О, не треба себе обманювати! Адже від самого початку між ними не було нічого, схожого на угоду. А коли так, то нема чого говорити й про її порушення. До речі, він теж дещо втратив. Скажімо, дешеве саке, що його постачали їм раз на тиждень, із запахом гноївки... Її напружені, мускулисті стегна з напнутими жилами... відчуття сорому, коли відривала з його шкіри чорний, як спалена гума, пісок... І її сором’язливий усміх, завдяки якому все це здавалося ще більше непристойним... Коли додати сюди ще багато іншого, то вийде, що він зазнав чимало втрат. Неймовірно, але факт. Чоловік схильний надавати більшого значення дрібницям, аніж жінка.
Згадавши, як обходилися з ним селяни, чоловік подумав, що йому завдано непоправної шкоди. Йшлося не про те, щоб звести рахунки з однією людиною, а з цілим селом. Прийде час, і він помститься їм як слід... Тільки от не знає, як завдати найдошкульнішого удару... Спочатку його уявою заволоділа думка про те, щоб село пустити з димом, або отруїти воду в криниці, або заманити своїх кривдників у пастку і поскидати в яму. Та от зараз, коли треба було діяти, йому не хотілось і згадувати про такий по-дитячому наївний задум. Зрештою, одна людина може вчинити небагато. Виходить, лишається одне: поскаржитися владі. Тільки от що його тривожило: чи юридичні органи зрозуміють, яку жорстоку кривду йому заподіяли?.. І чоловік вирішив передусім повідомити про свої поневіряння в префектурне управління поліції.
Ага, нарешті ще одне... Стривай! Що за шум?.. Уже перестав. Невже причулося? Все-таки куди поділися вогні? Хоч би якою нерівною була місцевість, неймовірно, щоб сталося таке диво. Щоправда, можна собі уявити, що повернув занадто вліво й зайшов далеко в бік мису, а високий гребінь якоїсь дюни заслонив йому село... Не треба гаяти часу... Чоловік вирішив змінити напрям руху й піти направо.
І нарешті ще одне: нехай не забуває, що не змогла дати ясної відповіді на його питання. Тоді два дні підряд лив дощ. У негоду обвали сильнішали, зате в повітрі носилося менше піску. Першого дня вони трохи перепрацювали, а тому на другий день почувалися набагато вільнішими. Скориставшись довгожданим відпочинком, чоловік надумав розпитати жінку про все до кінця. Хотів дізнатися, що затримувало її в тій проклятій ямі. Випитував терпеливо, ніби здирав струпи зі шкіри. Сам дивувався з власної настирливості. Спочатку вона радісно купалася гола під дощем, а згодом, загнана в глухий кут його запитанням, розплакалася. Потім, однак, призналася, що не може залишити кісток покійного чоловіка й дочки, яких піщана буря засипала разом із курником. Ну що ж, таке пояснення його задовольняло. Звучало настільки правдиво, що він почав розуміти, чому досі вона уникала про це розмови. Зрештою, чоловік таки їй повірив і вирішив урвати годинку від сну на пошуки останків її рідних.
Протягом двох днів копав там, де вона показала, але не знайшов ні кісток, ні навіть решток курника. Тоді жінка повела його на інше місце. Однак і цього разу ні на що не наткнувся. Так повторювалось і потім. Цілих дев’ять днів марно розкопував пісок у п’ятьох різних місцях, аж поки жінка знову мало не розплакалась і почала виправдовуватися. Мовляв, може, під безперервним напором піску перемістилася хата або й сама яма. Тоді і курник, і кістки могли опинитися під товстою піщаною стіною, що відділяла їхній двір від сусідського; не виключено також, що їх треба шукати у сусідів. Теоретично це було можливо, але її нещасний, принижений вираз обличчя явно видавав, що не хотіла брехати і водночас від самого початку не збиралася показувати справжнє місце загибелі. Одне слово, ті кістки були для неї тільки відмовкою. Він уже не мав сили гніватися на неї. Вирішив більше не дошукуватися, хто кому чим зобов’язаний. Здається, і вона з цим погоджувалася.
