Попереду, аж до самого мису, тяглись, одна за одною, як хвилі, невисокі дюни. Може, там його підстерігає небезпека? Занепокоєний чоловік оглянувся — на щастя, пожежну вишку заступав горб. Трохи випроставшись на правому схилі, він запримітив перекошену, загрузлу в пісок хижку, а коло неї, з навітряного боку, заглибину, наче видовбану ложкою.
Кращого сховку й не знайти... Поверхня піску гладка, як середина мушлі, ніде жодного людського сліду... А що сталося з його власними слідами?.. Чоловік повернувся назад по своїх слідах, але метрів через тридцять вони повністю зникли... Навіть коло ніг швидко міняли свій вигляд... Виходить, пощастило, що видався вітряний день.
Коли чоловік збирався обходити хижку, з неї виповзло щось чорне. Здоровезний, як порося, рудий пес. Цур тобі, забирайся геть!.. Однак собацюра й не ворухнувся, а дивився пильно на чоловіка. Одне його вухо було розірване, в маленьких очицях проглядала, ворожість. Його ніс засмикався. Невже хоче гавкати?.. Нехай тільки спробує!.. Чоловік стиснув рукою ножиці, що лежали в кишені... Як розтулить пащу, він йому голову розчерепить!.. Звір мовчав. Може, це дикий пес?.. Витерта, тьмяна шерсть. Вся морда в струпах — мабуть, наслідок якоїсь нашкірної хвороби... Кажуть, треба берегтися того пса, який не гавкає... Хай йому біс, якби при ньому були якісь харчі!.. Зрештою, він забув не тільки харчі, але й ціаністий калій. Та нічого страшного, навряд чи жінка здогадається, де його сховано... Чоловік легенько свиснув і простягнув руку, намагаючись вивідати, що собака збирається робити. У відповідь той вишкірив свої жовті, обліплені піском зуби... Невже гострить їх на нього?.. Яка товста шия! От би порішити його одним ударом!..
Раптом пес відвернувся й, опустивши голову, подибав спокійно геть. Певно, злякався. «Є ще в мене сила духу, якщо самим поглядом я поборов собаку»,— подумав чоловік. Сповз у заглибину і ліг, зіпершися спиною на схил. Відразу стало легше дихати — мабуть, тому, що опинився в затишку. Похитуючись од вітру, собака зник у піщаній хмарі. Якщо звірина обрала собі цю хижку, то це означає, що сюди люди не потикаються... Поки собака не доніс на нього в правління артілі, йому ніщо не загрожує. Хоч обливався потом, почувався досить добре. Яка тиша!.. Наче лежав під шаром желатину... Тримав у руках бомбу з годинниковим механізмом, що могла з хвилини на хвилину вибухнути, але вона хвилювала його не більше, ніж цокання звичайного будильника... В такому випадку «Стрічка Мебіуса» негайно почав би аналізувати становище й сказав би:
— Чуєш, друже, ти намагаєшся полегшити біль тим, що перетворюєш засіб на мету.
— Маєш рацію! — Він легко з ним погодився б.— Але чи слід завжди розділяти мету і засіб?.. Чи не доцільніше вдаватися до цього тільки в разі потреби?..
— Ні, так не годиться! Адже не можна прожити час вертикально! Кожен знає, що така штука, як час, тече горизонтально.
— А все-таки що сталося б, якби хтось спробував прожити його по вертикалі?
— Не сумніваюсь, що він обернувся б на мумію!
Підсміюючись, чоловік заходився роззуватись. Справді, час тече горизонтально. Не можна було далі терпіти. В черевиках було повно піску, змішаного з потом. Зняв також шкарпетки, випрямив пальці й виставив на вітер. Гм, чого це так смердить у звіриному лігві?.. От було б чудово, якби звірі пахли, як квіти!.. Ой, та це ж тхнуть його ноги... Після такого здогаду чоловік відчув раптом дивне зворушення. Одного разу хтось казав йому, що нема на світі нічого смачнішого за сірку із власного вуха, навіть найкращий сир не йде з нею у порівняння... Може, це перебільшення, але можна мати задоволення й від багатьох інших речей, наприклад, нюхати запах своїх гнилих зубів...
