— Ні, я казав не в такому розумінні.
— Та нічого...— І з великодушністю досвідченого педагога додав: — В останню хвилину не тільки ви сумніваєтесь. Опиратися переміні обличчя — це загальне явище. Мабуть, починаючи з пізнього середньовіччя. І тільки в глухих кутках землі люди ще й тепер цього не відчувають... Коріння такого явища мені, на жаль, не відоме, бо я не фахівець у цій галузі... Однак статистика щодо цього показова. Якщо взяти, наприклад, поранення, то пошкоджень обличчя порівняно з пошкодженнями кінцівок більше приблизно в півтора рази. А проте за медичною допомогою звертаються вісімдесят процентів тих, хто втратив кінцівки, головним чином — пальці. Очевидно, відносно обличчя існує певне табу. Такої ж думки дотримуються і мої колеги, лікарі. Та найприкріше, що мене вважають висококваліфікованим косметологом, жадібним до грошей...
— Та хіба дивно, що віддають перевагу змістові перед формою?
— Виходить, ціниться зміст, позбавлений форми? Не віриться... Я твердо переконаний, що людська душа перебуває у шкірі.
— Звісно, якщо говорити фігурально...
— Аж ніяк...— спокійно, але рішуче заперечив К.— Людська душа — у шкірі. Буквально. І я в цьому не сумніваюся. Переконався на власному досвіді, набутому під час війни, коли я був військовим лікарем. На фронті щодня комусь відривало руки й ноги, калічило обличчя. І що, ви думаєте, найбільше турбувало поранених солдатів? Не життя, не відновлення функцій організму, а передусім — чи вони матимуть той самий вигляд, що й раніше. Спочатку і я сміявся з них. Бо на війні ніщо, крім зірочок у петлицях і здоров’я, не мало ціни... Та от одного разу стався такий випадок: якийсь солдат із сильно покаліченим обличчям, але без особливих інших пошкоджень, раптом наклав на себе руки якраз перед випискою із госпіталю. Мене це приголомшило. І відтоді я почав уважно придивлятися до поранених. Нарешті я дійшов одного висновку. До того сумного висновку, що зовнішня рана, особливо спотворення обличчя, залишає глибокий слід і в душі.
— Може, й такі випадки трапляються... Та хоч би скільки було окремих прикладів, гадаю, нема підстав говорити про загальну закономірність, поки їм не буде знайдено наукового пояснення.— Зненацька мене охопило нестримне роздратування. Хіба я прийшов до нього поговорити про те, що мене чекає? — Правду кажучи, я не вважаю своє становище таким уже серйозним... Пробачте... Я вам наговорив стільки недоречного. Забрав у вас стільки дорогоцінного часу...
— Почекайте хвилинку...— І самовпевнено підсміхаючись: — Вам може здатися, що я хочу накинути вам свою думку, та я не сумніваюсь ось у чому... Якщо ви зараз нічого не зробите, то вам напевне доведеться ціле життя ходити в бинтах. Бо вже той факт, що ви їх зараз носите, показує: вони вам приємніші, ніж те, що під ними. Поки що в пам’яті знайомих ваше обличчя залишається таким, яким було до пошкодження... Але ж час не стоїть на місці... Помалу і пам’ять розвіється. Коло вас з’являться нові люди, які не знали вашого обличчя, і нарешті вас оголосять неспроможним боржником... і хоча ви житимете, суспільство вас поховає.
— Ну це вже занадто! Що ви хочете цим сказати?
— Інвалідів з покаліченими руками й ногами ви можете зустріти скільки завгодно. Сліпі й глухонімі теж не дивина... Однак скажіть мені, де ви бачили людину без обличчя? Напевне ніде. А чому? Думаєте, такі люди випарувалися?
— Не знаю. Інші люди мене взагалі не цікавлять!
Несамохіть я підвищив голос. Я почував себе так, ніби заявив поліції, що мене пограбували, а мені прочитали мораль і звеліли купити більш надійний замок. Але К. теж не здавався.
— Мабуть, ви мене не зовсім зрозуміли. Обличчя — це головним чином його вираз. А вираз обличчя... Як би це краще сказати?.. Це своєрідне рівняння, яке визначає стосунки з людьми. Стежинка, що зв’язує з ними. І якщо її перегородить обвал, то люди пройдуть мимо вашого дому, бо вважатимуть, що його покинули.
— Ну й чудово! Мені не треба непрошених гостей.
— Хочете сказати, що підете власного дорогою?
— А хіба не можна?
— В психології дитячого віку існує теорія, що людина усвідомлює себе такою, якою здається в чужих очах. Ви бачили вираз обличчя ідіота або шизофреніка? Коли стежинка постійно захаращена, врешті-решт про неї забувають.
