Одного дня несподівано потрапляє на очі приклеєний на якійсь стіні чи телеграфному стовпі збляклий на дощі, не помічений іншими людьми клапоть паперу,— об’ява, яка сповіщає про велику урочистість, і сповнює його незмірною надією ще й тому, що місце і час не були вказані... І він, не оглядаючись, кинувся шукати те свято, яке, на відміну від його щонічної підробки, що лише темрявою і неоном скрашує грим на обличчях, не закінчиться й після смерті... на свято у світ ночі, який триватиме вічно, поки вистачить тьми... у нескінченний танець, не супроводжуваний втомою, смутком і шматками паперу, що їх розкидає вітер...
Тепер він стоїть тут... зважує на терезах, що важче — втрачене чи ще не здійснене бажання... Та що вирішить?.. Я шукаю його навпомацки... Але марно... Та пітьма, в якій никаю,— це кінець кінцем моє власне нутро... вкарбована в мозок власна карта-схема... Це я стою, а не він... Правду кажучи, я мав би стояти не тут, а, скажімо, десь під парканом будівельного майданчика, звідки видно вікно кімнати моєї дружини... Та от я тремчу на холоді й стежу за вікном чужої людини, нічим зі мною не зв’язаної, яка зовсім випадково стала моєю клієнткою... Може, й він стоїть на місці, не позначеному на його карті-схемі, під хтозна-чиїм вікном... І може, там, куди ніхто, крім нього, не добереться, він спить, або прокинувся, або сміється, плаче, сердиться, нудьгує, зневірюється, веселиться, пиячить, скрегоче від зубного болю, тремтить від страху, димить, як порожня розпечена сковорідка, витає у хмарах, збився з дороги, падає у безодню, зосереджено підраховує свої гроші, заглиблюється у спогади, складає плани на завтра, мучиться кошмарами самотності, каючись, рве на голові волосся або лежить з глибокою раною, ледве дихаючи...
Однак зараз тут стою я. Безперечно, я сам. Я збирався йти за його картою-схемою, а йду за своєю, збирався вислідити його, а висліджую себе,— і от я завмираю, наче примерзаю до землі... Ні, не від холоду... не від сп’яніння... і не від сорому... Розгубленість переходить у тривогу, тривога — в страх... Мій погляд зупиняється на розі будинку номер три, потім бігає вгору і вниз, вертається назад і починає рахувати будівлі... ще раз... другий, третій... На розі того самого будинку шалено піднімається і спускається... Нема!.. Нема жовтого вікна!.. На тому місці, де мало б бути жовте вікно, видно штору з біло-коричневими поздовжніми смугами... Що сталося?.. Якби я пройшов уперед тридцять два кроки, піднявся сходами на другий поверх і подзвонив у двері ліворуч, то все з’ясувалося б... Але тепер я не можу... Якщо штора так змінилася, то й зустрічатимуть мене настільки по-іншому, наскільки жовтий лимон відрізняється від зебри... Ану ж, ця смугаста штора — знак, що він уже повернувся додому... Повернувся, з напівглузливою посмішкою прочитавши у вечірній газеті про смерть її брата... Здійснилася рідкісна — одна з десяти тисяч — можливість, в яку я ще недавно зовсім не вірив. Який прозаїчний кінець!.. Дивовижна швидкість... Точна й зрозуміла карта-схема... Діалог, що нічим не відрізняється від монологу... Ну гаразд, усе розв’язалося безболісно, і тепер я зможу остаточно покінчити з цією справою, не гублячись у здогадах і не відганяючи від себе неприємної думки, що не маю підстав хизуватися своїми досягненнями...
