«Загострене коло носа обличчя»... Згідно з психоморфологією, обличчя людини екстравертної, негармонійної або вольової, завзятої.
Мені здавалося, що переді мною повністю відкрилося майбутнє. Вибирати з чотирьох або з двох — велика різниця. Чотири — не просто два по два, з них можна побудувати шість комбінацій. Таким чином, я скоротив собі роботу в шість разів. Крім того, останні два типи обличчя були один до одного прямою протилежністю — таких ніколи не переплутаєш. Тільки наполегливим і безперестанним моделюванням, як і досі, я дізнаюсь, яке обличчя мені найбільше підходить.
Протягом деякого часу я поринув з головою в їхнє порівняння. Та оскільки у мене на руках був лише один зліпок, я відчував незручності щоразу, коли доводилось ламати одну маску й натомість робити іншу. Добре подумавши, я купив поляроїдну фотокамеру. Натиснеш на кнопку — і маєш готову, проявлену фотографію. Вигода була в тому, що вдавалося не тільки відразу порівнювати маски, але й зафіксувати на плівці кожен етап її виготовлення.
Так, здається, в той час моє серце співало, мов цикада, що відчуває, як у неї ростуть крильця. Я й гадки не мав, що коли-небудь моя робота може зайти в глухий кут...
Якогось дня південний вітер погнав по небу хмари, а невимкнуте парове опалення так гріло, що я мало не задихався. Я глянув на календар — вже минула половина лютого. Звісно, я жахнувся. Адже хотів скінчити все, якщо вдасться, поки стоятимуть холоди. Якщо у виборі високоякісного матеріалу для маски та наданні їй рухливості я не помилився й просунувся досить далеко, то до проблеми вентиляції руки ще не дійшли. Як тільки настане тепла пора року, коли пітнітиму, матиму страшенні неприємності. Маску буде важко прикріпити, а крім того, можуть бути суто фізіологічні ускладнення... Однак я мусив іти кружним шляхом ще цілих три місяці, поки нарешті знайшов собі сховище в пансіоні S.
Власне, чому ж усе-таки я мав іти кружним шляхом? На перший погляд, робота посувалася добре. Я настільки набив собі руку в моделюванні, що міг в уяві відтворити обидва типи обличчя, і коли зустрічав їх у людей, то відразу в уяві розкладав на основні елементи і навіть поправляв. Так, матеріал був у мене напохваті, і я мав можливість вибирати, що мені подобається. Та оскільки критеріїв вибору я ще не знав, то про вибір навіть одного з двох не могло бути й мови. Майже неможливо віддати перевагу червоному чи білому, коли не знаєш, про що йдеться — про колір квитка чи про колір прапора. О, знову ця гра в критерії! Невже є загадки, які не можна розплутати самою лише наполегливістю? Звичайно, тепер критерій вибору набрав для мене іншого змісту, ніж раніше. Та саме тому, що об’єкт вибору ставав яснішим, моє роздратування наростало. В гармонійному типі обличчя є своя привабливість, у негармонійному типі теж своя. Посилатись на перевагу одного перед одним не доводиться. Чим більше я про них дізнавався, тим сильніше починав цікавитися обома майже однаково. Опинившись у безвихідному становищі, я з відчаю не раз думав: може, кинути жереб? Та оскільки в обличчі була крихта чогось метафізичного, я не міг зважитися на такий безвідповідальний вчинок. На основі моїх попередніх досліджень я мусив визнати, що зовнішній вигляд людини пов’язаний з її психологією та вдачею.
...Та як тільки я згадував про своє дірчасте, поточене п’явками обличчя, то, намагаючись про нього забути, трясся, наче промоклий до кісток собака. Зрештою, що це таке — психологія, вдача? Хіба, коли я працював у лабораторії, такі речі приносили коли-небудь користь? Незалежно від того, яка в людини вдача, один плюс один — завжди два. І тільки в особливих випадках мірилом людини є її обличчя. Наприклад, в актора, дипломата, працівника готелю або ресторану, особистого секретаря, шахрая... А поза тим людська вдача не має більшого значення, ніж візерунок листка.
І тоді я вирішив підкинути десятиієнову монету. Кидав не один раз, та кінець кінцем виявилося, що в середньому орел і решка випадали однаково.
На щастя чи на нещастя, залишалася ще одна робота, яку можна було завершити перед вибором типу обличчя. Вона полягала в тому, щоб роздобути дані для остаточного завершення зовнішньої поверхні маски. Довелося купити їх у зовсім чужої людини, з якою мене ніщо не пов’язувало. Оскільки психологічно для мене це була досить обтяжлива справа, то я, мабуть, за неї не брався б, якби не потрапив у скруту. Це було якраз те, чого мені не вистачало.
