Я теж визнаю, що людям потрібна стежинка, яка б їх єднала. І саме тому не перестаю писати ці, адресовані тобі, рядки. Та невже обличчя — єдина така стежка? Не можу в це повірити. Зміст моєї дисертації з питань реології[10] повністю дійшов і став зрозумілий навіть людям, які мене і в очі не бачили. Звісно, це не означає, що люди можуть спілкуватися лише з допомогою побудованих на логіці наукових праць. Наприклад, від тебе я жду зовсім іншого. Так звані душа й серце не мають чітких обрисів, але є набагато місткішим символом людських взаємин. Та оскільки вони складніші, ніж у звірів, які розпізнають один одного по запаху тіла, то, мабуть, вираз обличчя — зручний шлях для порозуміння між людьми. Безсумнівно, так само, як грошова система обміну є кроком уперед порівняно з натуральною. Зрештою, і гроші — це лише засіб, який не за всяких умов виявляється всесильним. В одному випадку чек і телеграфний переказ, в іншому — самоцвіти й благородні метали набагато зручніші, ніж гроші.
Хіба це не упередження, породжене звичкою, вважати, що душа й серце однаковою мірою виявляють себе завдяки обличчю? Адже нерідко дорога від серця до серця проходить не через нескінченне споглядання одне одного, а через вірш або книжку. Коли припустити, що без обличчя не можна обійтися, то сліпі не мали б права називатися людьми. Боюсь, що звичка покладатися тільки на обличчя звужує, формалізує людські стосунки. Показовий приклад — дурне упередження щодо кольору шкіри. Перекладати на недосконале обличчя, функції якого міняються залежно від його кольору — чорного, білого, жовтого,— відповідальність за зв’язок між душами — саме це означає зневагу до душі.
Постскриптум. Щойно перечитав написане й відчув, що, відкидаючи будь-яку залежність від обличчя, вдався до явного крутійства. Адже це незаперечний факт, що я закохався в тебе насамперед завдяки твоєму обличчю. І якщо зараз думаю про відстань, яка нас розділяє, то мірою її служить саме віддаленість виразу твого обличчя. Так, очевидно, треба було раніше сміло уявити собі, що наші ролі помінялись і обличчя втратила ти, а не я. Недооцінка обличчя, так як і його переоцінка, однаково здаються штучними. До речі, той приклад з накладними кучериками старшої сестри я наводив, мабуть, для того, щоб пояснити своє небажання перебільшувати значення обличчя, хоча сумніваюсь, що зробив це доречно. Може, це була просто цікавість і водночас огида до косметики, властиві підліткам, а тим самим — доказом того, що для мене обличчя надто багато важило? А може, я ревнував сестру: ану ж, вона відкриє стулки свого обличчя зовнішньому світу?
А от іще один випадок. Якось я прочитав — чи то в газеті, чи в журналі — статтю, в якій доводилося, що корейці з домішкою японської крові роблять собі пластичну операцію, щоб здаватися стопроцентними корейцями. Очевидно, ті люди відстоювали своє право на реабілітацію обличчя, а про них навряд чи скажеш, що їхні вчинки продиктовані забобонами.
Загалом, я так і не зумів розібратися в найпростіших речах. І якби трапилася нагода, я обов’язково хотів би запитати корейця, яку пораду дав би він мені, позбавленому обличчя.
Невдовзі я... я втомився від розмови з самим собою, яка ні до чого не приводила. Однак не було й причини відмовлятися від задуманого плану... і я почав зосереджуватися на технічних проблемах.
З технічного боку штучний палець був цікавий у багатьох відношеннях. Що довше я до нього придивлявся, то все більше переконувався в його досконалості. Він розповів мені багато чого, як живий. Судячи з того, як натягнута шкіра, він міг належати тридцятирічному. Плоский ніготь... западини з боків... глибокі зморшки на суглобах... чотири невеликі паралельні порізи, наче зябра в акули... Видно, людина займалася легкою фізичною працею.
