Не скажу, що я зумів повністю збагнути, чому без жодних вагань ти пішла на перелюбство. Напевне, не хтивість у цьому винна. Якби хтивість, то помітнішим було б кокетство. А так від початку до кінця ти зберігала цілковиту серйозність, ніби виконувала ритуал. Нічого не розумію! Що сталося з тобою? Погано також, що проросле тоді почуття поразки до самого кінця — в усякому разі дотепер, коли я пишу ці нотатки — залишилося в мені незмивною плямою. Приховане самокатування страшніше за напад ревнощів. Хоча, надівши маску, я збирався прокласти стежину і заманути тебе на неї, ти пройшла мимо і десь зникла. А я так, як і раніше, коли ще не мав маски, залишився сам.
Я тебе не розумію. Ні, не можу уявити собі, що ти здатна піддатися будь-кому, хто тебе спокушатиме... але ж нема доказів протилежного. А може, я не помітив, що ти вроджена повія? Е, ні, повія не зуміла б так досконало зіграти роль порядної жінки. Якби ти була повією, то, задовольняючи чужу хіть, не принижувала б партнера, не доводила б його до самокатування. Власне, ким же ти була? Хоча маска з усієї сили намагалася зламати огорожу, ти, не торкнувшись рукою, прослизнула крізь неї. Ніби вітер чи дух...
Я тебе не розумію. Здається, що дальші експерименти над тобою кінець кінцем призведуть до моєї загибелі.
Наступного ранку... та де там ранку, адже наближався полудень... ми до самого виходу з готелю майже не розмовляли. Вночі зі страху я раз у раз прокидався — то снилося, начебто збираюся кудись їхати і дорогою загубив квиток, або переживав, що вві сні сповзе маска — і тому зараз відчував, як утома, ніби кілок, застряла у міжбрів’ї. Щоправда, завдяки масці на моєму обличчі, як і на твоєму, не було видно ні виснаження, ні сорому. Однак через неї я не міг ні помитися, ні поголитися. Маска, що лишилася незмінною, міцно стискала набрякле за ніч обличчя і, перешкоджаючи щетині рости, заганяла її назад у шкіру. Виходило, що маска — теж погана штука. Кортіло якнайшвидше попрощатися з тобою і вернутись у сховище.
Коли, закуривши останню сигарету, моє справжнє обличчя, яке весь час грало негарну роль, спробувало збоку вставити своє слово, що могло б розбудити докори твого сумління, ти рішуче простягла мені зеленкуватого гудзика, і я мимоволі здригнувся. Це не був піднятий мною гудзик, а інший, з яким ти морочилася аж півмісяця. Тоді мене дратувало твоє захоплення, та, побачивши цього гудзика знову, я начебто заглянув тобі в душу. Сріблясті лінії, прокреслені голкою на товстому лаковому тлі, химерно переплітаючись, ніби коливалися. Здавалось, у них закарбувався твій німий зойк. У тому гудзику я побачив бездомне кошеня, якого любовно доглядала й вирощувала стара самотня жінка... Наївно? Можливо... Та як тільки я здогадався, що це завзятий протест проти нього, який ні разу не згадав про твого гудзика, то твій вчинок здався мені задуманим у тяжких муках... Я готувався осуджувати тебе, та вийшло навпаки: мене осудили, отже, я поступово начебто навчився зносити поразки. Цікаво, хто сказав дурницю, нібито жінкою можна заволодіти?..
Навколишній світ вилискував у сонячному промінні, як хромований. Реальним був тільки запах твого поту, що залишився в ніздрях. Нашвидку впоравшися з обличчям, я впав на ліжко і прокинувся тільки вдосвіта. Отже, я спав майже сімнадцять годин. Обличчя палало, немов по ньому провели рашпілем. Відчинивши вікно і стежачи, як голубе небо поволі світлішає, я раз у раз прикладав до обличчя мокрого рушника. Незабаром небо набрало кольору твого гудзика, а потім кольору спіненого гвинтом моря, що зникає за кормою. Мене охопила туга, до болю вчепившись руками в груди, я мимохіть застогнав... Яка безплідна чистота! Серед такої синяви жити неможливо. Як було б добре стерти з пам’яті все, що сталося вчора й позавчора! З чисто формального погляду я начебто досяг певного успіху. Але хто мав з цього користь? Якщо хтось і мав, то лише ти сама, яка безбоязно зіграла роль повії і прослизнула крізь маску, немов велетенська тінь... Та зараз тут залишалась тільки небесна синява і біль обличчя... Маска, що мала б стати переможцем, здавалася на столі недоречною, мов непристойний малюнок після вгамування жаги... Може, використати її як мішень для вправ зі стрільби з духового пістолета?.. А що як потім розірвати її на шматки, ніби нічого й не було?..
