— A-а, модель?..
Чоловік полегшено зітхнув, розслабив плечі, в нього заворушився борлак, і він кілька разів кивнув головою, та в душі, видно, не позбувся сумнівів. Було ясно, що його турбує. Що я збираюся утнути, коли натягну на себе обличчя, цілком схоже на його,— оце, напевно, не давало йому спокою. Та я не тільки не розвіяв відразу його побоювань, а, ковтаючи принесену каву й бутерброда, потроху підпускав йому шпильок і тим сам упевнював у підозрах. До нього особисто ненависті я не відчував. Мабуть, мені хотілося відомстити лише за те, що я змушений рахуватися з житейськими умовностями, якими люди оточують обличчя.
Якби тільки мене не мучили келоїдні шрами, в бинтах, звісно, була б своя перевага. Наприклад, мені здається, що справжній зміст обличчя виявляється при використанні бинтів, діє ефект маски. Маскування — це зловмисна гра, в якій житейські умовності щодо обличчя поставлено з ніг на голову, своєрідний спосіб заховатися від людей, коли не тільки обличчя, але й душа разом з ним зникає. Саме тому в давні часи кати, монахи-жебраки, інквізитори, жерці, священики таємних орденів і, нарешті, розбійники не могли обійтися без маски. Вона мала не тільки негативне призначення — ховати обличчя, але й позитивне — заховавши обличчя, розірвати зв’язок між обличчям і душею, тим самим звільнити людину від обов’язків перед суспільством. За прикладом не треба далеко ходити: те ж саме стосується психології жевжика, який хизується темними окулярами навіть у негоду. Позбувшись ярма власної душі, можна стати безмежно вільним і водночас безмежно жорстоким.
Як подумати, то з маскувальною дією бинтів я зустрічався не вперше... Так, справді, ще перед тим випадком із малюнками Клее, я гордо порівнював себе з людиною-невидимкою, яка всіх бачить, а сама залишається непоміченою. Потім була зустріч з К., що виготовляє штучні органи. Відзначаючи наркотичні властивості пов’язки, він серйозно застерігав, що врешті я можу стати наркоманом, який не уявляє собі життя без бинтів. І от зараз, вважай, утретє... Минуло понад півроку, та невже я тільки кружляв на одному місці? Ні, щось за цей час змінилося. Спочатку були звичайні хвастощі, потім прийшло застереження від сторонньої людини і от нарешті тепер я вперше по-справжньому смакував потаємною радістю бути людиною у масці. Мої думки рухалися, ніби по спіралі. Лише одне мене трохи хвилювало: той рух по спіралі був висхідний чи, навпаки, нисхідний?..
Все ще залишаючись напасником, я виманив того чоловіка з універмагу і, найнявши в найближчому готелі кімнату, через дві години тим же способом, яким зробив зліпок із гнізда п’явок, одержав відбиток шкіри з його обличчя. Дивлячись, як він, засунувши банкноту в десять тисяч ієн у кишеню, мало не побіг, я раптом відчув нестерпну самотність, ніби всі мої сили геть вичерпались. Якщо житейські умовності щодо справжнього обличчя нічого не варті, то й щодо маски їм гріш ціна.
Постскриптум. Ні, таке міркування неправильне. Причина, мабуть, у тому, що я собі уявив, ніби виготовлена маска вплине на мою душу так само, як пов’язка. Тож зовсім природно, що я відчував тривогу, адже віддалявся від заповітної мети — відновити стежинку до людей. Однак у самій цій подібності була натяжка. Ставитись до маски, як до пов’язки, посилаючись на те, що обидві не є справжнім обличчям,— це однаково, що біле видавати за чорне. Якщо маска розширює стежинку, то пов’язка її захаращує, тобто вони скоріше антиподи. Бо інакше я сам, відчайдушно силкуючись утекти від пов’язки і знайти порятунок у масці, мав би вигляд блазня.
І ще одне. Тільки що мені спало на думку: маска потрібна жертві, а пов’язка, навпаки,— напасникові. Чи ж не так?
