Доручивши відповідальному за понадурочну роботу нагляд за приладами й дописавши кілька документів, я негайно вийшов з лабораторії. Вулиця виблискувала, як відполірована, а вітер приносив із собою запах маслин. Та блискуча вулиця і ті духмяні пахощі розбудили в мені щемку заздрість. Чекаючи таксі, я відчував, ніби з усіх боків на мене дивляться, як на непрошеного чужака. Однак, хоч усе навколишнє скидалося на негатив, я терпів це сліпуче сонце, бо сподівався вернути собі позитив, як тільки матиму в руках маску.
Будинок, який я шукав, стояв у тісному житловому кварталі поблизу станції кільцевої лінії електрички. То була звичайнісінька одноповерхова споруда з малопомітною табличкою: «Інститут хімії високомолекулярних сполук К.». Відразу за воротами у дворі стояли одна на одній три клітки з кроликами.
У невеличкій чекальні була витерта дерев’яна лавка, попільниця на ніжках і кілька старих, місячної давності, журналів. Я чомусь почав шкодувати, що прийшов сюди. Інститут — звучало пишно, а насправді таке місце нічим не відрізнялося від кабінету приватного лікаря. Може, К.— звичайнісінький шахрай, що користується довірливістю пацієнтів? Обернувшись, я побачив на стіні дві фотографії в заяложених рамках. На одній — жіночий профіль без підборіддя, як у польової миші. На другій — злегка усміхнене, трохи привабливіше (напевне, після пластичної операції) те ж саме обличчя.
Давалося взнаки тривале безсоння — щось важке скувало мені міжбрів’я, а сидіти на твердій лаві ставало щораз нестерпніше. Нарешті прийшла медсестра і провела мене в сусідню кімнату. Крізь жалюзі до неї проникало молочно-білясте світло. На столику перед підвіконням шприців не було, зате загрозливо блищали якісь незнайомі інструменти. Збоку стояла шафа з історіями хвороб і обертове крісло з бильцями. Навпроти таке ж крісло для пацієнтів. Трохи віддалік — ширма із залізною рамою і невисока роздягальня-кабінка на коліщатках. Стандартне обладнання лікарського кабінету наганяло на мене смуток.
Я закурив сигарету. А коли, шукаючи попільничку, підвівся, то раптом завмер — на полив’яному тарелі лежало вухо, три пальці, зап’ястя, щока від повіки до губи... Свіжі, ніби щойно відрізані в живої людини. Мене занудило. Штучні частини тіла здавалися натуральнішими за справжні. Ніколи не подумав би, що надмірна схожість справляє таке гнітюче враження. І хоча по зрізах було видно, що переді мною, безперечно, пластмасові муляжі, я начебто відчув запах смерті.
Раптом із-за ширми з’явився К. Його зовнішність була несподівано приємною, і я полегшено зітхнув. Кучеряве волосся, окуляри без оправи з товстими, як денце склянки, скельцями, м’ясисте підборіддя... Крім того, навколо К. ширився рідний, звичайний для мене запах хімікалій.
Тепер настала його черга ніяковіти. Якийсь час він мовчав, розгублено поглядаючи то на мою візитну картку, то на обличчя.
— Отже, ви...— Запнувшись, співрозмовник ще раз кинув очима на візитну картку, а потім лагідно, не так, як по телефону, додав: — Ви прийшли як пацієнт?
Звичайно, як пацієнт. Та хоч би яким досконалим було його мистецтво, я не смів розраховувати, що він задовольнить моє бажання. Щонайбільше я міг сподіватися на добру пораду. Однак сказати йому про це відверто й тим самим образити було б нечемно. Очевидно, К. пояснив собі мою мовчанку несміливістю і співчутливо вів далі:
— Прошу, сідайте... Що з вами сталося?
— Під час досліду вибух рідкий кисень. Звичайно ми користуємося рідким азотом, а тому я був не дуже обережний...
— Келоїдні шрами?
— Як бачите, по всьому обличчю. Видно, мій організм схильний до появи келоїдів. Навіть лікар, який мене лікував, врешті здався — мовляв, зайве втручання подразнює шкіру й приводить до рецидиву.
— Губи начебто не постраждали?
Я зняв темні окуляри.
— Завдяки окулярам очі також вціліли. Короткозорість мене врятувала.
— Вам пощастило! — І запально, наче йшлося про нього: — Бо це ж таки очі й губи... Якби й вони не рухалися, було б зовсім погано. Самою формою обдурити нікого не вдасться.