Що це?.. Чоловік злякано впав обличчям на землю. Все сталося так раптово, що відразу нічого не зрозумів. Перед ним несподівано показалося село!.. Отже, він піднявся на вершину найближчої дюни. Поле зору розширилось, і він побачив, що опинився в самому селі... Ще не встиг оцінити свого становища, як під тином розлючено загавкав собака. За ним другий, третій, четвертий — гавкіт наростав, наче своєрідна ланцюгова реакція. Танцюючи в темряві, ряди білих зубів підступали щораз ближче. Чоловік витягнув з кишені мотузку, зірвався на ноги й дременув. Вибору не було. Нічого не залишалось, як пробігти найкоротшою дорогою через село.
26
Чоловік біг.
Будинки із кволим світлом ламп у вікнах утворювали на його шляху плетиво проходів і перешкод. Вітер з шумом вривався у здавлене горло й приносив із собою смак теплуватої іржі... Почалася відчайдушна азартна гра на тонкому склі, прогнутому настільки, що в будь-яку мить могло тріснути. Напевне, селяни з бригади, що перевозила пісок, уже вийшли з домівок, але ще не встигли добратися до узбережжя. В усякому разі, досі він не чув несамовитого гуркоту «пікапа» з його несамовитим двоциліндровим мотором, який звичайно ще за кілометр сповіщав про своє наближення. Становище було препогане.
Зненацька з темряви вискочило щось чорне. Судячи з гучного хекання, то був досить великий пес. Однак, мабуть, його не вчили нападати, бо, перед тим як уп’ястися зубами в ногу, він зробив помилку — гавкнув. Ножиці на кінці розкрученої мотузки влучили у щось тверде — пес жалібно заскавулів і знову розтанув у сутінках. На щастя, тільки розірвав штанину. Щоправда, при цьому чоловік утратив рівновагу й покотився на землю, але негайно зірвався на ноги й побіг далі.
Собак було кілька — п’ятеро чи шестеро. Охолоджені невдачею свого товариша, вони кружляли навколо, грізно гавкаючи, і вичікували слушної нагоди. Здоровенний рудий пес із хижки, мабуть, підбурював їх іззаду. Розмахуючи кінцем мотузки над головою, чоловік захищався нею. Відганяючи собак зліва і справа, він перестрибнув через купу черепашок на пустирі, пробіг між двома тинами, перетнув дворик, устелений соломою, і нарешті вибрався на широку вулицю. Ще трохи — й буде за селом.
Та саме тоді з неглибокого придорожнього рову вигулькнуло двоє дітей — начебто брат і сестра. Чоловік їх помітив, але надто пізно. Щосили смикнув мотузку до себе, щоб ножиці не зачепили їх. Однак усі троє покотилися клубком у рів. На дні щось хруснуло — мабуть, дерев’яний риштак. Діти зняли крик...
Хай йому біс! Чого вони так голосно верещать?.. Розштовхнувши їх, чоловік підвівся і завмер: світло трьох електричних ліхтариків перепинило йому дорогу.
Водночас забамкав дзвін. Діти плакали... Собаки гавкали... За кожним ударом дзвону його серце стискалося. Мороз пішов поза спиною. Видно, один ліхтарик був з пересувним рефлектором — його світло на мить м’якшало, то знову кололо очі, мов розжарена голка.
Що йому робити? Кинутись у лобову атаку й одіпхнути їх ногами?.. Якби обійшов цю перешкоду, був би скоро на краю села... Каятиметься згодом чи ні — все залежить від цієї хвилини... Треба спішити! Якщо не скористається нею тепер, згодом не зможе... Нема надії, що трапиться інша така нагода!
Поки він роздумував, ліхтарики оточили його з обох боків і почали наближатися. Чоловік стиснув мотузку міцніше й напружив ноги, але все ще вагався. Між ліхтариками з’явилися людські постаті. На узбіччі маячіло щось темне, схоже на яму — напевне, триколісний «пікап». Навіть якщо він проб’ється, його наздоженуть і схоплять. Ззаду діти перестали хлипати й побігли — було чути тупіт їхніх ніг. І саме в цю мить у його голові сяйнула думка: от би схопити дітей і захиститися ними, як щитом! Зробити їх заложниками і тим самим не підпустити селян до себе!.. Та як тільки він обернувся, щоб їх затримати, побачив ще більше ліхтариків. Дорога була перерізана!
Чоловік сахнувся і щодуху побіг назад — тим же шляхом, який щойно привів його сюди. Рішення було майже інстинктивне: сподівався добратись до відноги мису й перетнути її. Селяни закричали і кинулися навздогін. Його коліна підгиналися — наче вивихнув суглоби. Втішало одне: він зумів їх перехитрити й одірвався на достатню відстань, що міг іноді оглядатись.