— Якщо у вас ніхто не прийме на нічліг, подамся в сусіднє...
— Пішки?..
— Мені нікуди поспішати...
— Та навіщо вам така мука?..— несподівано дружнім голосом заговорив старий. Здавалось, ніби він хоче допомогти.— Бачите, наше село бідне, нема в ньому пристойного дому. Але якщо ви не проти, то я розпитаю і замовлю за вас слівце.
Ніщо не свідчило про злі наміри старого. Мабуть, селяни чогось побоювалися — може, урядовця з префектурної управи, що мав прибути для розслідування якоїсь справи. Та коли їхня підозра розвіялася, вони знову стали звичайними добродушними людьми.
— Буду вам дуже вдячний, якщо допоможете мені... Я вам заплачу... Я люблю зупинятися в сільському будинку.
4
Сонце зайшло, і вітер трохи вщух. Чоловік блукав по дюнах, аж поки не перестав розрізняти хвилясті візерунки на піску.
На жаль, не знайшлося тут нічого, що можна було б назвати «здобиччю».
З прямокрилих — цвіркун і щипавка. З напівтвердокрилих — щитник і щось із блощиць з невідомою назвою. З твердокрилих, які його найбільше цікавили,— довгоносик з білим хвостом і довгоногий трубковерт.
А от любих його серцю жуків-стрибунів не зустрів ні одного. Але якраз тому сподівався, що завтрашній день щедро винагородить його...
У глибині його втомлених очей закружляли бліді цяточки. Чоловік мимоволі зупинивсь і, напружуючи зір, видивився на темну поверхню дюни. Він не міг нічого з собою вдіяти — все, що рухалось, здавалося йому жуком-стрибуном.
Старий таки дотримав обіцянку: чекав його перед будинком риболовецької артілі.
— Пробачте за клопіт...
— Та байдуже, аби лиш вам сподобалося...
Очевидно, в будинку відбувалися якісь збори: четверо чи п’ятеро чоловіків сиділи там колом і сміялися. Над входом висів плакат у довгастій рамці з написом: «Любіть рідну землю». Старий щось сказав до присутніх, і сміх одразу припинився, а коли вийшов надвір, то всі подалися вслід за ним. У надвечірніх сутінках ледь-ледь біліла всипана черепашками вулиця.
Чоловіка провели до однієї з ям на краю села. Звернувши з гребеня дюни праворуч на вузьку доріжку, вони ще трохи йшли, аж поки старий не нахилився в темряву і, заляскавши в долоні, не загукав:
— Гей, бабо!
У темній ямі під ногами захилитався вогник і пролунало:
— Сюди, сюди! Коло мішків є драбина!..
Справді, злізти з такої кручі без драбини було неможливо. Та й з нею нелегко, бо круча втричі перевищувала хатину. Вдень стіни ями здавалися більш-менш пологими, а от зараз — майже прямовисними. Драбина була дуже ненадійна, з нерівних мотузок, які могли переплутатись, якби він на мить утратив рівновагу. Здавалося, що люди живуть тут, немов у своєрідній фортеці.
— Почувайтеся, як удома і добре виспіться!..
Старий не спустився вниз, а пішов геть. Згори на голову посипався пісок, але чоловіка це не дратувало, а навіть зацікавило — так, наче він повернувся в дитинство. Крім того, жінка, що вийшла назустріч з лампою у руці і мала б бути старою, бо щойно її назвали «бабою», виявилася молодою, років тридцяти, невисокого зросту, привітною. Мабуть, вона напудрилася, бо, як для жительки морського узбережжя, її обличчя було занадто біле. Та найбільше втішило чоловіка те, що жінка прийняла його відразу і з неприхованою радістю.
Правду кажучи, якби не її приязне ставлення, то перебування в цьому домі було б нестерпним. Чоловік подумав би, що з нього поглузували і швидко звідти дременув би. Хатина справляла гнітюче враження. Облуплені стіни, забиті дошками вікна, перекошені стовпи, кімнати, розділені не фусумою[3], а солом’яною ширмою, і майже гнилі мати на підлозі, що чвакали під ногами, як мокра губка. До того ж у повітрі тхнуло перепаленим піском.
