— Але ж є така річ, як жадоба монопольного володіння.
— На цей випадок у брата був улюблений хлопець.
— Он що!..
— Я по-справжньому любила брата...
— Чого не можете сказати про чоловіка?
— Правду кажучи, чоловік не був таким дволиким, як брат.
— І все ж він перший утік.
— Тому-то мені й страшно.
У глибині жінчиних очей промайнув страх. Колючий страх, схожий на вкритий інеєм дріт, що гуде на вітрі.
— Ви злякалися тому, що подумали про чоловіка, якого тут немає. Натомість уявіть собі, що він десь живе. І тоді відчуєте біль, а не страх.
— Мені все одно...
— Навіть коли уявите собі, що він живе з іншою жінкою?
— Мені все одно, якщо я не розумію, чому його тут немає.
— Сьогоднішні вечірні газети, видно, не сповістили про братову смерть. А то чоловік дізнався б про неї і подзвонив би.
— Ви гадаєте, що брат — причина чоловікової втечі?
— Я на цьому не наполягаю. Бо не бачу в упередженні нічого доброго. Ще донедавна я вважав коробку рекламних сірників некорисним для вас речовим доказом. В ній були сірники з різноколірними головками. Дорожити коробкою і добавляти в неї нові сірники могла тільки людина, яка рідко навідувалася до кав’ярні. Бо інакше вона брала б щоразу нову. Що з цього випливає? По-перше, ваш чоловік рідко виходив з дому. По-друге, його цікавив телефонний номер на етикетці. По-третє, ваш чоловік готувався до таємної розмови по телефону.
— А хіба телефонний номер не можна було занотувати в записнику?
— Коли б щось сталося, записник негайно потрапив би в руки поліції, а от на потерту сірникову коробку ніхто б і не звернув уваги. Однак і цю підозру альбом розвіяв. Мені полегшало. Оскільки ми не маємо права не довіряти клієнтові, я сушив собі голову над тим, навіщо мені втиснули ту кляту коробку. Чудовий зразок упередження. А що якби і ви глянули ширше на стосунки між чоловіком і братом?
— Та це ж ви ставитесь до брата занадто упереджено.
— Гаразд, не будемо більше про нього говорити. Та й мені час виходити. На метро до станції S хвилин із десять ходи, правда?
Жінка опустила голову й тільки два рази поспішно куснула ніготь великого пальця.
— От бачите, хоч це й торішня газета, але в ній така стаття! — Тасіро не спускає з мене очей, що ховаються за товстими скельцями окулярів, і, ледве дочекавшись, поки я сів, простягнув мені клапоть газети.
— Ваша карта-схема виявилася незрозумілою...
— Написано, що зникло безвісти понад вісімдесят тисяч людей. Просто жах! Виходить, випадок із Немуро-саном не можна назвати винятком.
— Ви самі обрали таке місце для зустрічі?
— Ага... Картина начебто постійно міняється... Коли дивлюся, як люди піднімаються й спускаються сходами, мені здається, що нишком стежу за світом із якоїсь невидимої повітряної ями... Мені тут подобається... Люди — цікаві істоти, коли поспішають, не підозрюючи, що за ними спостерігають.
— А все-таки ваша схема неточна. Чотири рази я помилково звертав за ріг, а тому спізнився майже на двадцять хвилин.
— Нічого страшного. В цих підземних переходах важче розібратися, ніж у моїй карті-схемі.
— Це теж погано.— Підійшла офіціантка в білій сукні, і я замовив каву.— Я навіть припускаю, що з допомогою такої схеми Немуро-сан так і не добрався до місця зустрічі.
— Ви перебільшуєте. Я чекав на нього рівно годину й десять хвилин. Хоч би яка заплутана була карта, все ж по ній можна зорієнтуватись. Тим більше, що й назву кав’ярні ясно видно...
— І того ранку на вулиці була така ж штовханина?
— Зранку буває ще й не так — людський вир заповнює все, землі не видно.
— Але ж і сьогодні велика метушня.
Я пригадую собі тишу в клієнтчиній кімнаті, й мені здається, що повертаюся на три-чотири години назад у минуле. Оскільки звідси кахляні колони на кахляній підлозі між проходом і сходами здаються стіною, а кожен відвідувач може вільно вибирати собі покручений шлях, то майже не відчувається, що він звідкись і кудись іде.
— В цей час відвідувачі найцікавіші. І хода, і вираз обличчя у кожного свої...
— Може, насамперед покажете мені обіцяні фотознімки?
— Чи зручно, в такому місці?.. Вони надто відверті.
— А я не збираюсь їх комусь показувати.
— Справді, але...
