Внаслідок цієї ризикованої гри я опинився в залежному від тебе душевному стані — мовляв, нехай випадає будь-яка кісточка. Звісно, я добре розумів, що розкриття справжньої суті маски боляче тебе вразить і принизить, але ж і ти своєю зрадою завдала мені удару, отже, виходить — ми з тобою поквиталися, нічия. Проте я не дивився на тебе зверхньо і, хоч би яким було твоє ставлення до цих записок, зовсім не збирався дорікати тобі за це. Хоча з появою маски становище погіршилось і наші стосунки ніби вмерзли в кригу, я повністю готовий сприйняти будь-яку твою реакцію на записки,— все-таки буде хоч якесь вирішення.
Ні, назвати це вирішенням не можна, хіба що сяким-таким виходом із скрутного становища. Гірке каяття, досада, відчуття поразки, прокляття, самоприниження... Я згорнув докупи всі погані думки, які охопили мене, і полегшено зітхнув, ніби здійснив велику справу більш-менш добре. Звичайно, я прагнув зробити все якнайкраще, але те, що навіть у ліжку я не зірвав маски, а вдався по допомогу до цих записок, означало: я підняв білий прапор. Хоч би який був наслідок, це все-таки краще, ніж ненормальний любовний трикутник — самоотруєння ревнощами, що розросталися, наче ракові клітини.
Якщо вдуматись, то я зібрав певний урожай. І хоча з першого погляду може здатися, що я марно старався і залишився ні з чим, однаково набутий досвід не зник безслідно. В усякому разі, я переконався, що справжнє обличчя — це лише недосконала маска. Чим не великий здобуток? Може, в мене забагато оптимізму, але усвідомлення цього перетворилось для мене в могутню силу, і я навіть у вічній кризі знайду життя і вдруге не борсатимусь, як навіжений... Та про це краще подумати пізніше, коли ти повернешся з умовами капітуляції в руках. Так чи інакше, а зараз нічого не залишається, як чекати...
Наче лялька-маріонетка з перерізаними нитками, я безсило звалився на підлогу, і мені хотілося тільки одного — якнайменше опиратися плину часу. Світлий прямокутник неба, вирізаний віконною рамою і краєм даху сусіднього будинку, здавався в’язничною стіною. Я прикипів до нього очима і намагався переконати себе в цьому. До тодішнього мого настрою дуже підходила думка, що не тільки я ув’язнений, а весь світ — величезна в’язниця. Я давав волю уяві і робив висновок, що кожна людина відчайдушно силкується втекти з цього світу. Однак справжнє обличчя, ставши зайвим, як хвіст людині, несподівано обертається кайданами, і нікому не щастить вирватись... Я — інша річ... Тільки мені, хай навіть на коротку мить, вдалося побувати по той бік стіни... І хоча я, не витримавши тамтешньої густої атмосфери, відразу повернувся, все-таки скуштував того життя... Поки існування тієї стіни залишається незаперечним, справжнє обличчя — недосконала копія маски — не вселяє ніякого почуття власної вищості... Думаю, що, вислухавши моє зізнання, ти не зможеш заперечити принаймні проти цього...
Та як тільки бетонна стіна, що затуляла небо, почала бліднути й розчинятись у темряві, мене охопило роздратування — мовляв, чого це я не можу не звертати уваги на те, що час безжально збігає? Цікаво, до якого місця ти прочитала? Неважко вирахувати, якщо знати, скільки в середньому сторінок можна прочитати за годину. Припустімо, за хвилину одну сторінку, отже, шістдесят сторінок... Відтоді минуло чотири години двадцять хвилин, отже, незабаром скінчиш. Та, мабуть, іноді ти на чомусь спотикалась і мимоволі перечитувала деякі місця. Інколи ти мусила себе переборювати, стиснувши зуби, як під час морської хвороби. Та хоч би скільки разів ти переривала читання, воно забере менше ніж годину... Зненацька я без жодних причин зірвався на ноги і відразу ж подумав, що не було потреби вставати, але знову лягати не хотілося. Увімкнув світло й поставив на плиту чайника.
Повертаючись із кухні, раптом відчув твій запах. Напевне, його поширювала косметика на туалетному столику, що стояв у спальні коло дверей.
