«А як ви на це дивитеся? — зненацька пускаю стрілу в бік заступника директора.— Ви спроможні оцінити загальну обстановку, тож чи не спадає вам на думку якийсь факт?..» — «Та де там,— запаливши цигарку й розганяючи рукою дим, що так і лізе в очі, відказує він спокійним, як і раніше, голосом.— Та знаєте, я твердо переконаний, що найголовніше в поводженні з підлеглими — зайвий раз не втручатися в їхні задуми. Я завжди кажу: робочий звіт цінний своїми висновками, отож якщо вони гарні — все гаразд. Правда, Тасіро-кун?»
«В кожному разі,— перевівши погляд на котячі фігурки й ніби не звертаючись окремо до когось із присутніх, веду далі,— ви мали б помітити, що ті документи вимагали секретності».— «Чому?» — першим похопився заступник директора. «Бачите, якби то були якісь неважливі папери, їх можна було б відіслати поштою...» — «А хіба я вам не казав,— втрутився молодий службовець,— що просто часу було обмаль? Бо навіть термінова пошта в провінцію доходить лише другого дня».— «Так, але ж по телефону можна було б швидше подзвонити... Виходить, справа не тільки в часі».— «Звичайно, по телефону можна переговорити, але ж не виключено, що того разу треба було передати щось, стверджене печаткою, або навпаки — одержати щось, стверджене печаткою...»
Ну й спритний пройдисвіт! Обернувшись на дев’яносто градусів, дивлюся йому прямо в обличчя. А Тасіро лише скрипнув канапою і, втупившись перед собою, напружився.
«Справді, може, все так і було, як ви кажете. А до речі, на карті-схемі не позначено місце домовленої зустрічі того ранку?» Молодий службовець злегка кивнув, вклонився тільки заступникові директора й скрадливо, нечутно ступаючи, хутко вийшов із кімнати. Западинка на канапі, де він сидів, поступово зникає. Страшенно брудне вікно, аж неба не видно. Крізь нього просочується тьмяне рудувате світло. Зненацька, роздавивши недокурок об мордочку котячої фігурки на попільниці, заступник директора захихотів: «О, як жаль, що ви, професійний детектив, нічого в нього не вивідали, а я так надіявся... Розумний хлопець, хоч на такого й не схожий...» — «Якщо ви так кажете, то, мабуть, самі чогось побоювалися...» — «Та ні, зовсім ні... Просто ви дозволили нашому службовцеві трохи загордитися. Та все-таки добре, що ви завітали. Завдяки вам у мене нарешті на душі полегшало... Звісно, я не здогадуюсь, чому зник Немуро-кун, але іноді мене мучать докори сумління. Якщо його дружина найняла вас, то це означає, що й вона не знає, куди він подівся. Гаразд, гаразд. Усім, хто його знав, прикро з цим примиритися, та іноді в душі заворушиться сумнів: а що як Немуро-кун змовився з дружиною і тільки від мене приховує, куди зник?» — «А що, маєте якісь конкретні докази цього?..» — «Гай-гай! Життя тепер таке заплутане, такі химерні непорозуміння виникають — аж диво бере. По-моєму, Немуро-кун був нервової вдачі, схильний переживати з будь-якого приводу,— протяжно зітхнувши, заступник директора сплів під грудьми опецькуваті пальці рук і додав: — Правду кажучи, ніяк не доберу, чому він покинув навіть сім’ю і зник, наче у воду канув. Хто б подумав, що в нього вистачить на це сміливості?» — «Сміливості?..» — «Авжеж... Бо хоч би як я хотів очиститися від скверни, все одно не зміг би, їй-богу, не зміг би... Якщо мене силою не виженуть, я до самої смерті нікому не віддам своєї посади. Людині дуже шкодить, коли вона покидає насиджене місце, навіть випорожнитись і то легше у звичній обстановці...»
...Хтось назирці йде за мною. Та мені байдуже — я не зупиняюся.
Вийшовши з фірми «Дайнен», спускаюся два квартали на південь вулицею, по якій ходять автобуси, повертаю праворуч на крутий схил і опиняюся на залізничному переїзді, не огородженому шлагбаумом. Вулиця, що пролягає вздовж залізниці,— єдине місце, де дозволяється ставити автомобілі. Від залізничного переїзду й до рогу наступної великої вулиці майже впритул одна до одної стоять автомашини. Може, тому, що в цьому районі тільки дрібні підприємства, майже всі машини — невеликі грузовички. Щоразу, як промчить електропоїзд, із рейок, мабуть, здіймається металевий пил, тому вулиця наче вкрита іржею.
