Якщо цей дослід йому вдасться, то він не муситиме капітулювати перед селянами, коли перестануть привозити воду. Більше того, він зробив відкриття, що ввесь пісок — це велетенська помпа. Йому здавалось, наче він зараз сидить на ній. Щоб серце так шалено не калатало, вирішив затамувати на хвилину віддих. Ні, ще не треба нікому про це говорити. Краще приберегти цю грізну зброю на крайній випадок.
Мимоволі чоловік вибухнув сміхом. Якщо про свою «Надію» ще міг мовчати, то приховати душевне хвилювання було важко. Зненацька він пронизливо закричав і обхопив жінку, що готувала постіль, ззаду за стан. Вона вирвалася з його рук, а він упав навзнак і, дригаючи ногами, реготав, наче йому лоскотали живіт паперовою кулею, наповненою особливо легким газом. Йому здавалося, ніби рука, якою затуляв обличчя, вільно літає в повітрі.
Жінка й собі засміялася, неохоче, аби підладитися до чоловіка. Він уявляв собі плетиво водяних жилок у піску, схожих на бавовняний пух, а вона, напевно, думала, що починається любовна гра. Ну що ж, нехай думає. Лише той, хто зазнав катастрофи на морі й чудом урятувався, спроможний збагнути психологію людини, яка хоче сміятися тому, що дихає.
Хоча ніщо не змінилося,— чоловік і далі перебував на дні ями,— він почувався так, ніби піднявся на високу башту. Здавалося, що світ перевернувся догори ногами — горби й западини помінялися місцями. Так чи інакше, він знайшов воду серед дюн: Поки розпоряджатиметься тим пристроєм, селяни не зможуть нав’язати йому свою волю. Навіть якщо припинять постачати воду, він анітрохи не злякається. Від самої думки про те, як вони заметушаться, сторопіють, його знову брав сміх. Він усе ще був у ямі, та йому здавалося, що вибрався звідти. Обертаючись, оглядав усе навколо. Щоб належно оцінити мозаїку, треба дивитися на неї з певної відстані. Бо коли підступиш надто близько, загубишся у дрібницях. Виплутаєшся з однієї і відразу спіткнешся об іншу. Може, й він бачив досі не пісок, а тільки окремі піщинки.
Те ж саме він міг би сказати про неї, про ту, іншу жінку, й про своїх колег. У його пам’яті виринали тільки окремі, страшенно збільшені подробиці: м’язисті ніздрі... зморщені губи... тонкі губи... грубі пальці... тонкі пальці... Блискучі, мов зірки, очі... рядок бородавок під ключицею... фіолетова вена на жіночих грудях... Тільки від таких подробиць, бачених зблизька, його нудило. Однак крізь окуляри для короткозорих усе здавалося малесеньким, як комашка. Он там щось повзає — це його колеги п’ють чай в учительській. А ось у цьому кутку на вогкому ліжку незворушно лежить гола жінка, заплющивши очі, хоча з її сигарети ось-ось упаде попіл — це вона. Та чоловік аніскільки не заздрив тим комашкам, наче то були формочки для тістечок, порожні всередині. Невже йому треба уподібнюватися до нещасного кондитера, який випікає не потрібні нікому тістечка лише для того, щоб користуватися формочками? Якщо йому доведеться знову відновити стосунки з ними, то доведеться починати все спочатку. Зміни в піску були змінами і в ньому самому. Наче разом із водою він знайшов ще одне своє «я».
Отже, дослідження водозбірника стало його щоденним заняттям. Де закопати цеберку?.. Якої форми їй надати?.. Як швидкість накопичення води залежить від тривалості світлового дня?.. Як впливає на це температура й атмосферний тиск?.. Записів, що рясніли цифрами та діаграмами, ставало чимраз більше. Жінка і не здогадувалася, чому звичайна пастка так його зацікавила. Пояснювала це тим, що взагалі чоловік не може обійтися без якоїсь забавки, а тому раділа — мовляв, слава богу, нарешті заспокоївся. А він почав допомагати їй у домашній роботі. Жінка не заперечувала. Незважаючи на те його дивне захоплення пасткою, все складалося на краще. Однак у нього були свої власні розрахунки й причини для такої поведінки. Щоб удосконалити водозбірник, треба було дочекатися сприятливих умов, а тому це забрало багато часу. Кількість даних зростала, але не вдавалося встановити закону, якому б вони підлягали. Щоб дійти до незаперечних висновків, треба було знати прогноз погоди і загальний стан атмосфери, що їх передавали по радіо. Тож радіо й стало спільною метою їх обох.
