Та як тільки я опинився віч-на-віч з тобою, мої надії, як вийняті з води водорості, вмить перетворилися на безформну купу лахміття. Ні, я не хочу, щоб ти мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не збирався прискіпуватись до того, як ти мене зустріла. Навпаки, ти ставилася до мене з небувалою досі великодушністю. За винятком того випадку, коли не пустила моєї руки під спідничку. Та за це треба винити мене й тільки мене. Бо, як сказано в одному вірші, не завжди закоханий має право на взаємну любов.
І того дня, як завжди, ти зустріла мене з ненав’язливою люб’язністю чи, точніше, з ненав’язливим співчуттям. І наша мовчанка теж була звичайною...
Скільки часу минуло, відколи між нами запанувала мовчанка, схожа на розбитий музичний інструмент? Наші звичні балачки, обмін буденними новинами не припинились, але звелися до коротких, як сигнал, фраз, що не виходили за рамки найпростішої розмови. Однак і в цьому я не збираюся скидати вину на тебе. Я добре розумію, що це був вияв співчуття до мене. Розбитий музичний інструмент часто видає фальшиві звуки. Тож нехай краще мовчить. Для мене то була прикра мовчанка, а для тебе, не сумніваюсь, ще прикріша. Отож, щоб ще раз відновити розмову, я так надіявся на цей випадок...
А все-таки як було б добре, якби ти принаймні запитала, куди я ходив. Хоча останнім часом мій вихід до міста в неділю та ще й на цілісінький день можна вважати винятковим випадком, ти навіть не здивувалася.
Ти швидко відрегулювала вогонь у грубці й тут же повернулася у кухню. Принесла розпареного рушника і знову поспішила заглянути, чи зігрілася вода у ванні. Начебто не залишала мене самого, але й не старалася бути поряд. Звісно, кожна господиня так поводиться, та я хочу сказати ось про що — про твою надто розраховану врівноваженість у той час. Ти справді виявилася спритною. Намагаючись надати нашій мовчанці природності, ти відлічувала час уміло, з точністю електричних терезів.
Щоб порушити мовчанку, я вирішив удати, ніби розсердився, але дарма — помітивши твої майже героїчні зусилля, я відразу знітився, бо мимоволі відчув недоречність своєї самовпевненості. Застигла між нами крижина мовчання, здається, була набагато грубшою, ніж я припускав. Зовсім не тонкою, здатною розтопитися з першого-ліпшого приводу. Питання або підстави для розмови, придумані в дорозі, не були більшими за вогник сірника, кинутого на айсберг.
Звичайно, я не тішив себе надією, що зможу поставити перед тобою обидва типи обличчя і, як справжнісінький комівояжер, запитати: ну, яке вам більше подобається?
Оскільки я вимагав, щоб моя маска залишалася непомітною як маска, то не годилося розкривати істинну суть свого запитання, бо інакше кпинів і шпильок не минути. Отже, оскільки я не збирався займатись гіпнотизмом, мої запитання, природно, мали бути непрямі. Та далі мої плани не йшли. Я легковажно вірив, що коли удача, досягнута з наполегливістю детектива, який не жаліє своїх ніг, мало не обернулася лихом, то в потрібну хвилину я все одно зумію нею скористатись. Наприклад, я з легким серцем доскіпливо аналізував обличчя приятелів, а сам непомітно закидав вудочку у ставок твоїх смаків.
Але ти не була рибою, від народження приреченою мовчати. Мовчання — тяжке випробування для тебе. Коли ненароком я заводив розмову про чиєсь обличчя, то насамперед ранив себе, а тому, побоюючись за мене, ти уникала її... Проклинаючи свою легковажність, я мовчки пройшов повз наше мовчання, повернувся в кабінет, замкнув у шафу інструменти для знімання зліпка та сьогоднішню здобич, а потім, як завжди, заходився розмотувати бинти, щоб намастити обличчя кремом і помасажувати. Та зненацька руки зупинились на півдорозі, і я знову заблудився в діалозі з уявним співрозмовником.
«Ні, тут не допоможе проста приманка... Скільки мільйонів калорій потрібно для того, щоб розтопити цю мовчанку, знає тільки моє втрачене обличчя... Може, маска і є відповіддю?.. Але без твоєї поради я її не зможу виготовити... Ну й халепа!.. Якщо це зачароване коло десь не розірвати, то буде повторюватись те саме, як у тій дурній орлянці... Та все ж не треба втрачати надію... Коли не вдасться розтопити кригу мовчання, то принаймні треба спробувати розпалити хоч малесенький вогонь, щоб тільки руки погріти».
