До попереднього визначення можна додати таке:
«Пісок — це сукупність дрібних часток кам’яних скель такого розміру, що їхнє переміщення стає можливим від найменшого подуву вітру».
Оскільки землю обдувають вітри й розмивають води, то неминучим є і утворення піску. Поки віють вітри, течуть ріки й хвилюються моря, доти із землі безперестанку народжується пісок і розповзається по ній, наче живі створіння. Пісок завжди перебуває в русі. Повільно, але невідступно він заполонює й руйнує земну поверхню...
Цей образ рухомого піску розтривожив і приголомшив чоловіка. Отже, безплідність піску зумовлена не його сухістю, як це звичайно вважають, а безупинним рухом, що не дозволяє живим істотам мати постійну оселю. Яка величезна різниця між піском і безрадісним життям сучасної людини, прив’язаної до одного місця!
Безперечно, пісок непридатний для життя. Але невже прикутість до землі — абсолютно необхідна умова існування? Хіба вона не спричинює огидного суперництва між людьми? А якби зректися її і віддатися на волю піщаному плину, то й ворожнеча мусила б зникнути. Адже і в пустелі цвітуть квіти, живуть комахи та звірі. Завдяки великій здатності пристосовуватися, вони вирвалися за межі суперництва. Як оці жуки-стрибуни...
Малюючи в своїй уяві образ рухомого піску, чоловік іноді відчував, ніби сам почав плисти разом з ним.
3
Опустивши голову, чоловік знову рушив уздовж гребеня дюни, що оточувала село півколом, наче замковий мур. На далекий краєвид майже не дивився. Взагалі ентомолог зосереджує всю свою увагу навколо себе в радіусі не більше трьох метрів. Одне з правил, якого він має дотримуватися, полягає в тому, щоб сонце ніколи не лишалося за плечима, інакше власна тінь лякатиме комах. А тому в завзятих ентомологів чоло та кінчик носа завжди засмаглі.
Чоловік ішов повільно, розміреною ходою. За кожним кроком черевики вгрузали в пісок. Навкруги не було нічого живого, і тільки де-не-де ледве трималася землі своїми короткими корінцями трава, що могла б пустити за день зелені паростки, якби вистачало вологи. Час від часу в повітрі пролітала золотисто-жовта муха, приваблювана запахом людського поту. І все-таки саме тут, на цій безплідній землі, чоловік сподівався знайти свою здобич. Кажуть, начебто жук-стрибун полюбляє самоту — іноді кружляє на території в один квадратний кілометр. А тому чоловікові нічого не залишалося, як терпеливо бродити по дюнах.
Раптом він зупинився. При корені трави щось ворушилося. Павук. Ні, павуки його не цікавили. Чоловік сів закурити цигарку. Вітер безперервно дув з моря, далеко внизу білі пошарпані хвилі лизали підніжжя дюни. На заході — там, де кінчався пісок,— у море випинався невисокий пагорб з голими скелями. Над ними сонце розсіювало проміння, схоже на жмутик лискучих голок.
Сірники не загорялись. Жоден з десяти не спалахнув. Піщані хвилі рухалися вздовж кинутих сірників із швидкістю секундної стрілки. Чоловік зупинив погляд на одній з них, і коли вона досягла його черевика, підвівся. Із складок штанів посипався пісок. Чоловік сплюнув і відчув його в роті.
А все-таки комах тут, здається, замало. Мабуть, винен у цьому надто швидкий рух піску. Але ні, ще рано занепадати духом. Його теорія має підтвердитися: він таки щось знайде.
Дюна стала плоскою і в одному місці випнулася невеликим виступом у бік суші. Чоловік спустився пологим схилом з відчуттям упевненості, що саме тут його чекає жадана здобич, і глянув понад залишками бамбукового плоту — мабуть, збудованого колись проти піщаних завіїв — у долину. Перетинаючи рівномірні, наче викладені якоюсь машиною, піщані хвилі, чоловік незчувсь, як опинився на краю глибокої ями.
