Зненацька я відчув щось схоже на ревнощі до того світла в їдальні. І не з якогось конкретного приводу — скажімо, до гостя, який зайняв моє місце. Здавалось, я ревнував просто до самого факту, що там наша їдальня, в якій ніщо не змінилось, а під вечір запалало світло. Напевне, я вважав несправедливим і неприйнятним те, що мушу тинятися під вікном у масці замість того, щоб, як завжди, очікуючи вечері, сидіти при світлі з вечірньою газетою. Незворушне світло їдальні, що без мене нітрохи не потьмяніло... Зовсім як ти...
І раптом маска, якою я був так задоволений, з якою пов’язував стільки надій, здалася мені непевною, збляклою. Задуманий велетенський спектакль, у якому я, надівши її, стану іншою людиною, насправді виявився блідою і слабкою сценою перед незмінною повсякденністю: коли сутеніє, повертають вимикач, і в їдальні спалахує світло. Як тільки маска зустрінеться з твоєю усмішкою, то розтане, наче сніг навесні.
Щоб перебороти відчуття поразки, я подумав, що треба дозволити масці якийсь час помріяли. Очевидно, її фантазії, а може, нестримні химери будуть такі ж грубі й незграбні, як вона сама, але я не заперечуватиму, бо вона вперше матиме справу з буденністю, старою, як світ. І, вирішивши заплющити на все очі, я знову почав кружляти по неправильному чотирикутнику навколо нашого дому — так, ніби мав якусь справу.
Однак ті фантазії не підбадьорили маску, а, навпаки, тільки підкреслили, що мене з нею розділяє нездоланна і підступна прірва.
Звільнившись від ланцюгів, маска насамперед без усякого сорому попростує до нашого дому. Тим самим накине мені роль своєрідного звідника. Дерев’яна хвіртка з відірваною завісою... Доріжка з гравію, вкрита грязюкою, і тому на ній не чути людських кроків... Облуплені, наче хворі на коросту, двері... Біля ганку перекошена, напівзогнила ринва... А чого ти сюди приплентався? Це ж чужа оселя! Натиснувши на кнопку дзвінка й відступивши крок назад, щоб перевести дух, прислухався, що ти робиш... Незабаром наближаються кроки, спалахує лампа на ганку, чути твій голос: „Хто там?“...
Ні, хоч би як докладно я розповідав про все, нічого з цього не вийде. Зрештою, і не треба, а крім того, неможливо. Навпаки, чи не здавалося б дивним, якби я силоміць об’єднав в один суцільний текст свої химерні думки, схожі на уривки речень, написаних упереміш одне з одним на класній дошці хтозна-коли і хтозна в якому порядку, або, точніше, на непристойні закарлючки на стінах громадського туалету? Мені хотілося б вибрати з них лише дві-три сцени, обмежившись найпотрібнішим для того, щоб ти могла зрозуміти, якого удару завдали мені ці фантазії.
Перша сцена — відразу після того, як я почув твій голос, схожий на шепіт. Я миттю просунув ногу в двері, які ти прочинила з величезною обережністю, силоміць рвонув їх до себе і раптом виставив на тебе, перелякану, ніби захлеснуту шпарким вітром, пістолета... Уяви собі, як я розгубився. Безперечно, я поводився надто вороже. Правду кажучи, мене іноді дратувала твоя незворушність, та хіба з цієї причини треба було наслідувати бандита з кінофільму? Якщо вже я спокусник, то невже не міг придумати приводу, який би підходив для цієї ролі? Оскільки все відбувалося в уяві, то годилася будь-яка брехня — наприклад, що я приятель чоловіка ще з університету і прийшов заради давньої дружби. А так виходить, що я не спокусник, а напасник?.. Може, від самого початку в маску закладено жадобу помсти? Безперечно, я був настроєний неприязно, відчував ненависть і навіть помсту до упередженості людей, що намагаються позбавити мене разом із обличчям і громадянських прав. А до тебе?.. Не знаю... думаю, що ні, але не впевнений... Після того мене охопив такий шал, що затьмарив розум і позбавив здатності міркувати.
То були ревнощі. Я вже кілька разів відчував ревнощі, збуджені уявою, та цього разу зі мною відбувалося щось інше. Гострий чуттєвий дрож, для якого відразу не можу знайти відповідної назви. Ні, мабуть, найправильніше буде назвати його „перистальтикою“. Обручі болю один за одним через певні проміжки часу переміщалися від ніг до голови. Якщо згадаєш, як рухаються лапки стоноги, то приблизно матимеш уявлення, що це таке. Я вважаю, що ревнощі — звіряче почуття, здатне спонукати навіть до вбивства. Є дві теорії: згідно з першою, ревнощі — витвір людської цивілізації, згідно з другою,— первісний інстинкт, властивий і диким звірам. Судячи з щойно здобутого досвіду, напевне, правильна остання теорія.