Зненацька мене занудило — так буває тоді, коли горло змащують йодом. Мабуть, це реакція п’явок, що вилізли наверх. Та хіба я, що вже одного разу грав головну роль у виставі масок, мав право судити про чужу косметику? Треба бути великодушним. Paз і назавжди мушу позбутися дитячого упередження до косметики та накладних кучериків. І тоді, наслідуючи метод лікування від огиди до гадюк, я вирішив зосередити всю свою увагу на психології косметики... Косметика... Виготовлення обличчя... Усе це, зрозуміло, заперечення справжнього обличчя... Сміливе зусилля, змінивши свій вигляд, хоч на крок наблизитися до іншої людини. А коли косметика приносить очікуваний ефект... Чи можуть жінки не відчувати тоді до неї ревнощів?.. Щось не помітно... І от що дивно. Як розуміти те, що найревнивіша жінка зовсім не реагує на іншу, яка перехопила її обличчя?.. Від убогості уяви чи від бажання самопожертви?.. А може, від надміру егоїзму та уяви, що не дозволяє їй відрізнити себе від іншої жінки?.. Всі ці міркування летіли мимо цілі й не могли вилікувати мене від огиди до косметики. (Тепер, звичайно, я думаю інакше. Тепер я продовжив би так. Жінки не ревнують до своєї косметики, мабуть, тому, що інстинктивно усвідомлюють, як упала вартість справжнього обличчя. Підсвідомо відчувають, що його цінність — пережиток епохи, коли спадкова власність забезпечувала суспільне становище. Чи це не означає, що вони набагато практичніші й розумніші за чоловіків, які з усієї сили чіпляються за авторитет справжнього обличчя? Але ті ж самі жінки накладають заборону на косметику, коли йдеться про дітей. Отже, щось їх непокоїть? Та все одно відповідальність за це, напевно, треба шукати не стільки в невпевненості жінок, як у консерватизмі початкової шкільної освіти. Якщо з першого класу прищеплювати думку про користь косметики, то, природно, і чоловіки зможуть покірно її прийняти... Та годі про це. Бо хоч би скільки пояснень я наводив, вони все одно здаватимуться бравадою спійманого злочинця. Ясно одне: і маска не може вилікувати мене від підсвідомої огиди до косметики).
Щоб відвернути увагу від цих думок, я ввімкнув телевізора. Як одна біда йде, то за собою другу веде — показували зарубіжну хроніку, повідомляючи про бунт американських негрів. Об’єктив кінокамери зупинився на бідолашному негрові у порваній сорочці, якого тягли білі поліцейські, а диктор діловито сповіщав:
«Расові заворушення в Нью-Йорку, з тривогою очікувані напередодні довгого чорного літа, привели до передбачених компетентними органами наслідків. Вулиці Гарлема заполонило понад п’ятсот поліцейських, негрів і білих. Вжито запобіжних заходів, як після літа 1943 року. В багатьох церквах одночасно із недільною відправою відбуваються мітинги протесту. І поліцейські, і негритянське населення дивляться одні на одних з презирством і недовірою...»
Мене охопило нестерпне відчуття болю й смутку, ніби в зубах застряла гостра риб’яча кістка. Звичайно, я не маю майже нічого спільного з неграми, якщо не рахувати того, що ми — об’єкти дискримінації. У негра є опора — товариші, а я — один як палець. Якщо негритянська проблема може стати серйозною соціальною проблемою, то моя не вийде ні на крок за особисті рамки. Але, спостерігаючи сцени того заворушення, я мимоволі відчув, як мені перехопило дух, бо я уявив себе серед багатьох тисяч таких, як я, чоловіків і жінок, які втратили обличчя. Цікаво, чи станемо й ми проти упередження так само рішуче, як негри? Ні, це неможливо. Скоріше, роздратовані власного потворністю, поб’ємося між собою або, в кращому випадку, порозбігаємось хто куди, щоб не стовбичити один перед одним... І це ще я витерпів би. Але мене, здається, причарували ті заворушення. Без усякої потреби, з найменшого приводу юрби нас, чудовиськ, кинуться в атаку на обличчя звичайних людей. З ненависті? Чи з корисливим наміром знищити нормальне обличчя й поповнити свої ряди хоча б однією людиною? В обох випадках привід був вагомий, та понад усе я палав бажанням загубитися в бурі заворушення, як простий солдат. Адже саме йому гарантується повна анонімність. І без обличчя він може безперешкодно виконати свій обов’язок, таким чином надавши змісту своєму існуванню. Хоч як це дивно, але саме загін безликих солдатів — ідеальна військова частина. Ідеальна військова частина, яка, не здригнувшись, кинеться руйнувати заради руйнування.