Сказавши це, ми повинні водночас констатувати, що не завжди й не у всьому згодні з Абе щодо його методу відображення дійсності. Ускладненість форми, алегоричність, символічність часто утруднюють проникнення в задум письменника і, таким чином, можуть привести до наслідків, протилежних тим, на які автор, можливо, і розраховував.
Важливо мати на увазі й таке: навряд чи було б обгрунтовано сприйняти романи Кобо Абе як активний заклик до боротьби соціальної, класової. Завдання своє Абе, як і інші письменники, вбачає в тому, щоб головним чином ставити й загострювати питання людського існування у ворожому людині суспільстві. Звідси й викривальність його книг.
Відчуженість стає в останні роки все більш модним словом, коли йдеться про стосунки між людиною і сучасним буржуазним суспільством. Проте навряд чи до чогось, крім анархії, могла привести спроба «визволення» людини від суспільства, втеча від нього як засіб вирішення конфлікту. Щоб змінити характер стосунків між людиною і суспільством, насамперед треба змінити характер самого суспільства. Досягти цього можна не шляхом втечі від нього, а, навпаки, шляхом активного вторгнення в життя, революційними засобами.
Кобо Абе чудово відчуває час, існування і розвиток усього найбільш типового в суспільстві, в якому він перебуває. Що суттєвого для нас у його роздумах про сенс страждань сучасної людини приватновласницького суспільства — страждань тілесних, душевних, страждань людського духу? Мова йде, звичайно, не про старозавітне сприйняття, коли соромляться страждати й кричати про свій біль. Абе розповідає про біль, про людський біль як про соціальну хворобу.
Буває, що глибина душевного болю допомагає краще пізнати природу людини, охопленої внутрішнім протиборством складних психологічних сил.
Твори Кобо Абе завжди мають на собі печать особистого авторського бачення, відчуття багатогранності життя. Все створене письменником позначене прозірливістю художнього таланту, виражає індивідуальність його свідомості, сатиричну своєрідність його стилю. Мова Кобо Абе відзначається лапідарністю: при певній стислості вона глибоко виразна, ясна і сягає корінням у живу мову.
В письменника свій, самобутній почерк, свої переконання й уподобання. Здається, головним його болем став біль за людину, що живе в сучасній Японії. Можливо, в японській літературі не дуже багато таких письменників, що так болісно відчувають провину перед суспільством, провину людини, яка живе в цьому соціальному середовищі і яку невідступно переслідує трагедія всього, що відбувається навколо неї.
Важкий і потворний світ зображує Кобо Абе в своїх творах. Однак чи далекий він від дійсності, в якій перебуває сам автор, наділений прозірливістю і творчим баченням? Хіба не змушує нас письменник глибше вдуматися в ту жорстоку дійсність, що оточує його героїв? Митець оголює перед нами справжній стан сучасного буржуазного суспільства, привертаючи увагу до його бездуховності, аморальності, лицемірства та облудності.
Жінка в пісках
Без загрози покарання
немає радості від утечі.
Частина перша
1
Одного серпневого дня пропав безвісти чоловік. Скориставшись відпусткою, він вирушив до моря — туди їхати півдня поїздом — і більше не давав про себе знати. Всі спроби відшукати його — і звернення до поліції, й оголошення в газеті — закінчилися невдачею.
Правду кажучи, зникнення людини — не така вже й рідкісна подія. Статистика свідчить, що протягом року до поліції надходить кілька сот заяв про такі випадки. І хоч як дивно, знаходять небагатьох. Після вбивства чи нещасного випадку залишаються сліди трагедії; мотиви такого злочину, як викрадення людини, теж здебільшого можна виявити. В інших численних випадках, коли нема за що зачепитися, зникнення можна віднести до категорії звичайної втечі — принаймні так його можна назвати.
Тому історія з тим чоловіком теж не була винятком. Хоча було відомо, куди приблизно він подався, але звідти ніхто не сповіщав про виявлення його трупа. Крім того, характер його роботи навіть не дозволяв припустити, що, може, йдеться про викрадення, пов’язане з фаховою таємницею. І взагалі останнім часом у вчинках і словах чоловіка не було й натяку на можливість утечі.
