Очевидно, я ще не збагнув, що крилося за моїм розгубленням. Я мало не корчився від сорому, але не розумів, що до нього спричинилося. Ні, якби захотів, то, мабуть, зміг би, але я інстинктивно уникав заглядати в безодню і, видно, ховався за банальною фразою: «Такий вчинок не гідний дорослої людини». Якщо добре подумати, то в людському житті обличчя не мало б відігравати такої важливої ролі. Значення людини мало б вимірюватися змістом її праці, що зовсім не пов’язано з обличчям, а з діяльністю кори головного мозку. Тож якщо його втрата призвела до того, що суспільна вага людини помітно зменшилася, то це означає тільки одне: від самого початку внутрішній світ цієї людини був убогий.
Однак незабаром... так, це було через кілька днів після того випадку з малюнком... я мимоволі повною мірою відчув, що питома вага людського обличчя набагато перевищує мої найоптимістичніші оцінки. Те застереження підкралося до мене тихо зсередини. Зайнятий обороною проти зовнішнього ворога, я був заскочений зненацька й одним махом повалений на землю. Напад виявився таким навальним і несподіваним, що я не відразу зрозумів свою поразку.
Коли того вечора я повернувся додому, мені чомусь захотілося послухати музику Баха. Це не означає, що я не міг без неї жити — просто мені здалося, ніби в стані приглушеної роздратованості мені найбільше підходить саме Бах, а не Моцарт чи джазова музика. Я не великий цінитель музики — скоріше ретельний її споживач. Коли робота не просувається, вибираю відповідну музику. Якщо хочу на якийсь час звільнити голову від думок — запальний джаз; якщо напружинити себе — задумливого Бартока; якщо здобути внутрішню свободу — струнний квартет Бетховена; якщо зосередитися — Моцартову музику, яка рухається, мов по спіралі. Що ж до Баха, то його мелодії потрібні мені для відновлення душевної рівноваги.
Раптом я засумнівався: невже переплутав пластинку? А як ні, то, напевне, програвач зіпсувався. Настільки мелодія була спотворена. Такого Баха я ще ніколи не чув. Бах — бальзам для душі, а те, що я почув, не було ні отрутою, ні бальзамом, а всього-на-всього грудкою глини. Це було щось дурне; дурне, позбавлене змісту, воно здавалося мені непривабливим, як викачаний у пилюці льодяник.
Саме тоді ти принесла до кімнати дві чашки чаю. Я мовчав, і ти, мабуть, подумала, що я заслухався музикою, бо відразу ж так само навшпиньках вийшла. Отже, зі мною щось негаразд! Навіть не хотілося вірити... Невже спотворене обличчя вплинуло на слух?.. Хоч скільки я вслухався, а до музики Баха не поверталася її колишня гармонія, тож мені нічого не залишилось, як примиритися з такою думкою. Встромляючи сигарету в щілини між бинтами, я боязко питав себе, чи разом із обличчям не втратив ще чогось. Моя філософія стосовно обличчя начебто вимагала грунтовного перегляду.
Потім я поринув у спогади тридцятирічної давності — так, наче з-під мене вислизнула підлога часу. Той випадок, що про нього я жодного разу не згадував, зненацька ожив, яскраво, наче кольорова гравюра. Все почалося з накладних кучериків моєї старшої сестри. Я не знаю, чим це пояснити, але я вважав їх непристойними, аморальними, й одного разу нишком кинув їх у вогонь. Однак мати якось про це дізналася. Вона з дивовижною рішучістю допитала мене і, хоч я вважав, що вчинив справедливо, не знаходив відповіді й червонів по самі вуха. Звісно, якби я напружився, то, напевне, зміг би відповісти. Та, здається, почуття бридливості затулило мені рота — так, наче я боявся осквернити себе непристойним словом... Коли я замінив «фальшиві кучерики» словом «обличчя», то стало ясно, чому нестерпне напруження тісно поєдналося з порожнім звучанням музики Баха.
Коли я зняв пластинку і, наче мене хтось переслідував, вибіг з кабінету, ти витирала склянки, розставлені на обідньому столі. Наступні мої дії були настільки несподівані, що навіть я не можу докладно відновити їх тепер у пам’яті. Наткнувшись на твій опір, я, здається, нарешті збагнув своє становище. Правою рукою я обхопив тебе за плечі, а лівою спробував залізти під спідничку. Ти скрикнула й підскочила, як пружина. Стілець відлетів набік, а зі стола впала склянка й розбилася.
