Вона принаймні була здатна діяти. Яку міцну стіну заборони зруйнувала! А якщо вмерла, то з власної волі — все-таки краще зробити щось, аніж нічого. Ось тому ця дівчина навіть у душу зовсім незнайомій людині вселила відчуття гіркого каяття і страху за співучасть у злочині.
Гаразд, і я дам масці ще одну нагоду, на щастя, вона ще жива. Байдуже, який це буде вчинок, аби лиш він змінив моє становище і врятував мої спроби від небуття. Добре, що одяг, яким я користувався, і пневматичний пістолет залишились. Як тільки я розмотав бинти і надів маску, відразу настали зміни в моєму психологічному спектрі. Наприклад, відчуття справжнього обличчя, що мені вже сорок років, перетворилось у відчуття, що мені ще тільки сорок років. Глянувши у дзеркало, я втішився, наче зустрівся з давнім товаришем.
З комашиним дзижчанням маска почала заряджатися властивими їй сп’янінням і самовпевненістю, про які я вже забув. Не треба робити поспішних висновків, нагадав я собі. Маска не мала рації, але й не помилялася. Бо немає правильної відповіді, придатної для будь-якого випадку.
Наче захищений панциром, я сміливо вийшов на нічну вулицю. Звісно, в такий пізній час люди вже зникли, небо розкуйовджене, мов хворий собака, нависло над самими дахами. Вологий вітер, що, здавалось, проникав у саме горло, віщував дощ. У найближчій телефонній будці я взявся перегортати телефонну книгу, сподіваючись натрапити на твій слід. Дім твоїх батьків, дім твоєї шкільної подруги, дім двоюрідної сестри.
Однак усі три спроби закінчилися невдачею. З невиразних відповідей — хочеш вір, хочеш не вір — я не зміг нічого дізнатися. Зрештою, я цього сподівався, а тому не занепав духом. Коли так, то краще відразу податися додому. Якщо не встигну на останню електричку, можна взяти таксі.
Мене поступово охоплювала злість. Розумію і твоє обурення, адже кінець кінцем ішлося про твоє самолюбство і гордість — мовляв, зв’язалася з клоуном. Я не збираюсь розглядати самолюбство як непотрібний людині хвіст, але мимоволі замислився: а чи варто заради нього вручати ноту про розрив відносин? Я тебе питаю: який бік обличчя сестри поцілував брат у тому фільмі? Навряд чи зможеш відповісти. Бо ти не допомогла мені так, як той брат сестрі. Ти визнавала потребу в масці, але в покірній, прирученій, не здатній на порушення ніяких заборон... Ну, а тепер начувайся! Тепер тебе переслідує маска, як дикий звір. Оскільки її суть розгадана, вона перестала бути слабою, засліпленою ревнощами, а стала готовою ламати всі закони. Ти сама викопала собі могилу. Ще ніколи написане мною не давало таких щедрих плодів.
Зненацька я почув стукіт жіночих каблуків. Тільки маска залишається, я зникаю. Не довго думаючи, я миттю сховався за рогом у провулку і, спустивши запобіжник пістолета, затамував дихання. Навіщо я все це роблю? Затіяв цей спектакль, щоб себе перевірити чи, може, справді щось надумав? Я не зможу на це відповісти, аж поки жінка з’явиться на відстані пострілу, до останньої, вирішальної миті.
Та давайте подумаємо. Чи завдяки такому вчинку я зможу стати лебедем? Дати людям відчути і себе співучасником злочину? А чи варто цим перейматися? Ясно одне — я можу стати тільки розпусником, приреченим на самотність. Мій злочин буде сміховинним, і мене виправдають. Між кінофільмом і дійсністю, напевно, є різниця... І все-таки немає іншого способу, щоб перемогти справжнє обличчя. Звичайно, відповідальність треба шукати не в масці, а скоріше в мені... Та моє нутро не є виключно моїм, воно властиве всім людям... Тому я не повинен тягти лише на собі весь тягар цієї проблеми... Складати всю вину на мене — ні, не дозволю!.. Я ненавиджу людей... І не збираюся виправдовуватись перед будь-ким!
Кроки все ближче...
Більше писати не зможу. Мабуть, писати треба лише тоді, коли нічого не відбувається.
Спалена карта
Місто — замкнуте безмежжя. Лабіринт, у якому не можна заблудитися. Це твоя власна карта, на якій усі квартали нічим не відрізняються один від одного.
