Жінка, яку я не можу пригадати... Жінка, що помахом портьєри, наче фокусник, стерла своє обличчя... Невже воно в неї таке невиразне, позбавлене індивідуальності?.. А от її одяг можу описати в усіх подробицях. Навіть угадати крізь нього обриси її тіла, зовсім не худого, а гарно збудованого і зграбного. Напевно, шкіра в неї гладка, смаглява і на спині вкрита пушком. Западина вздовж хребта, мабуть, глибока й пряма. Незважаючи на вік,— нічого й казати, вона уявляється мені набагато зрілішою, ніж тоді, коли побачив її проти світла,— її майже юна, досконала постать з не великими, але й не малими грудьми, дуже підходить для шалених сучасних танців. Коли я так докладно все пам’ятаю, то чому б не дати волі уяві... й не домалювати обличчя, яке пасувало б до її привабливого тіла?..
Якщо покладатись на уяву, то її обличчя мало б бути привабливим, чітко окресленим, дуже рухливим... Та хоч скільки я старався, нічого в мене не виходило. Перед очима спливало щось бліде, невиразне, наче патьоки на стіні... щось схоже на веснянки... Однак, як тільки я переставав думати про обличчя, то відразу пригадував жінчине волосся, чорне, але м’яке й густе, яке звисало вниз і закривало половину чола... Світло, що падало з вікна, утворювало навколо її голови яскравий ореол — певно, тому, що вона нічим не змащувала волосся... Ясне чоло... Широке, випукле... Лише до нього вдалось добратися. В чому річ?.. Невже вона зумисне уникала погляду, не хотіла, щоб я відгадав її думки?.. А може, за той короткий час вираз її обличчя змінювався п’ять чи шість разів?.. Ні, тут щось не так... Очевидно, мені випала заплутана, з подвійним дном справа, ще більш заплутана, ніж я гадав. Тож треба пильнуватися... Вже три хвилини збігло, як жінка вийшла на кухню. Стривожений думками, запалюю другу сигарету... Встаю зі стільця, обходжу стіл і зупиняюся біля вікна...
Шибки невеликі, але тому, що віконна рама тонка, з алюмінію, все надворі добре видно. Прямо перед вікном, за вимощеним бетонними плитами десятиметровим тротуаром,— північна сторона будинку номер 2. На гладкій темній стіні видно лише пожежні сходи, вікон немає. Внизу, ліворуч, проглядає добрий шмат дороги. Притиснувшись обличчям до шибки, бачу свій автомобіль. Коли підійти до лівого краю вікна, аж до книжкової шафи, то видно, що другий кінець дороги сягає спуску, а тротуар ховається за рогом будинку номер 2.
Посередині між рогом будинку і моїм автомобілем зненацька заблимали ртутні лампи вуличних ліхтарів. Може, щось в автоматичному вмикачі світла зіпсувалось і він став чутливіший, ніж звичайно. Або ж настав час їх запалювати. Перехожих стало незрівнянно більше, і не лише жінок з покупками, але й чоловіків, що поверталися з роботи. Очевидно, прибув автобус. Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу таскають свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни.
Та зрідка хтось із них виходить і не повертається...
— Ну, то які ваші припущення?.. Розкажіть, будь ласка, усе, що пам’ятаєте.
— Нема чого розказувати. Нема в мене ніяких припущень...
— І те, що ви пригадаєте, згодиться, коли нема речових доказів...
— Ага... хіба що ота коробка сірників...
— Що?..
— Коробка сірників... У кишені дощовика разом із спортивною газетою лишилося півкоробки сірників з якоїсь кав’ярні...
— Та невже?..— Я знову розглядаю її обличчя, що вмить набрало іншого виразу і зовсім мене спантеличило. Воно було настільки спокійне, що йому пасувала б легка усмішка,— здавалося, ніби жінка задоволена з того, що її чоловік десь зник. А може, за півроку безнадії і туги пружина, яка приводила в рух її волю, зовсім ослабла, і жінка потонула в безмежній відчуженості? Її колись, мабуть, вродливі риси обличчя тепер нагадували погано сфокусоване зображення.—) Якщо вважати цю сірникову коробку речовим доказом, то...
