— Це нестерпно! Коли отак на цілий рік людина уткнеться носом у пісок, то запросто стане законсервованою! Хіба вони не можуть дозволити мені зрідка прогулятися?
Жінка зніяковіло мовчала. Наче не знала, як заспокоїти дитину, що загубила цукерку.
— Тільки не кажи, що не можуть! — Несподівано чоловік розгнівався. Згадав навіть про драбину, хоча йому було неприємно про неї говорити.— Бо коли я недавно тікав, то бачив на власні очі... Біля кількох будинків з цього ряду висіли мотузяні драбини!
— Так, але...— заперечила жінка несміливо, ніби виправдовуючись,— більшість із тих людей живе тут з діда-прадіда.
— Ти хочеш сказати, що нам нема на що надіятися?
Жінка покірно, мов побитий собака, опустила голову. Якби він спробував на її очах проковтнути ціаністий калій, вона, напевне, мовчала б так само.
— Ну що ж, тоді я сам спробую з ними переговорити!
Однак у душі чоловік не вірив в успіх таких переговорів.
Тому, коли разом із другою бригадою селян прибув знайомий старий, щоб передати відповідь, він навіть трохи розгубився.
А збагнувши зміст відповіді, був зовсім приголомшений.
— Отож...— старий говорив повільно, наче перебирав у пам’яті старі документи.— Звісно, можна було б домовитись... якби... ну, скажімо, ви вийшли надвір... і це робили... а ми всі дивилися... Так, ваше прохання справедливе, тому ніхто не заперечуватиме...
— А що ми повинні робити?..
— Ну, те... що самець і самиця, коли паруються... ну, те...
Селяни навколо нього зареготали, мов божевільні. Чоловік закам’янів, ніби хтось схопив його за горло, і потроху почав розуміти, що мав на увазі старий. Почав усвідомлювати, що він розуміє. І коли збагнув ту пропозицію, то вона вже не здалася йому такою жахливою.
Промінь електричного ліхтарика злетів йому під ноги, мов золотий птах. Услід за цим на дні ями закружляло ще кілька променів, утворивши світляний кружок. Чоловік ще не встиг відчути огиди до селян на краю ями, як уже заразився їхнім шалом.
Він обернувся до жінки — її не було, хоча хвилину тому вона ще розмахувала лопатою. Невже втекла до хати? Глянув на двері й гукнув:
— Що будемо робити?
— Плюньте на них! — відповів приглушений голос із-за стіни.
— Але ж так хочеться звідси вийти!..
— Так не можна!
— Не беріть усе так близько до серця...
Нараз жінка захекано крикнула:
— Ви що, збожеволіли?.. Таки справді збожеволіли... Я на таке не погоджуся... Ще не здуріла!..
Невже це правда?.. Невже він з глузду з’їхав?.. Відступаючи перед жінчиним напором, відчував, однак, як у ньому наростає роздратованість... Після того, як його стільки топтали, навіщо йому якась там гідність?.. Якщо за тобою спостерігають, коли ти робиш якусь гидоту, то й на спостерігачів падає тінь... Адже між тим, за ким спостерігають, і тими, що спостерігають, невелика різниця... Але й вона зникне, коли він влаштує цю маленьку виставу. Подумати тільки: яка винагорода жде його за це!.. Земля, по якій зможе вільно ходити!.. Він хоче вистромити голову з цього смердючого болота і дихнути на повні груди!
Чоловік відшукав жінку в темряві й кинувся на неї. Її крик і удар їхніх сплетених докупи тіл об стіну викликав на краю ями збудження й дике захоплення. Свист, плескання в долоні, нерозбірливі сороміцькі вигуки... Глядачів начебто побільшало, серед них з’явилися, мабуть, і дівчата. Число ліхтариків, що залили вхід до хати яскравим світлом, майже потроїлося.
Напевне, завдяки раптовості нападу чоловікові вдалося витягти жінку надвір. Схоплена за комір, вона звисала, мов лантух. Щільний потік світла з трьох боків ями здавався вогнищем на нічному святі. Хоча не було дуже жарко, під пахвами в чоловіка виступив піт, а волосся на голові змокріло, наче його хтось облив водою. Вигуки глядачів злилися в суцільний гул і заступили небо своїми чорними крилами. Чоловікові уявлялося, ніби то його власні крила. Людей, що дивилися зверху, затамувавши подих, він відчував, наче себе самого. Вони були частиною його. А їхня жага, від якої у них текла слина, була його жагою. Йому навіть здавалося, що він не жертва, а скоріше кат.