Я, звичайно, розумів, що після закінчення цієї роботи мені неминуче вручать ультиматум, та на якийсь час я зумів знайти спокій, бо, як кажуть, вибив клин клином. Уклавши свої інструменти у валізку, я вирішив поїхати електричкою до міста зранку в першу неділю березня.
Електрички до передмістя йшли переповнені, а в протилежний бік — поки що порівняно порожні. Та все ж мені завдавало страждання те, що через стільки місяців я знову опинився в людському натовпі. Я начебто приготувався до найгіршого, але стояв коло дверей і дивився надвір, навіть не в силі обернутись і поцікавитися, що відбувається у вагоні. Більше того, хоча я усвідомлював, як смішно в такій духоті (парове опалення працювало на всю потужність) ховатися по самі вуха у піднятий комір пальта, нітрохи не ворушився, немов комаха, що прикидається мертвою. А як же я зможу звернутися до зовсім незнайомої людини? Щоразу, коли електричка зупинялась, я, схопившись за ручку дверей, мусив боротися із малодушним бажанням повернутися додому.
З якої це речі я маю чогось боятися? Ніхто мене ні в чому не звинувачує. Проте я весь зіщулився від безпричинного сорому, ніби скоїв злочин. Якщо вираз обличчя настільки незамінний при визначенні особи, то невже це означає, що вдачу людини не можна впізнати з розмови по телефону? Невже це означає, що в темряві всі люди бояться, підозрюють одне одного й ворогують між собою? Нісенітниця! Зрештою, обличчя — це передусім очі, рот, вуха, і досить уже того, якщо вони справно функціонують! Воно служить не для того, щоб його показувати іншим, а для нас самих! (Є, ні, нема чого так переживати... Це почало невдоволено виправдовуватися моє друге «я»... Я просто соромлюсь — не хочу приголомшувати сторонніх людей, навмисне показуючи їм обличчя, позбавлене виразу...) Та хіба справа була тільки в цьому? Темні окуляри, виготовлені на замовлення, були темніші, ніж звичайно, а тому я анітрохи не побоювався, що хтось розгубиться від мого погляду...
На закруті той бік вагона, де я стояв, обернувся до заходу, і в шибці дверей відбилася сім’я, що сиділа за мною. Хлопчик років п’яти, що сидів між молодими батьками, які гаряче щось обговорювали, показуючи на повішену у вагоні рекламу (згодом я побачив, що рекламувався продаж ванни у кредит), пильно дивився на мене широко відкритими очима з-під темно-синьої матроської шапочки. В них було все — здивування, тривога, страх, радість відкриття, сумнів, вагання, зачарованість і, нарешті, найрізноманітніші відтінки цікавості, що межувала із самозабуттям. Поступово я почав утрачати самовладання. От батьки — сидять собі й не збираються його осмикувати! Я різко повернувся до хлопчика — той, звичайно, з ляку притиснувся до матері, та вона, відштовхнувши його ліктем, насварила за пустощі.
...А що якби я мовчки став перед ними і, нехтуючи їхнім збентеженням, зняв окуляри, скинув пов’язку й почав розмотувати бинти? Їхнє збентеження перейшло б у розгубленість, а далі в жах. Але я, не звертаючи на них уваги, робив би своє. Щоб підсилити ефект, останні витки зірвав би разом. Узяв би за верхній край і потягнув униз. Та обличчя, яке покажеться з-під бинтів, буде зовсім іншим, ніж моє колишнє. Воно відрізнятиметься не тільки від мого, але й взагалі від людського. Якщо не бронзове або золотисте, то бліде, наче прозорий віск. Однак ті люди не матимуть часу до нього приглядатися. Ще не встигнуть збагнути, хто перед ними — бог чи чорт, як усі троє перетворяться в каміння, злитки свинцю або комах. Та сама доля спіткає також інших пасажирів, які на мене глянуть...
Несподіваний шум у вагоні привів мене до пам’яті. Поїзд прибув до потрібної мені станції. Вискочивши, наче кимось переслідуваний, надвір, я відчув смертельну втому. На краю платформи була лавка. Як тільки я на ній сів, усі її сторонилися — начебто вона була зарезервована виключно для мене. Задумливо поглядаючи на безладний потік пасажирів, я відчував, що ось-ось розплачусь.