— Та не може бути!..— грубо заперечив чоловік, скрививши рота. Йому здалося, ніби образ піску, виплеканий його уявою, спаплюжено жінчиною темнотою.— Про пісок я теж дещо знаю... Бачите, пісок — це щось таке, що вічно не знає спокою... Власне, той рух і є його життям... Пісок ніде не затримується — ні в повітрі, ні в воді... Ось тому звичайні створіння не можуть у ньому вижити... Навіть гнильні бактерії... Одне слово, пісок — синонім чистоти, ворог гниття. Тож безглуздо казати, начебто від нього щось псується... А тим більше, що він сам гниє. Адже пісок — це справжній мінерал!
Жінка не ворушилась і мовчала. Квапливо, наче підстьобуваний думкою, що незручно, коли тобі довго прислуговують, чоловік доїв вечерю, не проронивши ні слова. На парасоль над його головою нападало стільки піску, що можна було б писати по ньому пальцем.
Відчувалася нестерпна вологість. Звісно, змокрів не пісок, а чоловікова шкіра. Над покрівлею шумів вітер. Чоловік потягся рукою до сигарет — в кишені теж було повно піску. Ще й не закуривши, відчув у роті гіркість тютюну.
Вийняв комах із пляшечки з ціаністим калієм. Ось приколе їх шпилькою, поки не затверділи, і тоді їхні лапки збережуть свій природний вигляд. Знадвору було чути, як жінка миє посуд... Невже в цьому домі більше ніхто не живе?
Жінка повернулась і заходилася мовчки стелити постіль у кутку. Якщо вона покладе його тут, то де збирається лягти сама? Мабуть, за тією ширмою. Напевно, іншої кімнати в цьому домі немає. А все ж таки дивно: сама спатиме в глибині кімнати, а гостя покладе біля дверей. А може, за ширмою лежить прикутий до ліжка хтось тяжко хворий?.. І це не виключено. Таке припущення цілком природне. Бо хіба самотня жінка могла б турбуватися про випадкового подорожнього.
— Тут ще хтось живе?
— Що означає «хтось»?
— Ну, хтось із родини...
— Ні, лише я сама.— Видно, жінка зрозуміла, про що йдеться, і раптом удавано засміялася.— Той пісок навіть постіль зволожує...
— А ваш чоловік?
— О, минулого року тайфун...— Жінка бездумно збивала і розтягувала краї розстеленого матраца.— В нашій околиці тайфуни страшні... Пісок суне з гуркотом, наче водоспад, трохи загавишся — і його назбирається на один-два дзьо...
— Два дзьо?.. Тобто шість метрів?..
— У такий час не можна дати собі з ним ради, хоч би скільки ти його згрібав. Та чоловік вибіг надвір разом з дочкою,— вона в середню школу вже ходила,— мовляв, курник під загрозою... Я ж була зайнята домом... А коли настав ранок і вітер ущух, я вийшла подивитися. Від курника не лишилося й сліду... І їх я більше не бачила...
— Їх засипало?
— Зовсім...
— Який жах!.. Пісок... такий страшний!..
Раптом лампа почала гаснути.
— Пісок...
Жінка стала навколішки, нахилилась і, всміхаючись, очистила пальцями гніт. Лампа знову спалахнула. В тій самій позі жінка дивилася на світло, а на її устах блукала силувана усмішка. Мимоволі чоловікові стало ніяково: він збагнув, що, мабуть, жінка виставляє напоказ ямочку на щоці. Тим більше недоречною здалася йому її поведінка після того, як вона розповіла про смерть своїх близьких.
5
— Гей, ми принесли і для нього лопату й бідони!
Напруження перервав виразний, незважаючи на відстань, голос — видно, користувалися мегафоном. А вслід за ним почулося, як падає і торохтить щось металеве. Жінка підвелася.
Відчуваючи роздратування, змішане з тривогою, чоловік запитав:
— Що?.. А хіба тут ще хтось є?..
— Таке скажете...— і жінка здригнулася, ніби її полоскотали.
— Але ж щойно згадували про когось.
— Та це... про вас...
— Про мене?.. А навіщо мені лопата?
— Та нічого... Ви цим не переймайтеся... Правду кажучи, вони такі нав’язливі...
— Може, це якесь непорозуміння?
Жінка нічого не відповіла, а, обернувшись на колінах, встала й пішла в сіни.
— Пробачте, вам ще потрібна лампа?