Справді, мені нічого журитися. Навіть якщо в душі я прагнув, щоб ця справа тяглася вічно, зі смертю клієнтчиного брата вичерпалося джерело фінансування, і хоч би що вона казала про свої заощадження, не варто вести далі безнадійні розшуки, які при всіх моїх зусиллях протягом двох з половиною днів до кінця домовленого строку нічого путнього не дадуть... Нема причини бути незадоволеним... Узявши валізку із автомашини (виходить, тільки для цього я сюди й прийшов), вертаюся назад тією ж дорогою. Темна-претемна вулиця... Ще раз кинувши оком на ту недоречну, незграбну смугасту штору, минаю зіщулене від холоду літнє подружжя із школярем у формі, який безперестанку щось базікає, і прямую схилом униз до станції метро. Коло входу в метро, наче вихопленого яскравим світлом з темряви, переганяючи один одного, вихоряться клаптики паперу і залітають усередину. Тут же, на станції, в дешевій їдальні, з’їдаю вечерю — рис із яйцем. Хоча зараз середина зими, величезна зелена муха намагається сісти на абажур лампи, але щоразу сповзає і врочисто дзижчить, кружляючи навколо. Та мені нема чого турбуватися. Мабуть, вона знається на порах року краще за мене.
14 лютого, 6 година 30 хвилин ранку. Від 6 години 30 хвилин до 7 години потайки стежитиму за кав’ярнею «Камелія», оскільки маю відомості, що в ній займаються незаконним улаштуванням водіїв на тимчасову роботу. Якщо така незаконна посередницька контора справді існує, то потерта сірникова коробка, що залишилася від зниклого чоловіка, сірники з різнокольоровими головками — усе це набере глибокого змісту. Крім того, слід також з’ясувати справу з оголошенням про вакансію водія у спортивній газеті. Запевнення господаря кав’ярні, нібито знайомий із провінції попросив його найняти водія для власної машини, напевне, звичайнісінький викрут, розрахований на обман довірливих людей. А насправді не виключено, що те оголошення містило якусь зашифровану інформацію, зрозумілу тільки шоферам, які займалися тимчасовою роботою. Зауваження: наприклад, різна величина й порядок розміщення ієрогліфів можуть сповіщати про відновлення роботи після нападу поліції або ж указувати на зміну місця зустрічі. Проте це не означає, що таким чином швидко вдасться натрапити на слід зниклого безвісти чоловіка. Адже в місті проживає близько вісімдесяти тисяч водіїв, серед них п’ятнадцять тисяч, тобто майже двадцять процентів, не мають постійної роботи. Тож, напевне, існує багато таких незаконних посередницьких контор. Та в певному розумінні кав’ярня «Камелія» може бути ключем до розгадки всієї цієї справи. З уваги на це, я й вирішив таємно постежити за тією кав’ярнею. На щастя, мені зустрілася порядна людина — водій Тояма, що сам користувався послугами посередницької контори при «Камелії». Хоч він і не дав мені рекомендаційного листа, але, скориставшись його ім’ям, я зможу одержати потрібні мені відомості.
Однак усе, що я написав,— неправда. Тільки через дванадцять хвилин настане чотирнадцяте число. А до ранку залишається ще більше шести годин. До наступного кроку, здається, я занадто добре підготувався, та це не означає, що я поводжусь, наче школяр, який збирається на екскурсію, або зі злості теревеню, ніби Тасіро. Мине шість годин, хай навіть десять, та все одно зміст мого повідомлення нітрохи не зміниться. Зрештою, мені нема чого побоюватися, що протягом тих шести годин мене спіткає раптова смерть, а якщо врахувати, що завтра, негайно після відвідин «Камелії», я мав намір побувати у клієнтки, то моє повідомлення — перепустка, краща за будь-який виправдний документ. Хоч би що означала та неприємна смугаста штора, я зможу переступити через заборону. В усякому разі, наслідки розпитувань у кав’ярні вмістяться у кілька рядків, тож мені нема чого соромитися. Це так само ясно, як і те, що після ночі настає день...
До того ж у крихітній, необжитій парубоцькій квартирі, якою я користувався тільки для спання, ніч наставала пізно і так само пізно світало. Перевівши стрілку дзвінка майже на п’яту годину, заводжу будильника й ставлю якнайдалі, на підвіконня, щоб рукою не міг до нього дотягнутись, увімкнувши радіо, заглушую стукіт кісточок маджана, що долітає з другого поверху, забираюся під ковдру, залиту вином і просяклу моїм запахом більше, ніж я сам, ставлю біля подушки його фотографію і поряд одну з тих, що одержав від Тасіро, на якій почуттєвість натурниці виявляється найчіткіше, і, потягуючи віскі просто з пляшечки, зосереджую всю свою увагу на зв’язку між цими двома фотознімками.