З таємничим виглядом Тасіро-кун простягає мені квадратного конверта. В конверті паперовий пакет, скріплений клейкою стрічкою, у пакеті шість фотознімків, перекладених цупким папером.
— Усі кольорові.— Нахиляючись уперед, Тасіро-кун стишує голос.— Погляньте, які різноманітні пози... Якщо порівняти з тим, що публікують у журналах професійні фотографи, то вони набагато сміливіші. Натурниця трохи гірша... хоч і повна, але ноги тонкі, а тому вона схожа на комаху. Враження, однак, справляє сильне... А волосся, погляньте... для журналу не годиться...
— На всіх знімках вона сфотографована тільки ззаду? Чи, може, ви вибрали лише такі?
— Мабуть, у начальника такий смак. Чомусь на всіх знімках видно жінчину спину.
— Натурниця начебто всюди та сама.
— А те волосся жахливе. Схоже на кінський хвіст.
Справді, знімкам не вистачало виразності, властивої фотографіям професіоналів, які на щось натякають, і глибокого проникнення в образ. Можливо, винна в цьому погана освітлювальна апаратура й недостатня майстерність фотографа. Одне слово, знімки вийшли надзвичайно банальні. Крім того, натурниця завжди займала всю площу фотокартки, не залишаючи навколо себе вільного простору. Мабуть, не варто дорікати йому за це, бо, очевидно, його цікавила не композиція, а фотографоване тіло. А проте в цих шести фотознімках, напевне, був якийсь прихований задум. Якусь мету він переслідував. Адже фотографував не просто голу жінку, а натурницю. Крім того, на кожному знімку вона сфотографована ззаду,— щоправда, завжди в іншій позі,— і зовсім ясно, що вся його увага звернута на плечі, стан і стегна. Обличчя натурниці не видно. Розсипане на потилиці волосся наполовину випало за кадр або заховалося за зігнутою спиною. Коли я почав перевіряти Тасірове зауваження, що натурниця, мовляв, повна, але тонкі руки й ноги роблять її схожою на комаху, то впевнився, що причина цього не в її фізичних вадах, а в навмисно вибраному ракурсі. Скажімо, на фотознімку з «кінським хвостом» білі п’ятки у натурниці, що навколішках повернулася стегнами до об’єктива, в його нижніх кутках збільшені до таких розмірів, що навіть при поганій різкості видно, немов крізь лупу, пори. А ще впадало в очі, як натурниця вчепилася в стегно однією рукою, такою широкою, що, здається, могла належати чоловікові, але вона тоншала й наче всихала при переході від зап’ястя до ліктя. З усього видно, що це наслідок використання ширококутового об’єктива. Найпростіше припустити, що, схильний до техніки, він і цього разу мав щось на меті. Та який той задум? Якби це був витвір клієнтчиного брата, то ще можна було б зрозуміти оту жадобу розчленувати, принизити жінку. А так... У всякому разі, моя клієнтка — не огрядна потвора, якій чоловік хотів би помститися. Скоріше вона схожа на загадковий малюнок. Намагаючись усе збагнути, я відчуваю безсилля і роздратування — зрештою, іншого й бути не може. З якого дива він захопився таким заняттям?
— Як звати натурницю?
— Саеко... Казала, що їй двадцять один рік, а мені здається — двадцять п’ять — двадцять шість.— Підсовуючи окуляри вгору, сердито відповідає Тасіро.— Обережно, офіціантка йде.
Перевернувши складені докупи фотознімки, я підвів очі й побачив, що на площі під стовпом навпочіпки сидить якийсь літній чоловік і байдуже озирається навколо. Поли його пальта спадають складками на кахляні плити, і, судячи з тих складок, воно пошите не з дешевого сукна. Шкіряний портфель поруч нього показує, що це звичайний службовець. Офіціантка ставить на вкритий склом стіл каву, під горнятком з молоком кладе рахунок. Літній чоловік під стовпом невидющими очима позирає на безладний і безперервний людський потік так, наче споглядає краєвид. Ні, він нікого не шукає, але й не жде, що хтось його розшукуватиме. Своєю поведінкою в такому місці він скоріше нагадує розгубленого волоцюгу. Цей простір призначений лише для того, щоб по ньому йти. Щоб наблизитись до своєї мети, йти крок за кроком, перейти і зникнути. Для всіх, крім злодіїв, агентів поліції й фоторепортерів, це, так би мовити, порожній, мертвий світ. Чим довше я дивлюся на того чоловіка, тим більше він здається мені якимсь незрозумілим і фальшивим. Однак той дивний чоловік перехожих начебто зовсім не цікавить. Мабуть, тому, що в їхніх очах він — частка порожнечі, що зникає за кожним кроком, як візерунки на кахляних плитах.