим хлопчиськам! Власна вигадка відразу обертається для них на правду. І поліція підтверджує, що його добили до смерті.
— У цьому вони схожі на вас.
— Невже?
— Поліція не питала вас про вашого чоловіка або про мене?
— Начебто ні...
— Зрештою, це не має особливого значення.— Розсердившись, що пістолет завів мене в оману, я навмисне залишаю на ньому відбитки пальців.— Однак я сумніваюсь, чи братове заняття було таке ж невинне, як цей пістолет.
— Звичайно. Але цей пістолет раніше належав чоловікові.
— Чоловікові?.. Навіщо він йому здався?..
— Він його десь купив і похвалився братові, а той забрав у нього і насварився.
— Теж дивна історія. Якщо врахувати, чим займався брат, то він не мав права дорікати чоловікові за іграшковий пістолет. Усе мало б бути навпаки. А ви знаєте, що брат робив на тому березі, де вчора сталася трагедія?
— Загалом...
— Збирав плату і відкривав деякі заклади для робітників... У мікроавтобусах, розумієте?.. Якби там давали тільки пити й закусити — ще нічого... А то тримав жінок і спонукав їх до проституції...Ви про це знали?
— Так, загалом...
— Скажіть, які стосунки були між братом і вашим чоловіком? Я не уявляю собі, що їх можна вважати людьми з однаковою натурою. Як вас послухати, то виходить, що вам немає чого закинути братові...
— Здається, я розумію... Брат не міг допустити, щоб чоловік жартував таким чином... Напевно...
— Чому він його застерігав?.. Хіба мав на це право?..
— Право? Коли кажуть про право...— Жінка встромила палець у склянку й облизала з нього піну.— Який дивний збіг випадковостей!.. Якщо через той іграшковий пістолет вбили брата... то, виходить, ніби це зробив чоловік...
Здається, наче на її обличчі вживаються разом і цілковита байдужість, і готове от-от вирватися назовні напруження. Жінка з усієї сили стримує в собі відчайдушний зойк, і те її зусилля зненацька пронизує мені болем груди. Мабуть, настала моя черга розгубитися.
— Не перебільшуйте... це звичайна випадковість.
— Швидко викиньте його. Я ненавиджу, ненавиджу таку іграшку...
— Заберу собі. А значок?
— І його... можете викинути...
— О шостій я мушу з вами попрощатися...
— То, може, вип’єте ще склянку пива?
— Я краще переглянув би фотоальбом, якщо маєте.
— Фотоальбом?
— Ага, з родинними знімками...
— Маю... але вам буде нецікаво...
Підвівшися з крісла, жінка дістала з книжкової полиці позаду себе великий альбом у футлярі. На футлярі друкарським способом надруковано: «Зміст спогадів». Та коли я придивився, мені здалося, що напис не надруковано, а приклеєно ієрогліфи, вирізані з якогось журналу.
— Дивний заголовок, правда?
— Властива йому вишуканість, от і все.
А чи справді це властива саме йому вишуканість?
— Його фотознімки теж, мабуть, вишукані?