— Та краще, якби вона залишилась... А вам?
— Обійдуся... Робота звична...
Жінка нап’яла на голову великий солом’яний капелюх, який носять селянки на рисових полях, і вислизнула надвір у темряву.
Чоловік задумався й закурив ще одну сигарету. Власне становище здалося йому страшенно підозрілим. Він підвівся, щоб заглянути за солом’яну ширму. Там справді була кімната, але без постелі. Натомість крізь стіну на купу сипався пісок. Чоловік мимоволі остовпів... Виходить, ця хатина вже напівмертва, її нутрощі наполовину виїв невгамовний пісок... Той безформний пісок, що наділений лише середнім діаметром 1/8 мм... Однак перед його безликою руйнівною силою не вистоїть ніщо... А може, саме в цій безформності вона найкраще себе виявила?..
За мить чоловік опам’ятався. Якщо цією кімнатою не можна користуватися, то, власне, де жінка збирається спати? Було чути, як за дощаною стіною вона ходить то сюди, то туди. Стрілки наручного годинника показували дві хвилини на дев’яту. «І що можна робити в такий пізній час?» — дивувався чоловік.
У пошуках води він увійшов до сіней. На воді, що ледве закривала дно глека, плавала іржава осуга. Але це його не зупинило, бо терпіти пісок у роті було несила. Чоловік сполоскав обличчя та шию, і відразу його настрій поліпшився.
У сінях тягло холодом. «Може, надворі приємніше?» — подумав чоловік і, пригнувшись, вибрався крізь затиснуті піском розсувні двері з хатини. Згори, від дороги, дув тепер прохолодний вітер і приносив із собою гурчання триколісного «пікапа». Чоловік прислухався — мовби чулися людські голоси. Взагалі, йому здалося, ніби нагорі тепер панує більше пожвавлення, ніж удень. А може, це шумить море? Небо було густо всіяне зірками.
Жінка обернулася на світло лампи. Спритно орудуючи лопатою, вона накидала пісок у бідони. За нею нависала чорна піщана стіна. Певно, там наверху він удень шукав комах. Коли два бідони були наповнені, жінка підняла їх і понесла до чоловіка. Проходячи мимо, зиркнула на нього і прогугнявила: «Пісок...» За хатиною — там, де була мотузяна драбина — випорожнила бідони й кінцем рушника витерла піт. Перенесений її руками пісок утворював чималий горбок.
— Бачите, згрібаю...
— Хоч би як довго ви працювали, а цій роботі не буде кінця...
Повертаючись назад, жінка штовхнула чоловіка в бік пальцями так, ніби хотіла полоскотати. Злякано сахнувшись, він мало не випустив з руки лампу. Опинившись перед несподіваним вибором, якусь мить вагався: тримати лампу в руці чи поставити на землю і відплатити жінці тим самим? Та врешті вирішив не випускати з рук лампу і з застиглим на устах усміхом, не зрозумілим навіть йому самому, незграбно попростував до жінки, що знову взялася орудувати лопатою. За кожним його кроком жінчина тінь на піщаній стіні ширшала.
— Не треба...— сказала вона здушеним голосом, не обертаючись до чоловіка.— Поки спустять кошики, мушу наповнити ще шість бідонів...
Чоловікове обличчя закам’яніло. Було неприємно, що розігралися ледве стримувані почуття. Всупереч волі чоловіка, в його жилах щось розбухало. Здавалося, наче прилиплий до шкіри пісок проникав у кровоносні судини і зсередини підточував його опір.
— Може, трохи помогти?..
— Та нічого, обійдеться... Що не кажіть, не випадає з першого дня заганяти гостя до роботи.
— З першого дня?.. Та що ви кажете?.. Я тільки переночую.
— Он що...
— Бо мені ніколи відпочивати. Дайте-но лопату!
— Ваша лопата отам!..
І справді, під стіною коло дверей стояла лопата, коло неї — два бідони з дужками. Напевне, ті самі, що їх недавно скинули з дороги, як було сказано, «для нього». Здавалося, що все аж занадто добре підготовлено й передбачено. А, власне, що передбачено? Цього чоловік сам ще не знав. Так чи інакше, а його гнітило відчуття того, що ним так свавільно розпоряджаються. Держак лопати, зроблений з сукуватого грубого деревця, вилискував чорнотою — так його замацали руками. Чоловікові відхотілося допомагати.