Задзвонив телефон. Зовнішній світ увірвався крізь чорну діру в цю жовту кімнату, руйнуючи ілюзію, ніби вона — безлюдний острів. На серці неспокій, ніби мене обдурено... Холодна незатишність, наче з тієї діри витикається дуло пістолета...
Телефон задзвонив утретє, та оскільки вона й не думає повертатися, я крізь портьєру гукаю:
— Підійти?
Несподіваний голос долітає з несподіваного місця.
— Так, будь ласка.
Я чекав із кухні, а виявилося — з сусідньої кімнати. Найбільше мене схвилювала простота, з якою жінка довірила мені відповісти по телефону. Хоч я і не дуже її підозрював, та зараз цілком звільнився від принизливого припущення, що його втеча — насправді шахрайство, і вони, можливо, підтримують зв’язок по телефону... І взагалі, оскільки жінка не чекала таємного дзвінка, то все навколо неї відразу стало ясним... Може, вона визнає мене своєю офіційною довіреною особою. Ледве даючи собі раду із уривчастим диханням і до краю напруженими м’язами, я кидаюся до телефону, щоб не дати йому задзвонити вп’яте.
Та мене ждало розчарування. Як шкода, що ретельно підготовлена роль виявилася зайвою. На телефонній лінії був мій шеф. Він знову розпочав набридливо повчати. «Чого я повинен щоразу нагадувати те саме, що детектив — це чистильник каналізаційних труб? Він зобов’язаний повзати у бруді, куди й сонце не зазирає. Тому-то я хотів би, щоб агент був чистим-чистісіньким і дорожив своєю репутацією». Думаю, шеф має рацію. І без його нарікань я розумію, якого клопоту завдав йому тим, що не дотримав простої обіцянки й не зайшов пополудні в контору. Хоча у ставленні до інших він виявляв навіть надмірне співчуття, якщо це не виходило за рамки самозахисту та матеріальної вигоди, у цих рамках не переставав вимагати майже аскетичної дисципліни. Я ще ні разу не думав про нього погано. Бо, коли зважити, як часто трапляються люди, що беруться заспокоювати, використовуючи для знеболювання напускну строгість або вдавану доброту, його професійне відчуття обов’язково заслуговує лише пошани. «Зверни особливу увагу, що клієнтчин брат загинув унаслідок якоїсь афери. Може, про це й не варто говорити, і я здаюся тобі набридливим, але якщо без попередньої згоди ти встрянеш у якусь кримінальну справу, то від цієї хвилини вважай, що наша контора тебе не знає. Мабуть, це жорстоко, але немає іншої ради — такий основний принцип нашої роботи. Якби ми тримали ненадійних людей, то мали б самі неприємності». Такі слова не відштовхували мене від шефа. Скоріше навпаки — привертали до нього. Та от сьогодні вони чомусь видаються мені фальшивими. Добре, що під час телефонної розмови жінка повернулася. Повернулася, змінивши жалобний одяг на звичайний. Начебто дуже швидко. Принаймні тепер уже нема чого побоюватися, що мене мучитиме той трупний запах. Хоча плаття з чорного крепу досить вільне, але лінії її тіла підкреслює. Невже вона пригадала собі, що я сказав, ніби їй дуже пасує чорний колір? Жінка запитливо дивиться на мене. Я заперечливо хитаю головою і пальцями вільної руки показую на себе. Вона обходить стіл і сідає навпроти... Я прикидаю: нас розділяє відстань сантиметрів із п’ятнадцять... Довге волосся, переплітаючись, спадає вниз хвилями... Округлість плечей — досить простягти руку, і можна її відчути... Мимоволі всміхаючись, я перебиваю шефа: «Дякую за добру науку. Досі я тільки те й робив, що розшукував інших, а тепер мене шукають — признаюсь, це мені подобається... Їй-богу, не брешу...» По тих словах я з жалем відчув, що їх треба було сказати дружині, а не шефові... Я багато разів навідувався до неї, дзвонив їй по телефону, а от від неї нічого схожого не дочекався... Мабуть, погано, що так склалося... Можливо, те, що я не мав мужності чекати, поки вона сама мене розшукуватиме, і підточило наші взаємини.