З рішучістю водолаза, який надягає на себе скафандр, я знову намотав бинти. Бо я зовсім не був певен, що, виставивши напоказ п’явки, переборю гніт мовчання.
Намагаючись приховати напруження, м’якою, як у кішки, ходою, ніби нічого не сталося, я повернувся до вітальні. Вдаючи, ніби переглядаю вечірню газету, нишком краєчком ока стежив, як ти ходиш у кухню й назад. Ти не всміхалась, та, коли робила то се, то те, з твого обличчя не сходив навдивовижу легкий вираз, наче ти ось-ось усміхнешся. Можливо, ти ні про що не здогадувалась, але це був справді дивовижний вираз — настільки дивовижний, що я навіть подумав: чи не тому я освідчився тобі, що мене зачарував цей вираз твого обличчя?
(Я про це ще не писав? Нічого страшного, можна й повторитися. Мені, людині, що дошукувалася суті людського обличчя, твій вираз служив наче вогником маяка. Навіть тепер, коли оце пишу, думаючи про тебе, бачу перед собою тільки його. Тієї миті, коли на твоєму незворушному обличчі з’явилась усмішка, в його виразі раптом щось заблищало, і в тому світлі все раптом почало відчувати впевненість, ніби дістало підтвердження свого існування...) Здається, тим виразом ти щедро обдаровувала все — вікна, стіни, електричні лампи, балки — і тільки мене обминала. Хоча я вважав це природним і загалом ні на що не сподівався, проте не переставав думати: от було б добре, якби вдалося повернути твоє обличчя до себе!
— Може, поговоримо?
Але на звернутому до мене обличчі того виразу вже не було.
— Я сьогодні ходив у кіно.
Ти чекала наступних слів, заглядаючи у щілинки між бинтами з уміло прихованою настороженістю.
— Ні, не тому, що хотів подивитися фільм. Насправді я затужив за темрявою. Коли йдеш вулицею з таким обличчям, раптом починаєш відчувати на душі тягар, ніби робиш щось погане. Дивна річ — обличчя... Раніше я про нього не думав, та як утратив, здається, наче півсвіта в мене забрали...
— Який фільм показували?
— Не пригадую. Бо, видно, себе не тямив. Правду кажучи, мене зненацька охопила манія переслідування. І тоді, ніби рятуючись від дощу, я забіг до найближчого кінотеатру...
— Де той кінотеатр?
— Хіба не однаково? Мені була потрібна темрява.
Ти осудливо стиснула губи. Та очі сумовито примружила, ніби хотіла показати, що звинувачуєш не тільки мене. Я почав гірко каятися. Не треба було цього робити. Я ж збирався говорити зовсім про інше.
— ...Так-от, до речі, тоді я подумав: мабуть, варто іноді ходити в кіно. Там глядачі позичають обличчя в акторів і надягають на себе. Власне обличчя їм не потрібне. Кінотеатр — це місце, куди ходять, щоб за гроші на певний час виміняти собі обличчя.
— Справді, мабуть, таки варто іноді ходити в кіно.
— Звичайно. Хоч би тому, що там темно. Але, що це за фільм, якщо обличчя акторів не подобаються. Бо коли йдеш позичати їх і натягати на себе, а вони погано прилягають, то половина зацікавлення пропадає.
— А хіба нема фільмів без акторів? Наприклад, документальних...
— Це однаково. Припустімо, акторів там нема, але ж обличчя все-таки є. Навіть риби, навіть комахи мають свою фізіономію. Навіть стільці й столи можуть чимось подобатися чи не подобатись.
— Хотіла б я знати: невже є на світі люди, які ходять у кіно, нап’явши на себе риб’ячу морду?
Ти спробувала вивернутись, як метелик, відбувшись чимось схожим на жарт. Звісно, краще вже мовчати, ніж заводити розмову про риб’ячу морду.
— Ні, ти помиляєшся. Мова не про моє обличчя. В мене його давно нема, і говорити, що воно подобається чи не подобається, не доводиться. Ти — інша річ. Для тебе важливо, з якими акторами фільм ти хочеш подивитися.
— Та все одно я віддаю перевагу фільмам без акторів. Бо зараз і до трагедії, і до комедії начебто втратила охоту...