Але ж усе, на світі є таким, яким ми його сприймаємо. Своєю поведінкою жінка настільки розвіяла чоловікове недовір’я, що він у думці переконував себе: «От цієї ночі мене чекає незвичайна пригода...» А, крім того, може, йому пощастить натрапити на який-небудь цікавий різновид комах. У таких умовах вони часто водяться.
Передчуття його не зрадило. Бо як тільки на запрошення жінки він сів на землі коло вогнища, то почув щось схоже на плюскіт дощу. То стрибали полчища бліх. Однак чоловіка вони не злякали. Взагалі такі несподіванки не застають ентомолога зненацька. Зсередини його одежа завжди посилана порошком ДДТ; залишилось тільки перед сном намастити відкриті частини тіла протикомашиним кремом.
— Я приготую вечерю, а ви тим часом...— сказала жінка, підводячись із землі й беручи в руки лампу.— Потерпіть трохи й посидьте в темряві.
— А хіба у вас тільки одна лампа?
— На жаль, одна...— збентежено всміхнулася жінка, й на її лівій щоці з’явилася ямочка.
«Яке в неї привабливе обличчя. Якби не очі...» — роздумував чоловік. Напевне, вони в неї були хворі. Червоні запалені краї повік не могла затінити навіть пудра. І чоловік вирішив, що треба обов’язково закапати їх перед сном ліками.
— Та знаєте, передусім я хотів би скупатися...
— Скупатися?..
— А що, не можна?
— Неприємно признатися, але це можна буде зробити лише післязавтра.
— Післязавтра?.. Післязавтра мене вже тут не буде,— і чоловік мимоволі голосно засміявся.
— Невже?..— і жінка відвернула перекошене обличчя — видно, була розчарована. «Селянки не вміють приховувати своїх почуттів»,— зробив висновок чоловік, ніяково облизуючи губи.
— Як нема ванни, то було б добре хоч облитися водою. На мені повно піску...
— На жаль, лишилося тільки одне відро води... А до криниці далеко...
В жінчиному голосі було стільки нерішучості, що чоловік вирішив закінчити цю розмову. Крім того, він незабаром переконався, що митися було б даремно.
Жінка принесла вечерю: варену рибу і юшку з молюсками. З такою типовою для рибальського селища їжею можна було миритися. Дивувало інше: як тільки він почав їсти, жінка розкрила над ним великого паперового парасоля.
— Навіщо це?..
Чоловік подумав, що йдеться про якийсь особливий тутешній звичай.
— Якщо цього не робити, то пісок посипеться вам у чашку...
— Чому? — Здивований чоловік глянув на стелю, але не помітив жодної діри.
— Пісок... Так, так...— сказала жінка, теж дивлячись угору.— Він сипеться звідусіль... Якщо не підмітати, то за день назбирається його цілий сун[4].
— Може, покрівля дірява?
— Та ні... Пісок просочиться навіть крізь новісіньку покрівлю... І деревоточець з ним не зрівняється...
— Який деревоточець?
— Ну, жучок, що гризе дерево.
— Може, терміт?
— Ні, ні. Такий жучок з твердим панциром.
— A-а, значить, жук-дроворуб?
— Та ні...
— Червонуватий, з довгими вусами?
— Ні, коричневий, схожий на рисове зернятко.
— Тоді це шашіль!
— Як нічого не робити, то навіть балки струхлявіють.
— Від шашелів?
— Ні, від піску...
— Як це?
— Він пробивається хтозна-звідки. А коли вітер подує з поганого боку, його треба вигрібати з горища і вранці, і ввечері, бо інакше під ним стеля не витримає...
— Авжеж, погано, коли пісок сиплеться на горище... Та от дивно: як це від нього гниють балки?
— Повірте, таки гниють.
— Але ж пісок завжди сухий!
— І все-таки від нього будь-що гниє. Кажуть, навіть новісінькі гета[5], залишені в піску, менше ніж за півмісяця розсипаються.
— Я цього не розумію!
— Гниє дерево, а разом з ним і пісок. Я чула, нібито під зірваними дошками стелі одного засипаного будинку земля була така масна, що хоч огірки вирощуй...