А тому, навіть збившися з дороги, ти не заблудишся.
Мета заяви — виявити місце перебування зниклої особи. Її ім’я та прізвище — Хіросі Немуро. Стать чоловіча. Вік — 34 роки. Посада — начальник відділу розширення збуту торгової фірми «Дайнен». Зникла особа — чоловік заявниці. Щез шість місяців тому і відтоді не давав про себе знати. Довіряю Вам у всьому, що стосується розшуку, потрібних для справи даних не приховуватиму.
Звертаючись до Вас з цією заявою, зобов’язуюсь оплачувати витрати, пов’язані з розшуком. Обіцяю зберігати в суворій таємниці наслідки розшуків, нікому їх не виказувати і не використовувати комусь на шкоду.
2 лютого 1967 р. Хару Немуро
(Підпис)
Натискаю на педаль зчеплення і вмикаю меншу швидкість — двадцятисильній малолітражці надто важко долати такий крутий підйом. Дорога не асфальтована, а з грубозернистого бетону, через кожних десять сантиметрів порізана вузенькими борозенками — мабуть, щоб запобігти ковзанню. Та пішому з того невелика користь, бо пилюка і кришки від шин, що стираються на шершавому бетоні, заповнили всі нерівності. А тому в дощ та ще й у стоптаних черевиках іти нелегко. Можливо, таке покриття розраховане на автомашини і борозенки їм прислужаться. Не виключено, що вони допомагають відведенню талої води у рови, коли стоки переповнені.
Однак усі ці турботи виявляються зайвими, бо автомашин тут мало. Тротуарів немає, тому кілька жінок з кошиками в руках розбрелися по дорозі і, захопившись розмовою, нічого не помічають. Злегка сигналю і проїжджаю поміж ними. Але в ту ж мить несподівано з-за повороту, висвистуючи, наче для остороги, вигулькує хлопчак на роликах, і я різко гальмую.
Ліворуч — крута кам’яна стіна, праворуч — низеньке залізне поруччя, за ним неглибокий кювет, а далі майже прямовисна круча. Хлопчик сахнувся до поруччя, але впав посеред дороги. Його обличчя зблідло, скривилося. Серце в мене загупало десь аж під горлом. Я вже було прочинив віконце, щоб насварити шибеника, але докірливі жіночі погляди охолодили мій гнів. Краще з ними не заводитись, а то звалять на мене вину за хлопцеву подряпину. В таких випадках люди не бояться гуртом лжесвідчити. А моє становище зараз таке, що треба бути бездоганно чистим.
Натискаю на акселератор, і автомобіль, полишаючи за собою смердючий дим, натужно рушає. За мить я вже на повороті. В дзеркальці видно, як відлітає набік купка жінок біля хлопчака, що не поламав кісток і не облився кров’ю, а лише відбувся переляком, і натомість з’являється блякле небо, схоже на щойно погашений телеекран. Ще хвилька — і я вихоплююсь на рівну дорогу. Тут, на зрізаній вершині пагорба, міститься кінцева зупинка автобуса. Неподалік під дашком лавка, телефонна будка, а поряд з цегляною огорожею, за якою влітку, мабуть, красуються квіти, навіть установлено фонтанчик з водою для пиття. А далі знову узвіз, короткий, але крутий. І тут же великий плакат, жовтий, наче дорожній знак: «Без особливого дозволу в’їзд автомобілів у житловий район заборонено». Нехтуючи міцністю споруди і майстерно виписаним наказом, що мало не вишкірив на мене зуби, я мерщій долаю узвіз.
І відразу краєвид різко міняється. Пряма біла дорога, метрів із десять завширшки, немов зливається з білястим небом. Обидва тротуари відділені від дороги смугами зів’ялого газону, огородженого низенькими, до колін, штахетами. Та оскільки трава зів’яла не всюди однаково, виникає навдивовижу виразне відчуття перспективи: хоча ліворуч і праворуч стоять тільки шість чотириповерхових будинків з шістьма квартирами на кожному поверсі, здається, ніби перед тобою безмежність. Побілені фасади й так-сяк заляпані темно-зеленою фарбою торцеві стіни тільки підкреслюють геометричну особливість краєвиду. Житловий район розпростер свої крила обабіч дороги не вглиб, а вшир. Мабуть, для кращого освітлення будинки розставлені, як на шахівниці, а тому ліворуч і праворуч погляд натикається на суцільні білі стіни, що підпирають молочно-білий небозвід.