Свою машину я залишив у кінці вулиці. Оглядаюся — переслідувач зник. Та не треба турбуватися — він ще появиться. Вмостившись на сидінні, кладу на коліна портфель, а на нього — два аркуші паперу для повідомлення, перекладені копіркою, і закурюю. Передусім треба навчитися впорядковувати записи відразу — так само, як розпитувати й висліджувати. Треба зробити це звичкою. Однак, крім кількох рядків формального заголовку, я не можу написати нічого. Хіба що одним одну жалюгідну фразу, яка забезпечує мені алібі: «Жодних наслідків». На превелике щастя, молодий службовець дав мені клапоть паперу зі схожою на план водогону картою-схемою того місця на станції S, де мала відбутися домовлена зустріч. Намальована рукою Тасіро, чи як там його звати, вона допоможе мені заповнити прогалини... Ніколи не відчуваєш гостріше своєї бездарності, ніж у такі хвилини. Мабуть, я справді бездарний. Бо хіба я хоч раз довів, що вмію досягти свого?.. І тільки іноді, коли слова так і сиплються з язика, і свої «жодних наслідків» вдається розтягти на тридцять рядків — або просто на мить виникає така ілюзія,— стаєш у гордовиту позу: мовляв, обдарованість тут ні до чого, про неї можна просто забути...
Відриваю шматок клейкої стрічки й приклеюю аркушик із картою-схемою в лівому кутику бланка для повідомлень.
З’явився, стукочучи і прогинаючи рейки, довжелезний, укритий снігом поїзд, що, видно, подолав гірські хребти. В кутику автомобільного дзеркальця знову показалася постать переслідувача — як я і сподівався, того самого юнака, Тасіро. На мить його зображення в дзеркалі зникає, натомість біля віконця опиняється його власна персона. Як тільки я подав йому знак рукою, щоб обійшов автомашину з другого боку і відчинив дверцята, від поїзда так дмухнуло, що аж шибки задеренчали, а бланки на моїх колінах залопотіли. Від пальта юнака, що ввалився в автомашину, війнуло неприємним запахом старого холодильника. За тих кілька хвилин чи десятків секунд, поки мимо нас мчали вагони, юнакові зіниці за скельцями все меншали й меншали, аж поки поринули вглиб, шия вгрузла в пальті, а задубіле тіло в такт із стукотом поїзда почало резонувати, мов металева пластинка. Цікаво, з якою вісткою прийшов цей чоловік? Добре, якщо принесе якусь новину. А що коли знову, як раніше, лише туману в очі мені напустить? Молодий службовець, який подає великі надії... Але ж і зниклий чоловік, якщо вірити словам заступника директора, був рідкісною людиною...
Нарешті поїзд промчав, залишивши по собі тільки схожий на комашине дзижчання відгомін.
— Ну й поганюща сьогодні погода! — Водночас із цими словами, ніби в кінофільмі, юнак випростовує ноги й злегка обертається до мене. Я викидаю недокурок у вікно, а натомість він бере в зуби сигарету, запалює і, безперестанку поправляючи окуляри, що сповзають униз, промовляє: — Пробачте... правду кажучи, я вам раніше збрехав... Пробачте, в цьому не було потреби...
— Може, боялися завдати клопоту заступникові директора?
— Можливо... хоча ні, думаю, з іншої причини... Адже про це й заступник директора, напевне, добре знає... та чомусь удає, ніби це його не обходить... Отож мене почали мучити докори сумління... ніби я ввійшов з ним у змову і зрадив Немуро-сана, свого начальника...
— Не треба цим так перейматися. Було б значно краще, якби ви допомогли віднайти Немуро-сана.
— Чим же я допоможу? Адже я від самого початку знав, що мої повідомлення нічого не варті. Інакше я б не зважився брехати. Все, що я сказав би, однаково виявиться даремний...
— Даремним чи ні — дозвольте мені судити.
— Йдеться про адресата, який мав одержати ті документи...
— Ви його знали?
— Я чув, як начальник відділу дзвонив, що передасть якісь документи ось туди...— і молодий службовець витяг із нагрудної кишені візитну картку і по-театральному помахав нею в мене перед очима.— За два дні до того випадку...