Ось тому, коли хазяїн крамниці, загортаючи йо-йо і запобігливо посміхаючись, прошепотів: «Подобається? Як хочете, то покажу щось із запасу»,— я все ще сумнівався, що я — це я. Та, мабуть, краще сказати: я зніяковів перед не властивою мені реакцією. Зніяковіти і водночас це усвідомлювати — чи немає тут суперечності? В усьому була винна маска. Нехтуючи моїм збентеженням, вона схвально кивнула лякливому, мов заєць, хазяїнові й, ніби утверджуючи своє існування, почала запально домовлятися про те «щось із запасу».
То був духовий пістолет вальтер. Сильна штука — пробиває п’ятиміліметрову дошку, а тому дорога — двадцять п’ять тисяч ієн. Як ти думаєш, що я зробив?.. Збив ціну до двадцяти трьох тисяч і купив. «Розумієте, це незаконно. Пневматичний пістолет — не пневматична рушниця, він усе одно, що справжній. А незаконне зберігання пістолета строго переслідується. Тому я вас прошу: будьте обережні...» — попередив хазяїн, та я все ж не відмовився від свого наміру.
Я був у дивному настрої. Моє «я» із справжнім обличчям, заховавшись у складках кишок, тихенько пропищало: «Такого не мало бути». Але ж я вибрав екстравертний, негармонійний тип обличчя мисливця тільки з однією метою — щоб воно узгоджувалося з роллю твого спокусника... І ще одне: я просив маску допомогти мені одужати. Я ж ні разу не казав: роби, як тобі заманеться. А тепер з цим пістолетом що я збираюся натворити?..
Але маска, ніби навмисне поплескуючи твердий предмет у кишені, зловтішно сміялася з моєї скрути. І вона не знала, як відповісти на запитання мого справжнього обличчя. Майбутнє — завжди тільки математична функція минулого. В маски, що від народження не прожила й доби, не мало бути плану дій на завтра. Суспільне становище людини є функцією її віку, а маска, вік якої дорівнює нулеві, поводиться, як маля, надто невимушено.
Але те маля в темних окулярах, що відбивалося в дзеркалі вокзального туалету,— мабуть, від згадки про твердий предмет у кишені,— мало дуже нахабний і зухвалий вигляд і, чесно кажучи, я спочатку не міг вирішити, легковажити цим малям чи боятися його.
Ну, що робити?.. Та це не було «що робити» людини, яка розгублено опустила руки, а скоріше зачаєне запитання, переповнене цікавістю. В усякому разі, для маски це була перша самостійна прогулянка, а я не мав інших планів, крім того, щоб її прогулювати. Спершу я задумав призвичаїти маску до людей, та, потерпаючи, щоб поганою підготовкою не завалити всю справу, далі повів її дуже обережно за руку. Однак після того випадку в крамниці іграшок ми помінялися ролями господаря і гостя. Я не лише перестав нею керувати, а, навпаки, приголомшено плентався по п’ятах за тим зголоднілим духом, схожим на щойно випущеного в’язня.
Що ж робити?.. Поки я легко погладжував бороду (напевно, це була реакція на колишні бинти), маска відкрито напускала на себе найрізноманітніші вирази, властиві мисливцеві: готовності, смакування, допитливості, жадібності, зухвалості, уважності, бажання, впевненості, націленості, сподівання... Одним словом, перем’явши, перемісивши і перемішавши між собою в якій завгодно пропорції усі мислимі в такому випадку вирази, вона нюшкувала повсюди, як невихований собака, що зірвався з ланцюга потай від свого господаря. Це свідчило, що маска почала впевнено реагувати на оточення, і, признаюсь, я навіть відчував задоволення — мовляв, так їм і треба!
Та водночас я страшенно занепокоївся. Хоч би як вона відрізнялася від мене, я — це я. Оскільки мене не загіпнотизували і не впоїли наркотиком, то за будь-який вчинок... зокрема й за схований у кишені пневматичний пістолет... кінець кінцем відповідатиму тільки я сам. Удача маски не була чимось випадковим, що вистрибнуло на світ, мов кролик із шовкового капелюха фокусника, а частиною мене самого, яка проникла крадькома, бо сторожа — моє справжнє обличчя — перекрило всі входи й виходи. Теоретично я розумів, що так мало бути, але не міг збагнути характер маски в цілому, наче втратив пам’ять. Спробуй уявити собі моє роздратування, коли абстрактне «я» не вдається наповнити змістом.