Нарешті я змінив зошита на нового, однак у моєму становищі не відбулося суттєвих змін. Перед тим, як я розпочав нову сторінку, минуло кілька тижнів без ніяких подій — так, ніби я застиг на мертвій точці. Кілька невиразних, як моя пов’язка, тижнів, без очей, без носа, без рота. Та якщо все-таки понишпорити в пам’яті, то можна згадати: за той час я пропустив можливість запатентувати за добрі гроші одну мою роботу, а, крім того, молоді колеги несподівано покритикували мене з приводу цьогорічного бюджету лабораторії. Та оскільки до практичного використання патенту, до речі, дуже специфічного, було ще далеко, то думати про нього серйозно не варто було. А от щодо бюджету... хоча це й не мало нічого спільного з моїм планом виготовлення маски... та діло є ділом, і я мусив подумати про нього. Якщо послухати колег, то виходить, начебто я вдався до хитрощів. Бо спочатку пішов назустріч бажанню групи молодих співробітників і погодився на створення особливої бригади, а як тільки справа дійшла до найголовнішого — розподілу асигнувань, відступив від свого слова. Однак, усупереч тому, що вони казали, в цьому не було ні підступу, ні заздрощів, ні враженого честолюбства — загалом нічого заздалегідь продуманого. Особливо хвалитися нічим — я просто забув про цю справу. Якщо мене звинуватять у несумлінному ставленні до своїх службових обов’язків, то я думаю, що критику треба сприйняти покірно. Раніше я цього майже не усвідомлював, але після їхніх слів, здається, відчув, що від певного часу почав утрачати цікавість до роботи. Хоча признаватись у такому не дуже приємно, та чи не вплинули на це п’явки? Якщо залишити осторонь деякі докори сумління, то, правду кажучи, їхній протест навіть збадьорив мене. Бо, в усякому разі, тепер зі мною поводилися як з рівним, а раніше вимучували із себе посмішку, бачачи перед собою каліку...
Все-таки що за відкриття я зробив на «Виставці масок театру Но», на якій, як я писав майже в кінці попереднього зошита, нарешті вдалося розв’язати велику проблему — вибір обличчя?
Мені справді тяжко про це розповідати. Вираз обличчя — не потаємний хід, а парадні двері, які прикрашають так, щоб порадувати зір гостя. І не рекламний проспект, який посилають будь-кому, а лист, що без адреси нічого не вартий. Визнавши правильність своїх міркувань, я негайно вирішив поступитися тобі правом вибору. І хоча мені здалося, ніби я зняв тягар зі своїх плечей, радість була передчасною.
Того вечора, вечора кольору паленої глини, коли каламутний туман, як збовтана брудна вода, піднявся вгору і заслав небо на годину раніше, ніж звичайно, а тьмяне світло ліхтарів, зухвало перевищуючи свої повноваження, підганяло час... рухаючись у натовпі, який густішав при наближенні до вокзалу, я ще раз спробував увійти в роль напасника, щоб якось позбутися того нестерпного відчуття самотності, що охопило мене в мить розставання з тим чоловіком. Та я розумів, що діла не буде, якщо я не зустрінуся з кимось сам на сам, як у ресторані універмагу. Коли вже люди скупчилися, то навіть у ці останні прикрі години неділі їхні обличчя, немов амеби, простягаючи одне одному свої псевдоніжки, утворюють ланцюг без жодної прогалини, в яку я міг би протиснутися. Проте я вже не був такий роздратований, як уранці, коли виходив з дому. Я навіть почувався заспокоєним — настільки, що помічав, як в імлі чарівно пливе, дихає і хвилюється море неонових вогнів. Можливо, тому, що тепер у моїх руках був конкретний план. Насилу придбаний зліпок обличчя з алюгіната калію, якого я ніс у портфелі під пахвою, здавався важким... Він, правда, врівноважувався важкістю бинтів, наскрізь просяклих туманом... в усякому разі, в мене був план, гідний випробування.
Так-от, того вечора... моє серце відкрилося тобі назустріч — так, ніби перешкода перед ним зникла. І це не була просто надія, що я звалю на тебе вибір обличчя... не корисливими міркуваннями, що підготовку закінчено і настав час братися за виготовлення маски... як би це краще сказати?.. наївно, мов дитина, м’яко, ніби ступаючи по траві, я не переставав скорочувати відстань між нами. Чи не було це виявом заспокоєння і впевненості, пов’язаної з тим, що трапилася нагода заманити й тебе, хай навіть посередньо, у спільники для виготовлення маски — роботи, що вимагала самотності? Що там казати, для мене ти була чужою людиною номер один. І не в негативному розумінні цього слова. Хочу сказати, що ти була першою людиною, до якої я мав відновити стежинку, людиною, чиє ім’я я зобов’язаний був написати на першому листі. (...В кожному разі, я не хотів тебе втратити. Бо така втрата означала б для мене втрату цілого світу).