На початку листопада кількість зібраної за день води досягла максимуму,— чотирьох літрів,— але згодом води стало прибувати все менше. Видно, причиною цьому була температура; тож проведення переконливих дослідів, мабуть, доведеться відкласти до весни. Нарешті прийшла довга сувора зима: у повітрі разом із піском літали крижинки. Щоб придбати якнайкращого радіоприймача, чоловік вирішив хоч трохи допомагати жінці в домашній роботі. Яма мала ту перевагу, що захищала від вітру, але сонце майже не заглядало сюди, і життя в ній було важке. Навіть коли притискав мороз, піску намітало не менше, ніж улітку, а тому доводилося безперестанку його згрібати. Часто шкіра на пальцях тріскала і кривавилась.
А проте якось зима минула й настала весна. На початку березня нарешті купили радіоприймача й поставили на даху високу антену. Ощасливлена жінка, раз по раз вигукуючи від захоплення, цілого півдня крутила ручку настройки то в один, то в другий бік. Наприкінці того ж місяця вона відчула, що завагітніла. Збігло ще два місяці. Протягом трьох днів над ямою летіли з заходу на схід великі білі птахи, а наступного ранку жінка поскаржилася на гострий біль у животі і кровотечу. Хтось із селян, у кого був родич ветеринар, поставив діагноз: позаматкова вагітність. Було вирішено відвезти жінку на триколісному «пікапі» до міської лікарні. Поки чекали на машину, чоловік не відходив від жінки — однією рукою тримав її за руку, а другою гладив їй живота.
І ось нарешті «пікап» зупинився на краю ями. Вперше за півроку селяни опустили мотузяну драбину. Жінку загорнули в ковдру, як лялечку, і витягли нагору. Вона подивилася на чоловіка очима, повними сліз і болю. Він удав, що нічого не бачить, і відвернувся.
Жінку повезли, а мотузяна драбина лишилася. Чоловік несміливо простяг руку і торкнувся її пальцями. Переконавшись, що вона не зникає, почав дряпатися наверх. Небо було брудно-жовте. Ноги й руки обважніли, ніби він щойно виліз із води... Ось вона, довгождана драбина!..
Сильний вітер забивав йому подих. На краю ями чоловік знайшов місце, звідки виднілося море, жовте й каламутне. Глибоко вдихнув — на зубах щось заскрипіло, а повітря було зовсім не таке, як він сподівався. Обернувшись, побачив, що над краєм села висіла хмара піщаної куряви. Мабуть, зняв її «пікап»... От шкода, що на прощання він не відкрив їй, навіщо насправді є та пастка.
На дні ями щось ворушилося. Його власна тінь. Поряд з нею виднів водозбірник. Частина його дерев’яної конструкції була пошкоджена. Напевне, хтось ненароком наступив ногою, коли жінку виносили. Чоловік поспішив униз, щоб полагодити її. Вода піднялася до четвертої риски, як він і передбачав на підставі своїх розрахунків. Пошкодження начебто було незначне. В хаті голосно співало радіо. Ледве стримуючи сльози, чоловік занурив у воду руки. Вода була холодна як крига. Потім він опустився на коліна й завмер.
Власне, навіщо спішити з утечею? На його квитку туди й назад не було вказано ні станції відправлення, ні станції призначення: він зможе вписати в нього, що захоче. Крім того, його серце розпирало бажання розповісти комусь про водозбірник. Коли вже на те пішло, то кращих слухачів, ніж селяни, він ніде не знайде. Якщо не сьогодні, то завтра розкриє комусь свою таємницю.
А про втечу можна подумати іншим разом.