Тим часом синява зблякла, вулиця почала набирати свого денного вигляду, і моє сентиментальне скиглення відвалилось, немов стара короста, а я, хоч-не-хоч, знову повернувся до неминучої дійсності, до гнізда п’явок. Навіть якщо я вже не мріяв з допомогою маски дочекатися святкового фейєрверку, то зректися її і живцем поховати себе в кам’яній в’язниці без вікон не думав. Ще вчора я вагався, та якби мені пощастило точно знайти центр ваги в нашому трикутнику, то не виключено, що, спритно зберігаючи рівновагу, я міг би користуватися маскою. Хоч якими б бурхливими були мої тимчасові емоції, будь-який план вимагає певного часу для доопрацювання.
Я швидко попоїв і мерщій вийшов з пансіону. Оскільки я мав знову виступати в ролі «самого себе», що повернувся з тижневого відрядження, то сьогодні після довгої перерви обличчя забинтував. Перед самим відходом глянув на його відображення у вікні і злякався. Який жах! Я по-новому по дивився на звільнення, яке дала мені маска. А що, коли негайно вернутися додому?.. Сама думка про це збуджувала уяву... На тебе це справить враження, адже ти, напевне, ще зберігаєш спогади про вчорашню ніч. Варто спробувати. Та от питання: чи зможу я сам витримати? На жаль, я не був певен. І я не забув про ту ніч. Могло статися, що ненароком усе розкрию і в ошалілому стані мучитиму тебе докорами. Та хоч скільки я страждав, поки що не хотів чіпати того трикутника. А нашу зустріч, коли я буду «самим собою», краще відкладу на пізніше, коли освоюся з отверезілим зовнішнім світом і трохи заспокоюся.
Та чи справді той світ отверезів?.. Інститутські ворота були ще зачинені. Я зайшов у бокові двері, і сторож, із зубною щіткою в руці, пораючись коло горщика з квітами, так злякався, що на мить йому відібрало мову. Помахом руки я дав знати, щоб не спішив мені назустріч, а лише попросив ключа. Звичний запах хімікатів був для мене, як розношені черевики. Та безлюдний інститут нагадував замок привидів, населений запахами й відлунням чиїхось кроків. Щоб відновити стосунки з дійсністю, я перевернув лицем табличку зі своїм прізвищем на дверях і негайно перевдягнувся у білий халат. На дошці були виписані попередні наслідки досліду, проведеного асистентом групи С. «Значне досягнення»,— тільки подумав я, та відразу втратив до нього цікавість. Той чоловік, що в стінах цього будинку розпалював дух суперництва і заздрощів, жадав слави і, потай замовляючи зарубіжні наукові публікації, намагався перегнати інших, сушив собі голову над кадровими питаннями і впадав в істерику, коли виявляв помилки в експериментах або розрахунках, але разом з тим він наполегливо трудився, вбачаючи в цьому сенс життя,— той чоловік не був мною, а кимось іншим, схожим на мене. Мені навіть здалося, що колишнього мене можна віднести до тієї самої категорії понять, що й запахи або чиїсь кроки в замку привидів... І це мене бентежило. Зовсім незвичний порядок. Техніка має свої власні закони, які не зміняться, навіть якби з обличчям щось сталося. Чи, може, хімія і фізика втратять сенс, якщо не буде порядку в стосунках між людьми — так само, як між водяними блохами, медузами, паразитами, свиньми, шимпанзе, польовими мишами? Звичайно, ні! Людські стосунки — це лише придаток до людської праці. Інакше нічого іншого не залишилося б, як відмовитись від половинчастого маскараду й накласти на себе руки...
Ні, це в мене так уява розгулялася... нікого нема, а тому запахи й людські кроки особливо привертають увагу... Шрами, які нікому не завдають клопоту, звісно, не можуть впливати і на мою роботу... Хай там що кажуть, але ця робота — моя робота... незалежно від того, чи стану я прозорим, чи стану безносим, чи стане моє обличчя схожим на морду бегемота... Поки я можу працювати з апаратурою, можу думати, стрілка мого компаса завжди буде спрямована на цю роботу.
Раптом я згадав про тебе. Кажуть, ніби жінка спрямовує стрілку свого компаса на кохання. Я не знаю, чи справедлива така думка, та, здається, жінка справді може стати щасливою самим коханням. Ну, а ти зараз щаслива?.. Зненацька мені захотілося покликати тебе своїм голосом і почути у відповідь твій. Я підняв трубку, набрав номер, але після другого гудка поклав її. Душа не була готова. Я все ще боявся.