Щоб не опинитись у глухому куті, я навмання кинувся в контратаку.
— Ну, гаразд, припустімо, що вираз обличчя справді виконує таку роль. Але ж тоді ви самі собі суперечите. Хіба вираз обличчя відновлюється, коли частково прикриєте його чимось штучним?
— Не турбуйтеся. Залиште цей клопіт мені, фахівцеві. В усякому разі, я впевнений, що придумаю щось краще за ваші бинти... Ви б їх не зняли? Я хотів би зробити кілька фотографій і з їхньою допомогою, користуючись методом виключення, вдало обрати елементи, потрібні для відновлення виразу обличчя. Якомога стійкіші й нерухливі...
— Пробачте, але...— 3 голови мені не виходило одне: як би швидше звідси втекти. Забувши про власну гідність, я почав його вмовляти: — Ви не могли б відступити мені отой палець?
Звісно, К. не сподівався такого прохання і, потираючи зап’ястя об коліно, запитав:
— Палець?.. Оцей палець?
— Якщо не можете пальця, то досить і вуха або чогось іншого.
— Але ж ви прийшли з приводу келоїдних шрамів.
— Пробачте. Як не можете — я не наполягатиму...
— Я вас не зовсім розумію... Дещо я міг би продати... Та це вам дорого обійдеться. Бо для кожного такого штучного органа треба виготовляти форму із сурми... Лише витрати на матеріал досягають п’яти-шести тисяч ієн... за найскромнішими оцінками...
— Я згоден.
— Не розумію, що ви задумали...
Та К. і не міг розуміти... Наша розмова скидалася на дві рейки, прокладені навмання, без належних топографічних вимірювань. Вийнявши гаманець і відраховуючи гроші, я не переставав зовсім щиро вибачатися.
Міцно тримаючи в кишені штучний палець, як грізну зброю, я вийшов надвір — надвечірнє світло й тіні були надзвичайно чіткими, але навколишній краєвид здавався підробленим. Побачивши мене, хлоп’ята, що гралися в м’яча у вузькому провулку, зблідли й притиснулися до огорожі. Можна було подумати, що їх підвісили за вуха прищіпками для білизни. Якби я зняв бинти, вони повмирали б з ляку. А мені так кортіло їх зірвати і вдертися в цей краєвид, наче зроблений з різноколірного паперу. Але, втративши обличчя, я не міг розлучитися з бинтами ні на хвилину. Уявляючи собі, як би я розпанахував цей краєвид штучним пальцем, що лежав зараз у кишені, я ледве пережовував їдкі слова К. «поховати себе живцем». Стривай, ще побачимо, чия візьме! Як тільки мені вдасться чимось прикрити обличчя і зробити його наче справжнім, то навіть цей бутафорський краєвид не зможе поводитися зі мною, як із відщепенцем...
Тієї ночі... Поставивши придбаний штучний палець на столик як свічку, я, не склепивши очей, безперестанку думав про різні сторони цієї підробки, що була більш схожою на справжній палець, ніж сам справжній.
Можливо, я уявляв собі казковий бал-маскарад, на якому пізніше сам мав з’явитися. Та хіба не символічно, що навіть в уяві я мусив зробити застереження: «казка». Я вже писав, що вибрав цей план з легким серцем, без особливої внутрішньої боротьби — так, наче збирався стрибнути через невеликий рівчак. І не внаслідок глибоких, тривалих роздумів. А скоріше тому, що підсвідомо намагався легковажно ставитись до маски, намагався заспокоїти себе тим, що втрата обличчя не така вже й суттєва. Отож у певному розумінні не сама маска була проблемою, а зміст виклику, який вона кинула обличчю та його авторитету. Якби, зустрівшись із зруйнованою музикою Баха і твоєю відмовою, я не опинився у глухому куті, то, мабуть, дивився б на все більш спокійно і навіть знайшов би в собі силу підсміюватися зі свого обличчя.
А тим часом у глибині душі, мов крапля туші у склянці води, розходилася чорна тінь. К. вважав, що обличчя — стежинка між людьми. Згадуючи про це тепер, я подумав: якщо К. і справив на мене трохи неприємне враження, то, певне, не своїм самовдоволенням чи прагненням накинути своє лікування, а цією ідеєю. Погодитися з ним — означало визнати, що я, втративши обличчя, навіки потрапив у камеру-одиночку, отже, маска набуває страшенно глибокого змісту. Мій задум — це спроба втечі, навіть ризикуючи життям, а тому моє теперішнє становище підходить йому своєю безнадійністю. Мабуть, страшні обставини страшні настільки, наскільки це усвідомлює людина. Тільки через силу можна було погодитися з такою думкою.