Залишивши шефа, що не переставав мене повчати, наодинці з трубкою, я повернувся на своє місце. І пиво, і сумовита посмішка на жінчиних устах тепер уже не здаються неприродними. Як і вона, кладу пальці на край столу і з таким настроєм, який буває в неділю вранці, коли досхочу виспишся, відновлюю розмову, ще недавно таку дражливу.
— Однак нехай витрати вас не турбують. Ще лишилося чотири оплачених дні, і за цей час я зроблю все, що зможу. А як бути далі, поміркуємо пізніше.
— Якщо буде скрутно з грішми, влаштуюся на роботу. Брат уже не зможе дорікнути... А люди, я розумію,— не такі, як він казав...
— Становище неприємне, але немає підстав зовсім припиняти розшуки.
— Ви недавно сказали, ніби сумніваєтесь, що я скинула дитину. Я хотіла б знати, що ви мали на увазі?
Тон байдужий, наче йдеться про погоду, та от вираз її обличчя обманливий. Знову ходити по краю прірви — ні, годі.
— Хіба я щось таке казав?
— Може, ви натякали, чи це не братова дитина?
— Як ви спокійно говорите про таку жахливу річ? Я хотів тільки сказати, що можна висунути різні гіпотези... Та ви показали альбом, і я збагнув, які в брата нахили...
— Дивно, але й мені так здалось. І коли я сказала братові, що я вагітна, йому стало дуже неприємно... Він не любив жінок, а тому, видно, й про дітей не хотів нічого чути.
— Жахлива людина. Та я не це мав на увазі. Справа значно простіша. Одне слово, переді мною найзвичайнісінький любовний трикутник. І щоб усе це приховати, ви придумали фальшивого брата... Хіба ні?
— Фальшивого брата?..
— Відверто кажучи, умови склалися так, що я мав підстави вас підозрювати.
— Просто я хотіла признатися братові.
— Тепер, звичайно, я не підозрюю.— Намагаючись не дивитися на її обличчя, я швидко перегортаю сторінки альбому й показую на фотографії з автомашиною і братом.— Ось вона, ця фотографія... Написано, що це ви її знімали. Ваш чоловік лежить під машиною. Брат стоїть поряд і байдуже споглядає його роботу. Ні, він удає, що споглядає, а тим часом по-змовницькому всміхається фотографові... тобто вам... Зрозуміло, чоловік не бачить тієї усмішки.
— Мені здається, що навпаки — зерна підозри проростають ще глибше.
— Ні, і свідок того цей документ. Річ, яка тепер грає роль документа. Справжній «Зміст спогадів». І фотографові, і знятому на плівці та подія, напевне, міцно вкарбувалася в пам’ять. Якби ви мали чогось соромитися, то свідомо уникали б такої сцени.
— О, вас голіруч не візьмеш.— Раптом жінка засміялась і долила пива в мою склянку. Я особливо не заперечував, бо на дні його лишилося сантиметрів із п’ять.— Я люблю такі історії... Ладна слухати їх без кінця...
— Які історії?
— В яких, коли їх слухаєш, усе поступово стає навиворіт... Я теж знаю одну таку історію... про брата... Розповісти?
— Якщо встигнете за п’ятнадцять хвилин...
— Брат теж колись по-справжньому кохав. Зрозуміло, дівчину. Казав, що познайомився з нею у студентській організації. Познайомився взимку. Цілу зиму були вони начебто щасливими. Та, коли настало літо, несподівано одного дня кохана йому сказала: «Від тебе тхне котячою сечею. Може б, ти полікувався?»
— Від нього тхнуло потом?
— Брат відразу почав ходити до лікаря. Та коли пройшов півкурсу лікування, виявилося, що воно нічого не дало. Замість того до нього повернулася давня хвороба — женоненависництво. Тож поступово я стала для нього незамінною істотою. Єдиною в світі жінкою, що не була для нього жінкою. Ми справді любили одне одного. Настільки, що навіть дивно, як у нас не завелися діти. Саме тоді з’явився мій чоловік. І він перетворив мене знову в жінку.
— Отже, все-таки вони були суперниками.
— Анітрохи. Брат швидко знайшов з чоловіком спільну мову. Очевидно, вважав за краще бачити мене заміжньою, аніж у дружбі з якою-небудь жінкою.