Моє піднесення раптом спало, все остогидло, я знову відчув глибокий сором, що проник у всі пори, і мені нічого не залишалось, як сумно поплентатись до свого сховища. Але перед самим пансіоном — напевне, тому, що я був дуже спантеличений — я знову припустився непоправної помилки. Коли я, нічого не підозрюючи, завернув у провулок, то наштовхнувся на дочку управителя.
Зіпершись об стіну, вона незграбно гралася в йо-йо[13]. Іграшка була величенька і поблискувала, як золота. Я наче закам’янів. Яка необачність! Провулок закінчувався глухим кутом, і ходили по ньому лише ті, хто користувався автостоянкою за будинком або запасними сходами. Поки я сам не відрекомендувався усій родині управителя як «молодший брат», повертатися додому через запасні сходи не годилося. Щоправда, оскільки будинок щойно збудували і майже всі пожильці нові — вселилися якщо не сьогодні, то вчора,— було б краще, якби я пройшов байдуже, наче й не було нічого... Я спробував набрати поважного вигляду, але було запізно... Дівчинка вже помітила моє збентеження. Як виплутатися з такого становища?
— В тій квартирі...— я розумів, наскільки невдале моє пояснення, але нічого більш підходящого не спадало на думку,— там живе мій старший брат... Він зараз удома?.. Такий із забинтованим обличчям... Мабуть, ти його знаєш?
Але дівчинка не відповіла й не змінилася на обличчі, а тільки ледь-ледь ворухнулась. Я щоразу більше нервувався. Невже вона щось помітила?.. Ні, не може цього бути... Якщо вірити скаргам її батька — управителя пансіону,— то в малої, з вигляду цілком нормальної, показник розумових здібностей ледве досягає рівня, потрібного для вступу до початкової школи. В ранньому дитинстві гарячка ускладнилася менінгітом, і дівчинка начебто повністю так і не вилікувалася. Тендітний, як комашині крильця, рот... м’яке дитяче підборіддя... вузькі похилі плечі... і, на противагу цьому, тонкий, як у дорослої, ніс... великі, овальні, порожні очі... мабуть, я не помилився, гадаючи, що вона недоумкувата.
Проте в її мовчанні вчувалося щось таке, що не дозволяло просто пройти мимо. Щоб розв’язати їй язика, я сказав перше, що спало на думку:
— Гарне йо-йо! Мабуть, добре стрибає?
Дівчинка злякано затремтіла і, квапливо ховаючи іграшку за спиною, зухвало відповіла:
— Моє, не брешу!
Я мало не пирснув зо сміху. Заспокоївшись, захотів її трохи подратувати. Відплатити за недавній ляк і за те, що раніше, побачивши забинтоване обличчя, вона голосно розплакалася. Хоча вона була розумово відстала, однак вабила чарівністю феї. Коли пощастить, то розмова з нею допоможе хоч трошки підтримати авторитет маски, що опинився під загрозою.
— Справді? А чим ти доведеш, що не брешеш?
— Повірте мені. Адже я нічого поганого не роблю.
— Гаразд, вірю. Та от, здається, на твоїй іграшці написане чуже ім’я.
— Не може бути. Давно колись одна киця сказала... не рябенька, як наша, а біла-білесенька...
— Ти мені її покажеш?
— Я таємниць не видаю.
— Таємниць?
— Давно колись одна киця сказала: «Миші хотіли б повісити мені на шию дзвіночок. Скажи, що маю робити?..»
— А ти хочеш, щоб дядечко купив тобі таку саму іграшку?
Тільки від самого факту, що можу ось так перемовлятись, відчув задоволення, але наслідки мого загравання набагато перевищили мої сподівання.
Тручись об стіну, дівчинка якийсь час начебто зважувала зміст моїх слів. Потім, глянувши на мене спідлоба, випалила:
— Таємно від тата?
— Авжеж, таємно.
Я мимоволі засміявся (гей, чуєте, засміявся!), а потім, відчувши на собі вплив розвеселілої маски, ще дужче. Здається, і дівчинка нарешті ладна була погодитися зі мною. Розслабивши напружену спину і випнувши нижню губу, вона ніби проспівала:
— Добре... добре...— і сумно обтираючи золотисту іграшку об поділ кофти: — Якщо справді купите, я це віддам... та не думайте, що я крадькома взяла... ні, мені раніше обіцяли... і все ж я віддам... ось піду й віддам... Мені дуже, дуже подобається все, що люди дарують...
