Ось від такого життя й тікає людина, хоча добре усвідомлює, що тікає вона в таке ж самісіньке життя, що не обіцяє їй ніяких радощів, неспроможне врятувати її від тих злигоднів, які її оточують.
Герой роману «Людина-коробка» теж намагається сховатися від суспільства, але не шляхом втечі від нього, а надівши на себе коробку й перетворившись ніби в нову істоту, яка уособлює відхід, втечу від суспільства. Люди опиняються в коробках з найрізноманітніших причин. Одні тому, що не мають сили жити в суспільстві споживання, в суспільстві зла, коли ставлення навколишніх людей змушує окрему особу відчувати свою ницість, чужорідність у цьому суспільстві ситих, заражених користолюбством. І ось людина-коробка — спершу дуже несміливо, нерішуче — звільняється від звичної психології. «Накопичувати важко, викидати ще важче». Проте поступово, в міру перетворення у справжню людину-коробку, герой перестає бути користолюбним. Людина звільняється від інерції накопичення. Прагнення заховатися в коробці для такої людини — це прагнення до свободи.
Коробка дозволяє бачити все в справжньому світлі — і в цьому її перевага. Від уважного погляду людини-коробки нічого не сховається. Тому що, дивлячись із коробки, можна роздивитись і брехню, і злий намір, що криється в невидимій частині пейзажу. Ось чому коробка для героя — це не глухий кут, у якому він опинився, а «широко розчинені двері в інший світ». І він не збирається кидати своєї схованки.
Механічне поєднання людини й коробки — це не просто додавання двох різнорідностей, а народження третьої. Так само як маска в «Чужому обличчі» привела до зламу всієї психології героя, так і коробка породила істоту, психологічно відмінну від інших людей. Людина-коробка, як їй здається, майже не обтяжує суспільства, вона хоче лише одного — щоб і суспільство не обтяжувало її.
Людина-коробка — логічний розвиток образу людини в підземному переході зі «Спаленої карти». «Всі ніби змовились мовчати про людей-коробок»,— каже герой. Їх бачать усі, але ніхто не зізнається в цьому.
І якщо людина не знаходить сили протиставити себе цій загальній байдужості, боротися з нею, в неї справді не лишається іншого виходу, як заховатись у коробці. Суспільство відмовляється від людини, і людина теж нехтує суспільством — така нехитра філософія людини-коробки.
Людина самотня. Вона нікому не потрібна. Здавалося б, що може бути прекраснішим за волю людини, її незалежність? Однак незалежність людини розглядається однобічно. Оскільки людина незалежна від суспільства, отже, і в суспільства теж немає стосовно до неї ніяких обов’язків. Кобо Абе прагне викрити брехливість подібних тверджень. Він доводить, що зв’язки між людиною й суспільством розірвати неможливо, незалежно від того, негативні ці зв’язки чи позитивні.
Немає жодної найменшої клітинки класового суспільства та держави, де панували б порядок і благополучність, усе там перебуває в роздвоєнні й протиріччях, у постійній боротьбі. І чим далі зростає поневолення людини, відчуження між людьми, тим більше загострюються самостійність і активність людської самосвідомості, що прагне вирватися з тих вузьких меж, котрі визначила їй буржуазна цивілізація. На цьому шляху людина неминуче зазнає поразки й робить помилки, але зупинити її просування вперед неможливо, бо воно — невід’ємна риса «живого життя», глибоко вкорінилось у самій внутрішній природі речей.
Для Кобо Абе, як можна зрозуміти з принципів його творчості, головне полягає в тому, щоб зображати світ не таким, яким він, може, здається, а таким, яким він є насправді. Митця ведуть не зигзаги пам’яті й фантазії, а запропоновані обставини. Запропоновані ким? Самим життям. Звідси — тема смертельного поєдинку героїв його книг, звідси — відчуженість, туга, що роз’їдає їхнє єство. Звідси ж і незмінне прагнення до фізичного й духовного здоров’я. Хіба читача разом з дійовими особами творів Абе не охоплює почуття — скоріше б вирватися з навколишнього мороку, з тієї реальності, яку створено проти волі людини і яка безжально її гнітить. Кожен по-своєму носить у собі трагізм життя, трагедію людської особистості. Правда, проблема людських стосунків проста і складна, як саме життя. Типове у творах Кобо Абе набирає індивідуального характеру. Письменник виступає не тільки як спостерігач буття, але й учасник ситуацій громадського життя Японії.