Вхід у темну хижку був засипаний до половини піском. Невже це залишки старої криниці? Немає нічого дивного, що над нею, щоб захистити від піску, збудували будиночок. Хоча не віриться, що в такому місці било джерело... Чоловік спробував заглянути досередини — цього разу запахло тільки псиною. Тваринячий запах сильніший від філософії. Здається, якийсь соціаліст казав йому, що любить душу корейців, але не зносить їхнього запаху... Ну гаразд, якщо час тече горизонтально, то було б добре, якби показав, наскільки швидко він може текти... Надія і побоювання... відчуття свободи і неспокій... Такі подразнення найнестерпніші. Чоловік прикрив обличчя рушником і ліг горілиць. У ніс йому вдарив тепер власний запах, але при всьому бажанні зробити собі комплімент, він не зміг би назвати його приємним.
Щось поповзло по нозі... Як для жука-стрибуна, то надто повільно... Напевне, якась жужелиця, що ледве тримається на своїх кволих шістьох лапках... Чоловік не мав найменшої охоти перевіряти свій здогад. Більше того, навіть якби це був жук-стрибун, навряд чи кинувся б його ловити. Певно, не зважився б.
Вітер зірвав рушник з обличчя. Краєм ока чоловік побачив, що в одному місці гребінь дюни виблискує золотом. Перед цією золотою лінією плавно вигнута поверхня спадала круто в тінь. У композиції краєвиду проглядало якесь дивне напруження, і чоловік затремтів з туги за людьми. (Так, це справді романтичний краєвид... Сучасні молоді туристи високо оцінили б його... Які прибуткові акції криються в ньому!.. Як людина, досвідчена в таких справах, він гарантує майбутній розвиток туризму. Потрібна лише реклама! Без неї навіть муха сюди не прилетить... Якщо ніхто не знає про місцевість, то це однаково, що її нема на світі... Захований у землю скарб. Що робити?! Треба запросити здібного фотографа і виготовити гарні художні листівки. В давнину спочатку шукали прекрасний краєвид, а тоді готували листівки. Тепер, коли верх узяв здоровий глузд, усе навпаки — спочатку випускають художні листівки, а після того місцевість стає знаменитою. «Я приніс кілька зразків. Подивіться, будь ласка...») Бідолашний торговець листівками намагався розставити пастку на селян, а сам у неї попав, захворів і помер. Виходить, не був спритний на язик... Легковажно довірився своїй мрії і поставив на карту все, що мав... Власне, в чому суть тутешньої краси? У фізичній закономірності й точності природи чи навпаки — в її жорстокості й повному запереченні людського розуму?
Ще вчора від самої думки про цей краєвид його занудило б. У нападі злості чоловік навіть думав, що ями приготовано саме для таких шахраїв, як той мандрівний торговець листівками.
Проте нема підстав для того, щоб протиставляти життя в ямах навколишньому краєвиду. Адже не обов’язково прекрасний краєвид має бути великодушним до людей. Зрештою, в його вихідному положенні про те, що пісок — це заперечення нерухомості, немає нічого безглуздого... Плинність піщинок із діаметром одна восьма міліметра... Світ, де існування — це зміна стану... Стривай! А все-таки прикро, коли тобі дорікають, що ти міцно тримаєш у руці зворотний квиток і не хочеш з ним розлучатися. Люди радо дивляться кінофільми про хижих звірів і про війну (навіть якщо вони такі правдиві, що можуть спричинитися до серцевого нападу) тому, що відразу за дверима кінотеатру їх чекає сьогоднішній день — продовження вчорашнього... Та чи є на світі шаленець, який наважиться прийти у кінотеатр із гвинтівкою, зарядженою справжніми патронами?.. До життя в пустелі пристосовуються тільки миші, які замість води п’ють сечу, комахи, охочі до падалі, і кочові племена, що мають квитки лише в один кінець. Коли від самого початку переконаєш себе, що вороття не буде, перестанеш марно чіплятися до піску, мов устриця до скелі. До речі, в наш час і кочівники називають себе по-іншому — скотарями.
Еге ж, годилося б розповісти жінці про цей краєвид... Проспівати їй також (хай навіть фальшиво) пісню про пісок, що не визнає зворотного квитка... Правду кажучи, те, що він робив,— це усього-на-всього невдале наслідування спокусника, який намагався спіймати жінку на гачок розмовами про інше життя. Навіть його душа, як кіт у мішку, впиралася носом у пісок.
Раптом світло на гребені дюни погасло... За мить увесь краєвид поринув у темряву. Непомітно стих вітер. Це означало, що туман знову почне здійматися. Певне, завдяки швидкому заходу сонця.
...Ну що ж, пора рушати.