...У чому його потворність?.. Потворність!.. Особлива потворність — так, наче він і не живий, і не мертвий... Ні, не тому, що в ньому щось викривлено... Невже навпаки — відтворення занадто точне?.. (Те ж саме може статися з моєю маскою)... Отже, надмірна відданість формі призводить до відходу від реальності... Можна надавати великого значення обличчю, але тільки після того, коли побачиш його потворність!
Таки є резон у тому, що занадто точна копія неправдива. Хіба можна уявити собі палець, позбавлений форми? Або змію без довжини, горщик без об’єму, трикутник без кутів?.. Такі речі зустрічаються хіба що на інших планетах. А коли так, то й обличчя без виразу — не виняток. Навіть якщо воно колись і називалося обличчям, то тепер про нього так не скажеш. Маска теж має право на існування.
То, може, проблема полягає в рухливості? Адже «форму», Нездатну рухатися, було б дивно називати формою. Навіть оцей палець мав би приємніший вигляд, якби міг ворушитися. Для проби я взяв палець і поворушив ним. І справді, тепер він здавався природнішим, ніж тоді, коли стояв на столику. Отож, про це мені не треба турбуватися. Тому з самого початку я твердо вирішив, що маска повинна бути рухливою.
Проте щось у штучному пальці мене не задовольняло. Власне, що саме тривожило? Я почав порівнювати його зі своїм, зосередивши на ньому всю свою увагу і напруживши зір. Безперечно, різниця була... І якщо спричинило її не те, що палець відрізаний і нерухомий... то, може, різна якість шкіри... Мабуть, щось, властиве лише живій шкірі, чого не можна імітувати лише кольором і формою не заміниш...
Зауваження на полях І. Про якість епідерми. Вважається, що епідерма людини захищена прозорим шаром склоподібної речовини, яка не містить пігменту. То, може, якість шкіри визначається складним ефектом — частковим відбиттям світла від зовнішньої поверхні і повторно від шару епідерми з пігментом? У випадку зі штучним пальцем схожого ефекту не спостерігається, бо шар з пігментним забарвленням виходить безпосередньо назовні.
Про склад та оптичні властивості склоподібної речовини епідерми треба розпитати у фахівців.
Зауваження на полях II. Питання, які слід вивчити в першу чергу:
Проблема зношування.
Питання пружності й еластичності.
Засоби прикріплення.
Спосіб з’єднання краю маски з обличчям.
Проблема вентиляції.
Пошуки прототипу і створення моделі.
Однак мені здається, що, мабуть, докладним описом своїх міркувань я нагнав на тебе нудьгу і ти втратила до мене цікавість. І все-таки я б хотів, щоб ти не звертала уваги на мій настрій і принаймні пройнялася атмосферою, в якій народилася маска.
Передусім, якщо говорити про склоподібний шар епідерми, то це так званий кератин — білок із малесенькими вкрапленнями флуоресцентної речовини. Що ж стосується з’єднання маски з обличчям, то вихід я бачив у тому, щоб товщину країв маски зробити меншою за глибину найдрібніших зморщок і вкрити їх штучною бородою. Розв’язання проблеми пружності маски, яке спочатку уявлялося найважчим, виявилося можливим, коли я врахував фізіологічний механізм керування виразом обличчя.
Зрозуміло, що основою виразу обличчя є мімічні м’язи, які скорочуються і витягуються тільки в певному напрямку. Зверху над ними лежить шкірна тканина — так, що волокна обох шарів перетинаються майже перпендикулярно один до одного. Із медичної книжки, взятої у бібліотеці, я дізнався, що таке розміщення волокон шкіри називається «лініями Лангера». Завдяки такому поєднанню двох видів волокон утворюються властиві даному обличчю зморшки... Як тільки я подумав про те, щоб надати масці рухливості живого обличчя, то вирішив укладати волокна матеріалу вздовж «ліній Лангера». На щастя, знайшлася пластмаса, яка легко стискалась і розтягувалася тільки в одному напрямку. Якщо не шкодувати часу й сили, то таким чином і цю проблему вдасться розв’язати.
10
Реологія — наука про плинність і деформацію суцільних середовищ, які відзначаються пластичністю.