Часом лунають голоси критиків, мовляв, треба звільнитися від символіки, від умовностей. Проте, коли митець уникає умовних фігур, чи не втрачає сюжет свого змісту, чи не зникає мистецтво? І хіба всі метафори й символи треба розуміти буквально? Кого не б’є влучне слово, того не битиме й палиця.
Чи вдається Абе до символіки для того, щоб сюжет видався занадто буденним, заземленим? Чи мова йде про несвідомі символи? Чи не підміняються причини дійсні причинами фіктивними? Або, може, це данина системі знаків, у якій мова людини — знаки, жести — знаки, поведінка — знаки? Без знаків немає інформації. Зникнення інформації веде до припинення існування світу. Мабуть, цього не можна так просто пояснити.
Вже давно стало аксіомою, що не вимисел, не фантастичність ситуації, які наявні в творі, є тією межею, яка відділяє модерністську літературу від реалістичної. В модерністській літературі вигаданий світ існує незалежно від реального, часто всупереч йому.
В романах Абе взаємозв’язок вигаданого й реального світів існує постійно. Автор використовує документ, газетну статтю, тобто реальні факти, і проектує їх на ситуацію вигадану, щоб підкреслити, що вигаданий світ його романів — не фантастичний, а тільки деформований уявою реальний світ.
Читач вірить у реальність вигаданого світу Кобо Абе, коли він відчуває на своєму обличчі маску, яка не дає йому дихати, коли відчуває на своїх плечах коробку. Й читачеві стає зрозумілою психологія людини, змушеної надівати маску, людини, яка втекла в нікуди, людини-коробки, яка вирішила відгородити себе від суспільства. Отже, людина не має права здійснювати вчинки, не зваживши їх на терезах совісті («Чуже обличчя»). Людина не може знайти себе поза собою («Спалена карта»). Людина безсила емансипуватися від суспільства («Людина-коробка»). Такими є деякі постулати, над якими автор пропонує нам замислитись і, виходячи з цього, будувати свою життєву програму.
Чи відтворив Кобо Абе в своїх творах страждання людини, яка усвідомила до кінця глибину істини соціальних несправедливостей у зображеному письменником приватновласницькому суспільстві? Навряд! Осягнення суті явищ у всій їхній складності — завдання значно ширше, незмірно важче. Можливо, письменник взагалі не ставив перед собою завдання всеохоплююче зобразити реальність, яку він спостерігав, добре розуміючи, що знання ніколи не можуть досягти крайньої межі. Справедливо це як у відношенні до життя, так і у відношенні до мистецтва.
Все це, звичайно, так. Проте, напевно, позицію художника слід розглядати в складних взаємозв’язках і протиріччях. Скоріше можна говорити про зображення автором певних сторін громадського життя буржуазного суспільства, суттєвих соціальних явищ, типових для цього суспільства. Важливо при цьому зазначити, що ці характерні явища й персонажі письменник зображує не ізольовано, не відірвано, а на певному тлі й у взаємозв’язку з усією соціальною дійсністю сучасного буржуазного суспільства.
Герої Кобо Абе часто постають перед читачем не живими людьми, а символами, покликаними уособлювати те або інше явище. Це тому, що його романи тяжіють до притч. У відповіді на анкету «Реалізм сьогодні», яку проводив журнал «Иностранная литература» ще двадцять років тому, Абе написав: «У галузі літератури мислити діалектично — це не означає прагнути відобразити дійсність у всій її сукупності, але, на перший погляд, обмежуючи себе певним колом явищ, прийти в результаті творчого процесу до відкриттів, які насправді збагачують наше пізнання дійсності...» Таким є розуміння Кобо Абе художнього методу, який дає змогу, на його думку, більш рельєфно відображати дійсність.