— Нічого особливого... просто вона лежала в кишені дощовика...
— Розумієте, коли ви підтвердите свою попередню заяву до нас, то я негайно почну розслідування. Тільки, як я вже вам пояснював, внесеного завдатку вистачить для оплати розшуків протягом тижня. Якщо за той час я не знайду вашого чоловіка, то, звісно, додаткової винагороди не вимагатиму, але й тридцяти тисяч ієн завдатку не поверну. Для розшуків буде потрібно знову внести тридцять тисяч ієн і, крім того, оплатити поточні витрати, пов’язані з розслідуванням.
— Підписатись тут?
— Однак врахуйте, що з такими мізерними відомостями невідомо, як починати розслідування. Звичайно, мені байдуже, такий мій фах. А от для вас це хіба не те ж саме, що викинути на вітер тридцять тисяч ієн?
— А що я можу вдіяти?..
— Гадаю, можна було б за щось учепитися. Коротко кажучи, мені треба знати, кого вистежувати і де шукати...
— Якби ж я знала...— Жінка заперечливо хитнула головою і піднесла до рота склянку пива, від якої я відмовився, сказавши, що мені ще доведеться їхати автомобілем.— Ось хоча б... той чоловік, у нього, здається, великі можливості... та всі, кого питаєш, не можуть пояснити причини...
— Які можливості?..
— На роботі...
— Ви що, самі пробували розшукувати? Минуло вже півроку...
— Брат пробував...
— Той самий, що підійшов до телефону? Він говорив зі мною так, наче був вашою довіреною особою. В такому разі найкраще поговорити безпосередньо з ним.
— Але ж я не знаю, де він зараз живе...
— Як же це так? Зниклу людину шукає інша, теж зникла! Це якесь зачароване коло!
— Брат не зовсім зник. Що три дні дзвонить по телефону... О, коли б чоловік дав про себе знати хоч по телефону! Тоді я не жила б у постійному страсі... нестерпно тяжко, коли не знаєш, що його спонукало...
— А по вас не видно, що ви чогось боїтеся.
— Дивно, правда?.. Можливо, звиклася з бідою...
— То ви здалися на брата і самі нічого не робили?
— Я чекала. Чекала день у день...
— І більше нічого?
— Брат був проти, і я боялася залишати домівку.
— Чому?
— А якби чоловік захотів вернутися саме тоді, коли мене не буде вдома? Що тоді? Ми можемо розминутись...
— Поясніть, чому брат був проти.
— Та як вам сказати...— Жінчине обличчя знову стало невиразне, наче віддалилося, вирізнялися тільки веснянки під очима, схожі на вуаль.— У брата були свої розрахунки... крім того, мені не вистачило б сил... Та я вже не могла більше ждати... тому брат нарешті здався, і я вирішила звернутися до вашого агентства...
— Ви багато п’єте?
Машинально наповнена склянка пива зупиняється в сполоханій руці, не торкнувшись уст, а жінка, киваючи в задумі головою, відповідає:
— Після того, як чоловіка не стало, я жду його і бачу сни наяву... дивні сни, ніби доганяю його... ніби раптом він з’являється позаду й починає мене лоскотати... Хоча я знаю, що це сон, сміюся від лоскотання, мов божевільна... дивні сни...
— А все-таки мені слід було б зустрітися з вашим братом.
— Якби він подзвонив, я б йому про це сказала... Та, боюсь, що він не захоче з вами побачитися.
— Чому?
— Як би це краще сказати?.. Так мені здається, точніше пояснити не можу...
— Але ж зрозумійте, мені потрібні відомості. Ясно? Я не маю наміру порпатися в особистому житті вашого брата. Я тільки хочу одержати відомості. Бо повторювати те, що вже зробив брат,— означає марнувати час. Та якщо ви цього хочете, я не заперечую.
— Я розповіла все, що знала. Що я маю ще сказати?
— Про свої припущення.