Та, власне, до чого я мав ревнувати? Причина була настільки нікчемна, що я просто не насмілюсь про неї писати. Я ревнував до того, що маска торкатиметься рукою твого тіла, а ти її рішуче не відкинеш, не опиратимешся до кінця, навіть під загрозою смерті... Кров ударила мені в голову з такою силою, що навколишній світ розпливався перед очима. Як подумати, смішна історія, та й годі. Адже і твоя поведінка, і свавільні витівки маски — все було вигадкою, грою уяви, виходить, я сам створив причину для ревнощів і сам ревнував до наслідків.
Якщо я все так добре усвідомлював, то мав би негайно припинити фантазування і звеліти масці починати наново... та чомусь цього не зробив. Не тільки не зробив, а, навпаки, ніби жаліючи за ревнощами, підстьобував, заохочував маску. Ні, то не був жаль, а, напевно, все та сама помста. Видно, я попав у зачароване коло, ніби підкладав до жару вогню: муки ревнощів хотів витіснити насильством маски, але ще більше розпалював ревнощі... А коли так, то виходить, що й на початку цієї сцени я мав якесь затаєне бажання. Отже, були питання, яким я мав глянути прямо в вічі, не звинувачуючи в усьому маску. Так, можливо... не дуже приємне припущення, але... якщо перед тим, як втратити обличчя, я... відколи жив сімейним життям, як усі люди... потай вирощував у душі паростки ревнощів? Що ж, цілком можливо. Яке сумне відкриття! Тепер я похопився, але вже пізно...
Зовсім пізно. Маска, що мала бути нашим посередником, виявилася негідницею. Щоправда, ніщо не змінилося б, якби вона була ніжним спокусником. Навпаки, з’явилася б можливість страждати від злоякісних ревнощів, що не мають виходу. І як наслідок — рано чи пізно така ж сама сцена насильства.
Твій страх обернувся для мене чуттєвими конвульсіями, чого я і сам не сподівався... ні, годі... хоча я грав спектакль для того, щоб побороти повсякденність, усе-таки вийшов за всякі межі. Якби то був сон, я постарався б накинути на цей випадок тонкий серпанок алегорій, а так вийшла фантазія без стрімкого польоту, схожа на правдиву історію. Та досить банальностей!
А от остання сцена — хоч би якою банальною вона здавалася, обійти її мовчанням я не маю права. Річ у тому, що вона була не просто банальною, а своєю огидністю могла б знаменувати кінець вистави і водночас стала переломним моментом, який визначив мої наступні вчинки... Наставивши пістолета, я почав вимагати від тебе зізнань: „Поки мене не було, ти сама себе задовольняла?! Не приховуй, не вдасться! Я знаю, що ти робила!“ Я нападав на тебе з дикою настирливістю. Але моє терпіння таки вичерпалося. Здається, настав час покласти край тим брудним домислам. Як домогтися, щоб стало ясно? Я почав твердо вірити, що найкращий і, мабуть, єдиний спосіб — це зірвати маску з себе саме в ту мить, коли ти наважишся промовити хоч слово.
Щоб стало ясно кому? Масці? Мені? Чи, може, тобі?.. Здається, про це як слід я не подумав. І природно, що не подумав. Бо я хотів дати зрозуміти, як мені важко, не комусь із нас, а самому поняттю „обличчя“, що загнало мене в таке становище.
Я почав відчувати нестерпне спустошення від того, що між мною і маскою дійшло до розколу. Мабуть, я вже передчував майбутній крах. Хоча Маска, як показує сама назва, була моїм фальшивим обличчям і не могла мною розпоряджатися, та коли побачила тебе вперше, то відлетіла в недоступну далечінь, а мені нічого не залишилось, як розгублено провести її очима. Таким чином, усупереч задуму, який призвів до створення маски, я мусив визнати перемогу обличчя. Щоб знову злитися в цілісну особу, я мав би зірвати з себе маску й припинити цей маскарад.
Як я і сподівався, маска теж не опиралась. Як тільки вона переконалася в моїй рішучості, гірко посміхаючись, підібгала хвоста й перестала фантазувати. А я перестав її переслідувати. Хоча в своїх фантазіях вона й перегнула палицю, я не мав бажання відмовитися від завтрашніх планів, отже, ми залишилися співучасниками злочину, одного поля ягодами... Ні, неправильно називати нас співучасниками злочину. Мабуть, не треба опускатися так низько. В усякому разі, в мої завтрашні плани не входило вимахувати пістолетом. Еротичні елементи були, але не настільки безсоромні. Здатися розбещеним випадковій, абстрактній попутниці в електричці,— це ще сяк-так, а от власній дружині — хто захоче?