Ми завмерли, навіть не дихаючи, по обидва боки перекинутого стільця. Справді, я, мабуть, повівся надто грубо. Та я знайшов для себе певне виправдання. То була відчайдушна спроба одним зусиллям повернути все, що починав втрачати внаслідок спотворення свого обличчя. Бо після того нещасного випадку між нами припинилася фізичні близькість. Хоча теоретично я визнавав, що обличчя має другорядне значення, та насправді уникав ставки віч-на-віч з ним і ховався. Тим самим я загнав себе в глухий кут, а тому зараз мусив кидатися в лобову контратаку. Очевидно, таким способом я хотів довести, що бар’єр, який створило між нами моє обличчя,— це всього-на-всього примара.
Однак і ця спроба провалилася. Відчуття твого стегна, ніби посиланого алебастровим пилом, мандрівними вогниками все ще обпікало кінчики моїх пальців. У горлі пучком колючок застряв крик. Я збирався щось сказати... Хотів багато що висловити... Та не міг видушити із себе ні слова. Виправдання?.. Розради?.. Чи осуду?.. Замість того, щоб виправдовуватись чи жалкувати, краще б я крізь землю запався. А якби я почав наступати, то роздряпав би твоє обличчя так, щоб ти стала схожою на мене або й страшнішою. Раптом ти заплакала. То був жалібний, безутішний плач — так булькає у порожній водогінній трубі повітря, коли відкривають кран.
Несподівано на моєму обличчі утворилася глибока рана. Настільки глибока, що в ній міг би заховатись я сам і ще лишилося б місце. Звідкілясь засочилася якась рідина, схожа на гній із гнилого зуба, й застукала краплями. Водночас, звідусіль — з оббивки стільця, з кутків шафи, з водостоку, з вицвілого, загидженого мухами абажура — як зграя тарганів, у кімнату поповз сморід... Мені так хотілося заткнути чим-небудь діру на моєму обличчі. Хотілося покласти край цій пародії на гру в квача, коли нікого доганяти.
Звідси до плану виготовити маску був лише один крок. Власне кажучи, в такому задумі не було нічого дивного, адже для того, щоб проросло зерня бур’яну, досить клаптя землі та краплі вологи. Без особливого запалу — так, наче виконував заздалегідь намічену роботу,— я наступного ж дня заходився переглядати старі наукові журнали. Стаття про штучні органи з пластмаси, яка мене цікавила, начебто вийшла позаторік улітку. Я мав намір виготовити з пластмаси маску й закрити нею діри на обличчі. Згідно з однією теорією, маска — це не просто замінник обличчя, а вияв сильного метафізичного прагнення придбати іншого вигляду, який був би кращим за теперішній. Я теж не дивився на неї, як на одяг — сорочку чи штани,— що їх можна натягати й скидати, коли заманеться. Хто знає, що зробили б первісні люди, які поклонялись ідолам, або юнаки в пору статевої зрілості, а от я не збирався прикрашати вівтар мого другого життя маскою. Хоч би скільки в мене було облич, та я мав залишитися самим собою. Просто невеличкою «комедією масок» я вирішив заповнити трохи задовгий антракт у моєму житті.
Потрібний журнал я швидко знайшов. Із змісту статті випливало, що можна виготовити частини тіла, які принаймні своїм зовнішнім виглядом не відрізнятимуться від справжніх. Все це стосувалося лише форми, а от у відтворенні рухливості було чимало нерозв’язаних питань. Якщо вже я робитиму маску, то хотів би, щоб вона могла набирати певного виразу, щоб могла услід за рухом лицевих м’язів вільно скорочуватись і розтягувалась під час плачу або сміху. Судячи з високого рівня розвитку хімії високомолекулярних сполук, цього можна досягти, але виникав сумнів, чи вистачить наших знань у галузі технології. Та вже те, що я мав якусь надію, впливало на мене, як жарознижуюче. Якщо нема можливості лікувати зуба, то нічого не залишається, як вживати заспокійливі ліки.
Передусім я вирішив зустрітися з К., автором статті про штучні органи, й поговорити з ним. К. сам підійшов до телефону, але був страшно непривітний і розмовляв неохоче. Напевне, його стримувало те, що мав справу зі мною — людиною, яка теж причетна до хімії високомолекулярних сполук. Проте він пообіцяв приділити мені годину часу після четвертої.