Однак пасок жінчиних шароварів несподівано завдав йому клопоту. Довелося орудувати в темряві, руки в нього тремтіли, а пальці ніби вдвічі погрубшали. Та коли нарешті чоловік обхопив жінку обома руками, вона крутнулась і вивільнилася. Збиваючи навколо себе пісок, він кинувся її доганяти, але жінка чинила шалений опір — не підпускала до себе. Переслідуючи її, чоловік благав:
— Прошу!.. Не тікай, прошу тебе!.. Я нічого не робитиму... тільки вдаватиму!..
Тепер йому вже не треба було її ловити. Здавалося, жінка відхотіла тікати. Та раптом чоловік почув тріск роздертої матерії, і в ту ж мить відчув сильний удар ліктем у живіт. Жінка вклала в цей удар увесь свій гнів, усю вагу свого тіла. Обхопивши коліна руками, чоловік скорчився. Жінка схилилася над ним і била його кулаками в лице. Молотила повільно, але з такою силою, наче розбивала грудкувату сіль на порошок. З його носа бризнула кров і змішалася з піском. Чоловікове обличчя перетворилося на грудку землі.
Збудження нагорі миттю спало, як парасолька з поламаними спицями. Невдоволення, сміх і заохочувальні вигуки — все це ще долітало до нього, але невлад, з перервами. Навіть п’яні, непристойні жарти не могли підняти настрою глядачів. Хтось кинув щось униз, хтось інший сварив його за це. Кінець був такий само несподіваний, як і початок. Коли відлунали протяжні окрики, що нагадували про роботу, а ряд ліхтариків зник за краєм ями так, наче хтось потягнув його нагору ниткою, подув північний вітер і розвіяв останні крихти недавнього збудження.
Побитий, обліплений піском, чоловік, однак, вважав, що все пройшло згідно зі сценарієм. Ця думка ледве тліла в кутку його свідомості, схожої на мокру білизну, і тільки серце гупало до болю виразно. Він відчував під пахвами гарячі, мов жар, жіночі руки, а запах її тіла колов у ніздрі, як терня. Йому здавалось, що він у її пестливих руках, ніби плескатий камінчик на дні річки.
31
Минуло ще кілька одноманітних тижнів, прожитих у піщаній ямі.
Як і раніше, ворони обходили «Надію» стороною. Тим часом і сушена риба перестала бути сушеною. Бо якщо ворони нею нехтували, то бактерії — ні. Одного ранку чоловік торкнув її кінцем палиці — з неї лишилася шкіра, наповнена якоюсь чорною липкою рідиною. Міняючи принаду, вирішив перевірити саму пастку. Коли відгорнув пісок і зняв кришку, то не повірив своїм очам: на дні цеберки зібралася вода! Сантиметрів десять завглибшки! Прозора, набагато чистіша за ту, яку щодня привозили селяни. Хіба недавно падав дощ?.. Ні, його не було протягом останнього півмісяця. То, може, вона збереглася від давнішого дощу?.. Хотілося б думати, що так воно й було, однак цеберка протікала. Бо коли чоловік спробував її підняти, з неї полилася вода. Оскільки на такій глибині не було джерела, то довелося припустити, що вода безперестанку якось поповнюється. Принаймні в теорії така річ можлива. Але ж звідки бралося стільки води в цьому пересушеному піску?
Збудження поступово наростало, й чоловік не міг його перебороти. Відповідь була тільки одна. Очевидно, йшлося про капілярні властивості піску. Його поверхня завжди суха, та якщо копнути трохи глибше, там пісок завжди вологий. Напевно, випаровування з поверхні виконує роль своєрідної помпи, яка викачує воду з-під землі. Коли чоловік до цього додумався, все стало зрозумілим — густий туман над дюнами зранку та ввечері й незвична вологість, від якої гниють дерев’яні стіни та балки. Отже, сухість піщаного грунту не є наслідком нестачі води, а скоріше того, що її викачування завдяки капілярним явищам не встигає за випаровуванням. Іншими словами, вода прибуває без упину, але її циркуляція в піску відбувається з такою швидкістю, якої не можна уявити собі у звичайному грунті. Та, мабуть, зовсім випадково його «Надія» десь перервала ту циркуляцію. Можливо, саме розміщення вкопаної цеберки й мала щілина навколо кришки перешкоджали випаровуванню і сприяли накопиченню води на дні. Чоловік ще не повністю з’ясував собі роль положення цеберки та інших чинників, але сподівався згодом успішно повторити дослід. Не виключено, що таким способом він зуміє побудувати високоефективний водозбірник.