Я глянув у дзеркало. На мене холодно дивився незнайомий чоловік. Ніякої схожості зі мною. Цілковита зміна подоби. Колір, полиск, якість покриття — у всьому, можна сказати, я досяг успіху. Але що означає цей штучний вираз? Може, дзеркало погане?.. Або світло падає якось неприродно?.. Я рвучко розчинив віконниці і впустив до кімнати сонячне проміння.
Гострі скалки сонця, ніби комашині щупальця, проникли у всі закутки маски. На поверхню виразно виплили пори, потові залози, невеликі заглибини у тканині і навіть тонке розгалуження вен. Та все одно вад не було помітно. Що ж тоді є причиною мого невдоволення? Чи не те, що маска непорушна й позбавлена виразу, схожа на моторошне обличчя підрум’яненого небіжчика? Може, для проби поворушити яким-небудь м’язом? Та оскільки я ще не приготував речовини для приклеювання маски до обличчя — я збирався використати клей, вживаний при виробництві лейкопластира, але трохи рідший,— то про передачу міміки не могло бути й мови. Очевидно, мені вдасться досягти деякої рухливості маски поблизу носа й рота, де вона прилягає досить щільно.
Спочатку, напруживши кутики рота, я спробував розтягти їх злегка в різні боки. Вийшло непогано. Начебто недарма я так уважно поставився до анатомічної будови обличчя і, незважаючи на труднощі, зумів накласти один на одного шари матеріалу з певним напрямом волокон. Зібравши всі сили, я вирішив усміхнутися по-справжньому... Однак маска нітрохи не всміхалася. Тільки ледь-ледь скорчилась. І так дивно, що я навіть подумав: чи не скривилося саме дзеркало? Ознаки смерті зараз відчувалися більше, ніж тоді, коли вона не ворушилась. Я розгубився, бо мені здалося, ніби нитка, на якій висіли мої нутрощі, обірвалась, а в грудях спорожніло.
...Та я не хочу, щоб ти зрозуміла мене неправильно. Я зовсім не наважуюсь голосно торгувати своїми муками. Добра чи погана — не має значення, але це була маска, яку я сам вибрав. Обличчя, до якого я нарешті прийшов після кількамісячних проб. Якщо я чимось незадоволений, то краще переробити на свій розсуд... А якщо питання не в тому, добра вона чи погана, то що тоді чинити? Чи зможу я від сьогодні покірно, без ніякого опору, визнати цю маску своїм обличчям?.. І тоді мені здалося, що душевна порожнеча була породжена не розгубленістю перед новим обличчям, а скоріше безнадійністю втрати, ніби я побачив, як моя тінь зникає під плащем-невидимкою. (А коли так, то чи зумію я виконати свої наступні задуми?)
Вираз обличчя нібито схожий на річні кільця, що їх вирізає життя, тож моя спроба без попередньої підготовки всміхнутися була зовсім не виправданою. Завдяки життєвим обставинам, той чи інший вираз повторюється і застигає у вигляді зморщок і складок. Постійно всміхаючись, обличчя, природно, звикає до усміху. І, навпаки, гніваючись, звикає до похмурого виразу. На моїй масці, як на щойно народженому маляті, життя ще не відклало жодного річного кільця. Хоч би як усміхалося немовля, нап’явши на себе фізіономію сорокарічної людини, воно схоже на перевертня. Звичайно! Обов’язково! А тому насамперед я внесу в свій план, як тільки переберусь у сховище, ось що: привчити маску до зморщок. Якщо це вдасться зробити, маска стане мені набагато ріднішою і зручною для користування. Загалом я цього сподівався, тому зараз не було причини, щоб занепадати духом... Спритно підмінивши одне питання іншим, я не тільки не звертав уваги на докори сумління, а й загрузав щораз глибше й глибше.
Так-от, здається, у своїй розповіді я добрався до сховища в пансіоні S., з якого починав ці записки. Та де ж це я відхилився вбік?.. Ага, коли, залишившись на самоті, почав розмотувати пов’язку... Ну що ж, піду далі з того місця.
Насамперед я повинен був привчити маску до зморщок. Особливої майстерності така робота не вимагала, а тільки часу, сили волі, витримки і зосередженості.