Я був дуже стривожений і вирішив непомітно натиснути на гальма.
«В чому причина невдачі з тим тридцять другим зразком: погано проведений дослід чи неправильна гіпотеза?»
Зачепивши важливе для нашої лабораторії питання, я вирішив нагадати собі про власне становище. Я висловив гіпотезу, що між зміною модуля пружності під впливом температури й тиску в деяких високомолекулярних речовинах існує функціональна залежність, і наслідки дослідів підтверджували її. Та от останній, тридцять другий, зразок своїми даними поламав мої сподівання, і я опинився в глухому куті.
Однак маска тільки трохи невдоволено насупила брови. З одного боку, мені здалося це зовсім природним, а з другого — я відчув себе ображеним...
Зауваження на полях. З самого початку маска призначалася тільки для мого одужання. Та коли подумати, що гість, якому я дав притулок, захопив мій дім, то про самолюбство не варто й згадувати її.
...І тоді я випалив:
— Ну скажи, ким ти хочеш стати? Якщо я захочу, то можу зірвати тебе хоч зараз.
Але маска спокійно пропустила ці слова повз вуха й безтурботно мовила:
— Ти, мабуть, розумієш, що я — ніхто. Досі я добряче потрудилася, щоб кимось стати, а тому скористаюся цією нагодою, відмовлюся від жалюгідної долі знову стати кимось. Зрештою, певно, і ти, щиро кажучи, не хочеш зробити мене кимось іншим. А навіть якби й хотів, то не зміг би. Отож краще залишимо все так, як є. Поглянь! Робочий день, а така тиснява... Тиснява виникає не тому, що люди скупчуються, а, навпаки, люди скупчуються, бо тиснява. Повір мені: і ті довговолосі, як волоцюги, студенти, і цнотливі жінки, нарум’янені, як розпусні актриси, і неохайні дівки в модному вбранні, наче кістляві манекени — всі хоч на мить, хоч в уяві намагаються стати ніким, а тому змішуються з юрбою. Чи, може, ти збираєшся запевняти, ніби ми зовсім інші?
Я не знав, що відповісти. І не міг знати. Бо свої твердження маска придумувала моєю головою. (Напевне, ти зараз посміхаєшся? Та ні, сподіватися чогось такого — це вже занадто. Я пожартував, але не для того, щоб розвеселити. Я був би задоволений, якби ти визнала, що в моїх словах є принаймні частка правди, але...)
Переконаний або вдаючи, що переконаний такими доказами, я вирішив більше не опиратись, а дозволити масці чинити на свій розсуд. І тоді вона негайно придумала на диво логічний план, не менш сміливий, ніж випадок із пістолетом — підійти до нашого дому й подивитися, що там відбувається. Ні, не на дім подивитися, а на себе самого. Перевірити, наскільки я зможу витримати випробування роллю спокусника. Оскільки в глибині душі я мав якусь надію, хоч і не міг виразити її словами, то з радістю послухався маски.
Постскриптум. Я не збираюсь себе вихваляти, але, здається, я був дуже добрий — так, ніби заради геліоцентричної теорії будови Всесвіту проповідував геоцентричну. Ні, я не вважаю, що доброта — маленький злочин. Від самої згадки про те, до чого вона призводить, з усіх пор мого тіла наче виповзають, звиваючись, черв’яки сорому. Якщо я соромлюся перечитувати написане, то ще більшу незручність відчуваю, уявивши собі, як ти це читаєш. Хоча і я знаю, що геліоцентрична теорія правильна... Безперечно, я перебільшував власну самотність... я вірив, що вона безпросвітніша, ніж у всього людства. Як свідчення мого каяття, з наступного зошита я викреслю всі речення, в яких буде хоч найменший натяк на трагедію.
Приміська електричка, якою я звичайно їздив на роботу, вразила мене такою новизною, наче після п’яти років розлуки, а не п’яти днів. Та це й не дивно. Бо цю дорогу я знав настільки, що не заблудився б навіть із заплющеними очима, а для маски вона була незнайомою. Якщо вона і пригадувала її, то лише тому, що ще в лоні, перед народженням, мріяла про неї.