Тож цілком природно, що спочатку його знайомі уявили собі, ніби тут не обійшлося без жінки. Та оскільки його дружина пояснила, що метою поїздки були пошуки комах, то й поліція, і товариші по роботі почувалися мало не ошуканими. Справді-бо, хіба втечу з коханкою було б доречно прикривати пляшечкою з ціаністим калієм та сачком? До того ж, якщо вірити станційному службовцеві, той чоловік зійшов на станції С. сам, без жодного супутника, з дерев’яною, як для фарб, коробкою та баклагою, перекинутими хрест-навхрест через плече, а тому й це припущення відкинули як непереконливе.
Після того з’явилася на світ гіпотеза про самогубство на грунті душевної депресії. Її висунув один з його товаришів, що цікавився психоаналізом. На його думку, вже саме те, що доросла людина захоплюється такою нікчемною справою, як колекціонування комах, свідчить про порушення психіки. Трапляється, що такі незвичні нахили виявляють діти з Едіповим комплексом — щоб якось пригасити свої невтолимі бажання, вони проколюють беззахисну комашку голкою. Та якщо такі нахили зберігаються і в дорослому віці, то це ознака, що хвороба загострилася. Тож зовсім не випадково, що ентомологи-аматори часто виявляються користолюбцями, відлюдниками, клептоманами чи гомосексуалістами. В такому випадку до самогубства на грунті душевної депресії лише один крок. Хтось навіть сказав, начебто ентомологів-аматорів приваблює не стільки ловіння комах, скільки ціаністий калій у пляшечці... Бо хіба саме приховування своєї потаємної пристрасті не означає, що людина соромиться її?
Та оскільки трупа не знайшли, то й цей добре обміркований здогад не було взято до уваги.
Отак минуло сім років, але до правди про долю зниклого чоловіка ніхто не докопався, а тому, згідно із 30-ю статтею Цивільного кодексу, його було визнано померлим.
2
Якогось серпневого дня пополудні на станції С. із поїзда зійшов чоловік з дерев’яною коробкою та баклагою, перекинутими хрест-навхрест через плече, у сірій пікейній шапці, як в альпіністів; холоші штанів у нього були заправлені в шкарпетки.
Однак поблизу не було видно гір, вартих уваги альпініста. Контролер біля турнікета провів чоловіка недовірливим поглядом, а той, не довго вагаючись, забрався на заднє сидіння автобуса, що вирушав із станції у бік моря.
Незнайомець їхав до кінцевої зупинки, а коли зійшов там, то побачив, що земля помережана горбами та долинами. В низинах тяглися вузькі смуги рисових полів, а серед них то тут, то там росли острівцями дерева хурми. Чоловік перетнув село й попрямував до моря; земля ставала дедалі білішою та сухішою.
Незабаром скінчилися людські оселі й почався рідкий сосновий бір. Непомітно грунт обернувся на дрібний, майже липкий пісок. Подекуди в його заглибинах проступала тінню суха трава, а зовсім рідко, ніби кимось забутий, з’являвся безлюдний клаптик поля, засаджений баклажанами. Море, до якого простував чоловік, мабуть, лежало недалеко звідси.
Та ось чоловік зупинився. Оглянувся, витер рукавом піт з чола. Потім повільно відкрив коробку, вийняв з неї кілька паличок, зв’язаних у жмутик, з’єднав їх так одну з одною, що вийшов довгенький держак, і прикріпив на кінці його сачок. Збиваючи держаком вершечки трави, знову рушив далі. Над пісками плив морський запах.
Однак самого моря все ще не було видно. Напевне, воно ховалося за хвилястим краєвидом, що простягався до небокраю. Згодом поле зору розширилось і показалося нічим особливим не примітне, вбоге село: висока пожежна вишка й навколо неї дерев’яні покрівлі, придавлені зверху камінням. Правда, кілька будинків були під чорною черепицею або червоною бляхою. Будівля на розі єдиного в селі перехрестя, мабуть, належала риболовецькій артілі.