Спочатку я прикидався байдужим, та незабаром уже не міг відірвати від нього очей. Мене зацікавив не малюнок, а збив з пантелику сам факт татуювання — його пояснення крутилося на язиці, як чиєсь забуте ім’я.
Напевне, тому, що я відчував кровну спорідненість між маскою і татуюванням. Справді, вони мають багато чого спільного: обох можна вважати різновидом штучної шкіри, їх об’єднує те, що обоє прагнуть знищити справжню шкіру й замінити її чимось іншим. Та, звісно, дещо їх і відрізняє. Як видно з ієрогліфів, маска — тимчасове обличчя, а татуювання повністю асимілюється, стає частиною шкіри. Крім того, маска дає людині алібі, а татуювання, навпаки, виділяє, виставляє напоказ. У цьому розумінні воно, очевидно, ближче не до маски, а до бинтів. Ні, якщо говорити про те, що більше привертає до себе увагу, то воно не поступиться і гнізду п’явок на моєму обличчі.
Однак незрозуміло, чим, власне, люди хизуються, коли доходять до такого безглуздя?.. Мабуть, і той чоловік не міг би відповісти... І саме тому, що не міг би, таке хизування має для нього сенс... Трапляються на світі диваки, охочі до загадок, які тільки те й роблять, що ставлять людям важкі запитання і вимагають від них плати, коли ті не знаходять відповіді... Безперечно, в татуюванні криється питання, що спонукає до пошуків.
Свідченням цього було те, що я сам з усієї сили намагався знайти відповідь. Скажімо, уявляв себе татуйованим і силкувався глянути на своє становище зсередини. Насамперед я відчув, як у мене вп’ялися, мов колючки, гострі людські погляди. Я усвідомлював це добре, бо на гіркому досвіді зазнав чогось подібного від гнізда п’явок. Потім небо поволі віддалиться... Навколо розіллється яскравий полудень, і тільки на мене впаде густа пітьма... Так, так, татуювання — тавро каторжника... тавро злочинця, а тому навіть промені світла уникатимуть мене... Та чомусь я не почувався загнаним у глухий кут, не мучився докорами сумління... І зовсім природно... адже я з власної волі випік на своєму тілі тавро злочину і поховав себе в очах суспільства... І тепер уже ніхто мене не жалітиме...
Коли чоловік виліз з води і зображення буддійського божества, обсипаного вишневим цвітом, почало звиватись і стікати бурштиновим потом, я здавався собі співучасником злочину й дивився на нього з втіхою. Так, правду кажучи, кровна спорідненість між маскою і татуюванням не визначається тільки зовнішнім виглядом, а тим, з якого боку межі, проведеної справжнім обличчям, живе людина. Якщо можна витерпіти татуювання, то можна витерпіти й маску.
Проте біля виходу з лазні татуйований чоловік ні сіло ні впало причепився до мене з претензіями. Коли сорочка з довгими рукавами заховала татуювання, він здавався молодшим і нижчим, але зберігав загрозливий вигляд людини, яка звикла залякувати.
Хрипким голосом він звинуватив мене в тому, що я дивився на нього нечемно, й вимагав пробачення. Судячи з його слів, моя поведінка зачепила його за живе. Краще б я попросив вибачення, та як одна біда йде, то й другу за собою веде — внаслідок того, що я довго сидів у басейні, під маскою в мене кипіло, наче варилась юшка, і я мало не вмлівав. Не дуже замислюючись над змістом слів, я запитав:
— А хіба татуювання не для того, щоб його показувати?
Не дочекавшись кінця фрази, чоловік змахнув рукою. Та мій інстинкт захисту маски виявився таким же швидким, як і його рука. Безуспішний перший удар тільки ще дужче розпалив чоловіка. Він схопив мене й почав трясти, шукаючи нагоди, щоб ударити кулаком в обличчя. Нарешті він притиснув мене до паркану, і чиясь рука — не знаю, його чи моя, бо наші руки переплелися,— ковзнувши по підборіддю знизу вгору, зірвала маску.
Я був приголомшений, наче раптом з мене прилюдно стягли штани. Збентеження супротивника, здається, теж було не меншим. Глухим, переляканим голосом, що не відповідав його зовнішності, він щось пробурмотів і з обуреним виглядом, ніби сам став жертвою, кудись дременув. У напівмертвому стані я витер піт і знову надів маску. Мабуть, навколо мене зібралися роззяви, але мені не вистачало сміливості оглянутись. Якби все це відбулося на сцені, то навколо стояв би сміх... Коли наступного разу виходитиму надвір, духового пістолета вдома не залишу.