Видно, чоловік захоплений своєю роботою. Не спускає з мене очей, а в голові, мабуть, уже снує якісь плани. Щоб його не розчарувати, поспішно міняю тему розмови.
— Я прочитав вашу статтю. Надруковану, здається, влітку минулого року...
— Так, минулого року.
— Вона мене приголомшила. Я не уявляв собі, що можна досягти такої досконалості.
З явною втіхою К. взяв зігнутий палець і, злегка перекочуючи його на долоні, сказав:
— Якби ви знали, яка це клопітна робота! Відбитки штучних пальців такі ж, як у справжніх. Ось чому поліція звеліла їх реєструвати.
— Форму виливаєте з гіпсу?
— Ні, використовую в’язку кремнієву масу. Бо хоч як старайся, на гіпсі пропадають дрібні деталі... А так, ось подивіться, біля нігтя видно навіть задирку.
Я боязко торкнувся пальця — враження таке, ніби то була липка шкура якогось живого створіння. Розуміючи, що це лише муляж, я, однак, не міг позбутися моторошного відчуття: ану ж, заражуся смертю?
— Все-таки мені це здається якимсь блюзнірством...
— Проте це частина людського тіла...— К. гордо взяв інший палець і поставив його зрізом на столику. Здавалось, наче мрець проткнув ним дошку.— До речі, найважче зробити його ось таким, трохи бруднуватим. Якби я догоджав пацієнтам — а їм завжди подавай красиве,— то вийшла б нісенітниця... От, наприклад, це середній палець, а тому внутрішній стороні першого суглоба я надав ось такого відтінку. Правда, наче сліди никотину?
— Фарбу наносили пензликом чи, може, чимось іншим?
— Зовсім ні...— К. вперше голосно засміявся.— Фарба швидко злиняла б. Знизу, шар за шаром, накладаю речовини різних кольорів. Скажімо, на нігті — вінілацетат... в разі потреби трошки бруду... На суглобах і зморшках... уздовж вен — чогось ледь-ледь синього.
— Чим же вони відрізняються від виробів художнього промислу? Адже їх кожен може виготовити...
— Авжеж,— К. потер рукою коліно.— Та порівняно з виготовленням обличчя такі речі — дитяча забавка. Що не кажіть, обличчя є обличчя. По-перше, треба пам’ятати про вираз, розумієте?.. Зморшка чи виступ на одну десяту міліметра, з’явившись на обличчі, відразу набуває величезного значення.
— Але ж таке обличчя не може ворушитися, правда?
— Ви забагато хочете.— Розсунувши коліна, К. повернувся до мене.— Всі зусилля я досі зосередив на тому, щоб створити відповідний зовнішній вигляд, а от як зробити обличчя рухливим — до цього ще руки не дійшли. Через те доводиться заміняти лише найменш рухливі його частини. Та є ще одна проблема — вентиляція. Без докладного обстеження вашого обличчя я не можу нічого сказати, але мені здається, що піт на ньому проникає навіть через бинти... Видно, потові залози не пошкоджено. В такому разі обличчя не слід закривати так, щоб шкіра не дихала. Бо це не лише завдасть шкоди фізіологічним функціям, а й людину душитиме — вона й півдня не витримає. В такому ділі треба знати міру. Смішно, коли в старого білі, як у дитини, зуби. Так само й тут. Набагато успішнішим є виправлення, непомітне для сторонніх... Бинти ви самі можете зняти?
— Можу, але...— І роздумуючи над тим, як би краще йому пояснити, що я не той, за якого мене має: — Правду кажучи, я ще остаточно не вирішив — от у чому біда... Мабуть, не варто думати лише про рани на обличчі й вдаватися до поспішних, половинчастих заходів...
— Ні, варто.— Ніби заохочуючи мене, К. говорив з притиском.— Шрами, особливо на обличчі,— це не проблема, яку можна розв’язати чисто косметичними засобами. Скоріше вона споріднена з профілактикою душевних захворювань. Бо інакше хто з власної охоти віддавав би свої сили такій єресі? І в мене є професійна лікарська гордість! Я ніколи не задовольнився б роллю ремісника, що виготовляє підробки.
— Так, я вас розумію.
— Невже? — Кутики його рота глузливо сіпнулись.— Але ж щойно ви назвали мою роботу художнім промислом.