Протискаючись до стіни, вона бочком, бочком пробиралася повз мене. Зрештою діти є дітьми... Я вже зовсім заспокоївся, але вона, розминаючись зі мною, прошепотіла:
— Граємо в таємницю!
Граємо в таємницю?.. Що це означає? Та нічого, не варто морочити собі голову. Бо хіба ця недорозвинута дитина здатна на складні хитрощі?.. Найлегше було скинути все на обмеженість її розуму, але ж собака з обмеженим розумом натомість має чутливий нюх... Та сам факт, що це мене турбувало, свідчив, що моя впевненість знову похитнулась.
Який неприємний осад! Навіть якщо обличчя замінити, але не чіпати пам’яті й звичок, то це все одно, що черпати воду цебром без дна. Коли вже нап’яв маску на обличчя, то мав би подбати, щоб вона повністю узгоджувалася з душею. Хотілося б так майстерно перевтілитися, щоб ніякий детектор брехні не розкрив моєї ролі...
Я зняв маску. Просякнута потом клейка речовина відгонила перестиглим виноградом. І тієї ж миті нестерпна втома ринула на мене, як вода із засміченої стічної канави, й почала застигати густим дьогтем у суглобах. Та все залежить від того, як на це подивитись. Для першої спроби загалом непогано. Навіть народити дитину — і це нелегко. Тож хіба треба вважати неприродними деякі промахи й недоладності, коли доросла людина хоче переродитися в зовсім іншій подобі? Чи не краще подякувати за те, що уникнув смертельної рани?
Витерши маску зсередини, я натягнув її на зліпок, а потім, помивши обличчя й намастивши його кремом, вирішив дати шкірі відпочити й ліг на ліжко. Напевне, то була реакція на тривале перенапруження: хоча сонце ще не стояло над заходом, я вмить заснув, а прокинувся аж удосвіта, коли почало розвиднятися.
Дощу не було, але крізь пелену густого туману торговий квартал, відділений від мене вулицею, здавався чорним лісом. Сіре небо — мабуть, теж завдяки туману — відсвічувало рожевувато-фіолетовою барвою. Коли я розчинив вікно і вдихнув на повні груди повітря, тугого, як морський вітер, ця пора дня здалася мені чудовою, наче навмисне приготованою для мене — відлюдника, якому зараз можна не остерігатися чужих поглядів... Чи не в такому ось тумані виявляється справжній образ людини? Усе це фальшиве вбрання — справжнє обличчя, маска, гніздо п’явок — просвічується наскрізь, наче радіоактивними променями... розкривається їхня суть, ядро, а показне оздоблення змивається... людську душу можна покуштувати на смак, як очищений персик. Звісно, за це треба розплатитися самотністю. Та байдуже. А хто сказав, що люди з обличчям не бувають самотніші за мене? Хоч би яка вивіска була на обличчі, а всередині кожна людина чимось схожа на потерпілого корабельну аварію.
Оскільки я хотів позбутися самотності, вона здавалася мені пеклом, а от для людей, що її шукають, вона — напевне, щастя. Гаразд, у такому разі я облишу роль героя слізливої драми, а запишуся добровільно у відлюдники. Якщо вже на моєму обличчі лежить тавро самотності, то чому б не обернути його собі на користь? На щастя, в мене є бог — хімія високомолекулярних сполук, є молитва — реологія, є храм — лабораторія, тож нема чого боятися, що самотність заважатиме моїй щоденній роботі. Навпаки, вона гарантуватиме, що кожен мій день буде все простішим, правильнішим, мирнішим і змістовнішим.
Дивлячись, як небо поступово рожевіє, я відчував, що у мене на душі стає світліше. Звичайно, якщо згадати недавню відчайдушну боротьбу, то така зміна настрою здаватиметься примхливою, неврівноваженою, але коли уявити собі, що так можна виплисти у відкрите море й не повернутися, то нарікати не годиться. Радіючи, що я не пропустив нагоди поміняти курс човна, поки ще видно берег, я озирнувся на маску. Легко й великодушно, щиро й чесно я вирішив з нею попрощатися.