Передусім я намастив обличчя клейкою речовиною. Маску треба було надягати з носа. Я вставив трубки в ніздрі, загнуті на губах краї закріпив на яснах і, легенько поплескуючи, притиснув її до перенісся, чола і щік, уважно стежачи, щоб не утворилися складки. Дочекавшись, коли маска прилипла, я почав обігрівати її інфрачервоною лампою і, підтримуючи сталу температуру, раз у раз напускав на обличчя той самий вираз. Матеріал, з якого маска була виготовлена, мав ту властивість, що при нагріванні вище певної температури раптом втрачав пружність, а тому в заздалегідь вибраному напрямі, тобто вздовж ліній Лангера, легко виникали відповідні зморшки.
Зміст і розподіл виразів обличчя за їхнім характером у процентах можна зобразити таким чином:
зацікавлення — 16 %
допитливість — 7 %
згода — 10 %
задоволення — 12 %
сміх — 13 %
заперечення — 6 %
невдоволення — 7 %
огида — 6 %
сумнів — 5 %
розгубленість — 6 %
стурбованість — 3 %
гнів — 9 %
Звичайно, це не означає, що я вважав, ніби можна складного і делікатного задовольнитися розкладом такого явища, як вираз обличчя, лише на такі основні елементи. Але якби я мав на палітрі ці елементи, то, змішуючи їх, напевне, міг би передати майже всі проміжні відтінки. Само собою зрозуміло, що наведені вище проценти вказують на частоту повторення того чи іншого виразу обличчя. Одне слово, я уявив себе людиною, в якої почуття виявляються приблизно в такій пропорції. Проте, якби мене спитали, що я вибрав за взірець, я не відразу знайшов би відповідь. Поставивши себе в становище спокусника й уявивши собі сцену, в якій ти символізуєш інших людей, я зважував на терезах інтуїції вирази обличчя один за одним.
До самого ранку, мов дурень, я безперестанку то плакав, то сміявся, то сердився. А тому наступного дня прокинувся аж під вечір. Із щілин у віконницях, наче крізь кольорове скло, проникало червоне світло. Наче пройшов довгожданий дощ. Однак настрій анітрохи не поліпшився, втома, терпка, як міцний чай, скувала все тіло. Особливо пекло й боліло в скронях. І не дивно. Понад десять годин я без упину ворушив мімічними м’язами.
Я не просто ворушив м’язами, а щосили напружував нерви — коли сміявся, то по-справжньому, коли сердився, то по-справжньому.
За той час навіть найнезначніший вираз укарбувався глибоко в поверхню мого нового обличчя, ніби герб, що не може бути виправлений. Якби я спробував кілька разів вдавано всміхнутися, то на моїй масці навіки залишилося б тавро вдаваного усміху. Хоч би як швидко це тавро випекли, я мусив поставитися до нього з усією обережністю, бо підозрював, що запис про нього офіційно внесуть у мою біографію.
Гарячим рушником я помасажував обличчя. Пара просочилася в шкіру. Оскільки інфрачервона лампа подразнила потові залози, а клейка речовина забила пори, то не дивно, що шкіра запалилася. Безперечно, таке запалення погано вплинуло й на келоїдні шрами. Та найстрашніше було вже позаду, а тому не варто було турбуватися. Мертвому байдуже, спалять його в крематорії чи поховають.
Протягом наступних трьох днів я повторював те саме в тій же послідовності. Все, що потребувало виправлення, я виправив і на третій день, надівши маску, вирішив у ній повечеряти. Коли-небудь я зіткнуся з такою необхідністю, а тому найкраще спробувати заздалегідь. А коли так, то я приготую найприродніші умови. Як тільки клейка речовина застигла, я, скуйовдивши волосся, насунув його на чоло і, щоб приховати краї маски навколо очей, нап’яв затемнені окуляри — так, наче збирався виходити надвір.
Уникаючи спокуси відразу заглянути в дзеркало, я розставив на столі залишки консервів від учорашньої вечері, хліб і, уявивши собі ресторан чи якийсь інший заклад, де обідаю разом із безліччю людей, поволі підвів голову.
Звісно, чоловік у дзеркалі теж глянув на мене. Потім у лад зі мною почав жувати хліб. Коли я почав їсти суп, він теж їв. Було зовсім природно, що наше дихання повністю узгоджувалося. Чужі губи й притуплені нерви трохи заважали смакувати їжею і пережовувати її, та якщо звикнути, то й про цю незручність можна забути, як про вставний зуб. Тільки от здавалося, що доведеться постійно стежити за краплями слини і юшки, які мимоволі стікали із кутиків рота.