Постскриптум. Цікаво, якою здалася моя трагікомедія татуйованому чоловікові й роззявам — свідкам цієї жалюгідної сцени? Хоч би скільки вони сміялись, а тільки сміхом усе не могло скінчитися. Цей випадок, мабуть, залишиться в їхній пам’яті на все життя. Так, залишиться, але в якому вигляді?.. Застряне в серці, як уламок снаряда?.. Чи вдарить в очі й спотворить враження від навколишнього світу?.. В усякому разі, з певністю можна сказати, що вдруге вони не посміють витріщатися на чуже обличчя... Інші люди здаватимуться їм прозорими, немов привиди, а світ буде в прогалинах, наче картина, намальована на склі рідкою фарбою. Світ почне уявлятися їм химерним, як маска, і їх охопить невимовна самотність. Та це не означає, що я мав би відчувати перед ними провину. Бо те, що вони побачили, таки правда. Раніше вони бачили тільки маску, а самої правди не бачили. А от тепер перед ними вона відкрилася в усій своїй наготі. Навіть найприкріша правда завжди несе в собі винагороду.
Одного разу, років із двадцять тому, я побачив покинутий напризволяще труп дитини. Він лежав горілиць за школою в густій траві. Я наткнувся на нього випадково, коли шукав бейсбольного м’яча. Труп розбух, ніби гумовий м’яч, і вкрився червоними плямами. Мені здалося, начебто рот у нього ворушиться, та коли я придивився, то зрозумів, що це кишать хробаки, які вже поточили губи. Після того протягом кількох днів ніяка їжа не йшла мені в горло. В той час це справило на мене немилосердно-страшне враження, та з плином часу — мабуть, і труп дорослішав зі мною — в пам’яті збереглося тільки огорнуте смутком легке почервоніння на гладкій, ніби з воску, шкірі. А тепер я вже не силкуюся уникати спогадів про труп. Навпаки, навіть полюбив їх. Щоразу, коли згадую про нього, до мене повертається почуття любові до ближнього. Він нагадує мені, що, крім пластмаси, існує світ, якого можна торкнутися руками. Напевне, він залишиться зі мною назавжди як символ іншого світу.
Ні, ці виправдання призначені не тільки для зовсім чужих людей. Тепер мої побоювання стосуватимуться й тебе. Я хотів би, щоб ти повірила моїм словам, навіть якщо тобі здається, що вони завдають тобі надто глибокі рани. Ні, це не рани, а лише спогади про те враження, коли ти заглянула під мою маску. Я певен, що настане час, коли ти згадуватимеш про це з ніжністю, як я про трупа.
Я трохи затримався вдома — оглянув подряпини й замінив клейку речовину. Щоправда, дорогою я зробив так, щоб купити масці найпотрібніші речі: запальничку, записник і гаманець, а тоді попрямував до визначеного місця, так що рівно о четвертій вже був на автобусній зупинці. Тут я збирався чекати твого повернення з курсів рукоділля, які ти відвідувала щочетверга. Хоча наближалася пора вечірньої метушні, гамір у цьому людному кварталі заповнював увесь простір своєю перенасиченою щільністю, я чомусь почувався на диво спокійним, ніби проходив лісом, де почало опадати листя. Видно, недавнє потрясіння ще лишилось і зсередини приглушувало всі мої п’ять відчуттів. Як тільки я заплющував очі, незчисленні зірки, випромінюючи яскраве світло, кружляли вихором, наче комариний рій. Мабуть, кров’яний тиск підвищився. Справді, удар був страшний. Та завдав не тільки шкоду. Приниження, подіявши як стимулятор, спонукало мене до порушення закону.
Я вирішив почекати на сходах банку, що омивався потоком перехожих. Зі сходів було краще видно все навколо, але я нічим не вирізнявся серед багатьох інших людей, які теж тут когось чекали. Я не мав чого побоюватися, що ти помітиш мене раніше, ніж я тебе. Курси закінчуються о четвертій, і навіть якщо ти пропустиш один автобус, все одно приїдеш сюди хвилин за десять.
Ніколи не думав, що твої курси стануть мені в такій пригоді. Як хочеш знати, то я вважаю, що сам факт невтомного відвідування подібних нікудишніх курсів є чудовим свідченням непевності жіночого існування. Вельми символічно, що ти обрала собі виготовлення гудзиків і захоплено цим займаєшся. Яку силу-силенну гудзиків, великих і малих, ти обточила, вирізала, пофарбувала й відполірувала! Ти не збиралася щось ними застібати, а виробляла ці практичні речі без жодної практичної мети. Та це не означає, що я тобі за це дорікаю. Адже я ні разу не виступав проти твоєї затії. Якщо ти по-справжньому захопилася, то я від усього серця благословляю таке невинне заняття...