Вона була овальна, метрів із двадцять завширшки. Якщо протилежна її стіна здавалася відносно пологою, то близька, що пролягала під його ногами вигнутим колом, як товсті вінця порцелянової чашки,— майже прямовисною. Чоловік з острахом став однією ногою на її край і заглянув униз: на відміну від навколишнього світу, дно ями вже тонуло в сутіні.
В глибині пітьми видніла невеличка хатина, що з одного боку впиралася дахом у піщану кручу. «Схожа на устрицю»,— подумав чоловік.
А все-таки законів рухомого піску не обійдеш...
Чоловік приготував фотоапарат, але в цю мить під його ногами осунувся пісок. Здригнувшись від страху, чоловік сахнувся назад, та піщаний шурхіт ще довго не припинявся. Яка хистка й непевна рівновага на краю ями! Хапаючи ротом повітря, чоловік кілька разів обтрусив штани долонями.
Зненацька поблизу хтось кашлянув. Хтозна-коли майже впритул з ним з’явився якийсь старий селянин, схожий на рибалку із села. Поглядаючи то на фотоапарат, то на дно ями, селянин усміхнувся зморщеним обличчям, наче обтягненим погано вичиненою заячою шкуркою. Червоні повіки його очей вкрилися засохлим гноєм.
— Щось розслідуєте?
Розвіюваний вітром голос звучав глухо, як портативний радіоприймач. Але вимова була чітка, і чоловік усе зрозумів.
— Розслідую? — Розгубившись, він прикрив об’єктив фотоапарата рукою і підняв сачок, щоб старий помітив його.— Я не розумію, про що ви говорите?.. Подивіться, я ловлю комах! Я — ентомолог! Мене цікавлять комахи, що живуть серед пісків.
— Що?..
Видно, старий нічого не второпав.
— Я — ен-то-мо-лог! — ще раз голосно повторив чоловік.— Ловлю комах!
— Комах?..
Старий недовірливо опустив очі вниз і сплюнув, точніше кажучи, випустив слину з рота, а вона, підхоплена вітром, полетіла, мов нитка. Цікаво, що так занепокоїло цього селянина?
— А хіба у ваших краях щось розслідують? — запитав чоловік.
— Ні, ні! Та якщо привело вас сюди щось інше, то байдуже...
— Повірте, я нічого не розслідую!
Старий обернувся спиною і, човгаючи солом’яними сандаліями, поплівся гребенем дюни.
За п’ятдесят метрів від чоловіка сиділи навпочіпки троє, одягнутих так само, як старий селянин, і, видно, чекали, коли він повернеться. Один з них крутив на колінах щось схоже на бінокль. Коли старий приєднався до них, вони почали про щось радитись. З того, як їхні ноги збивали пісок, легко було здогадатися, що розмова була запальною.
Байдужий до їхньої суперечки, чоловік уже збирався продовжувати пошуки жука-стрибуна, як старий швидкою ходою повернувся назад.
— Ви справді не з префектурної управи?
— З управи?.. Ви помиляєтесь!
Трохи роздратований таким допитуванням, чоловік тицьнув старому під ніс свою візитну картку.
Той довго ворушив губами, а коли насилу прочитав її, то промовив:
— Ага, то ви — вчитель?..
— З управою я не маю нічого спільного!
— Отже, працюєте вчителем?..
Старий начебто все зрозумів, бо, примруживши очі і тримаючи картку високо перед собою, ніби збирався комусь її передати, пішов до своїх. Ті троє, видно, були задоволені, бо швидко розійшлися.
Однак старий підійшов ще раз.
— Пробачте, а що ви думаєте робити далі?
— Як що? Ловити комах.
— Але ж останній автобус уже від’їхав...
— А хіба десь тут не можна переночувати?
— Переночувати? В нашому селі?..
Обличчя старого пересмикнулося.