— Он воно що, членові муніципальної ради... Але я про таке містечко нічого не чув.
— Воно щойно утворилося завдяки злиттю кількох сіл. Я їздив туди, однак марно час згаяв... Бачите, й ми не сиділи склавши руки...
О, знайомі слова! Здається, я вже десь їх чув. Авжеж, на автостоянці від брата клієнтки. Раптом мене охоплює нестерпне роздратування:
— А може, при цій нагоді ви наберетеся духу та розкажете всю правду?
— В якому розумінні?
Якби ж я знав, у якому, то хіба б його розпитував? Кинувши зневажливий погляд на застигле, наче накрохмалене, обличчя співрозмовника, я вмикаю радіоприймача. Під звуки гітари голосом пустотливої дитини хтось виспівує:
Тасіро глибоко зітхає, розправляє плечі, і долонею витирає запітнілу шибку — видно, хоче щось розповісти. Набрякле водою небо по той бік залізниці скидається на прямовисну стіну. Вузька клітка автомобіля, з якої не можна видобутися... Здається, наче серце співрозмовника б’ється в моїх грудях... Я теж мовчки невдоволено чекаю...
— Гаразд, скажу,— піднісши вгору руку, Тасіро випрямляється ніби для того, щоб подивитися в далечінь.— Будь ласка, вимкніть радіо.
— Правильно, краще сказати. А моя професія така, що за сповіщення певних відомостей вам не загрожують неприємності...
Електрички шугають одна назустріч одній і, розминаючись, немов хльоскають мою автомашину залізним батогом. Квапливо вимикаю радіо — останній його звук, схожий на людський зойк, викликає в пам’яті бормашину. Півмісяця тому мені вирвали кутнього зуба. Як сильно посмокчу, то відчуваю в роті присмак крові.
— Добре, скажу. Не запевнятиму, що я був до кінця щирим... Але не подумайте, що я не хотів вам допомогти... Зовсім не тому... Адже, коли пропав начальник відділу, я теж постраждав... Як уночі подумаю про це на самоті, то жах бере... Зник, як подмух вітру,— аж не віриться... Важко було тоді говорити... Не хотілося кидати тінь на репутацію тієї людини...
— Зберігати таємницю — мій професійний обов’язок.
— Та знаєте, той чоловік... був з подвійним дном... мав трохи дивну пристрасть... Дуже захоплювався фотографією... і не просто фотографією, а ню...
— Збирав?
— Ні, сам фотографував. Здається, часто навідувався до фотостудії. Однак про це знав тільки я. Бо випадково познайомив його з товаришем, який мав фотолабораторію...
— А чи не було в нього постійної натурниці?
— Важко сказати, чи була,— нарешті язик у нього розв’язався, а обличчя так розгладилося, що стало скидатися на стару гумову підошву,— але начебто одна дівчина йому дуже подобалась.
— Ім’я або ще щось про неї ви знаєте?
— Знаю, де міститься фотостудія. Оскільки фотографії зберігаються в мене, я міг би вам їх коли-небудь показати. То аматорські знімки, але вони справляють сильне враження. Постійні клієнти дуже радіють, коли одержують такі подарунки.
— А зараз не можна до вас заглянути?
— На жаль, не можна. Тому що я ледве вирвався з контори нібито на обід... Неймовірно, щоб Немуро-сан утік з тією дівчиною... Я певен, що до такої крайності він не дійшов... І взагалі був людиною замкнутою, іноді запросиш його до бару — сидить хвилин із десять, а то й двадцять мовчки...
Раптом щось гупнуло — наче в двері автомашини вдарили мокрою губкою. Я протер шибку — на мене спідлоба дивився й мало не плакав хлопчак років десяти в коротенькій курточці з великою латкою на лівому боці. Щойно я наполовину опустив шибку, як він, усе ще готовий утікати, показуючи пальцем під машину, залопотів: «Дядечку, пробачте, туди м’ячик закотився».— «Отже, мені треба від’їхати? Якби ти заліз під машину, я міг би не рушати з місця. Ну давай, лізь!» Не бачена досі мряка забарвила іржаву землю в колір густої нафти. Напевне, і лікті, і коліна в хлопчика теж намокнуть і будуть, як та земля. Нарешті він виповзає з-під машини із м’ячем у руках і питає: «А скільки вона дає кілометрів на годину?» — «Сто».— «Хе!» — глузливо гмукнув хлопчик і спустився схилом униз. Мимоволі я засміявся, посміхнувся і мій сусід. На душі стало легше. З цим Тасіро варто було б згодом заприязнитися.
Я піднімаю шибку, заводжу мотор і вмикаю опалення. Охололий мотор тарахкотить, наче ударний інструмент у невмілих руках.
— Ви п’єте?
— Хіба що саке з содовою...
— То, може, завтра ввечері вип’ємо, га? Та не забудьте знімків Немуро-сана. Де ми зустрінемось і коли?.. А що, як завтра по телефону про це домовимося?..
Круглий, як наповнена водою куля, мій шеф, за спиною якого висить величезна оперативна схема з прізвищами агентів по вертикалі, датами і днями тижня — по горизонталі, недбало розсівшись, заповнив собою все крісло. Якби він не ворушив сплетеними на животі пальцями, то могло б здатися, що дрімає. Обвисле підборіддя порізане глибокими зморшками, обличчя в прищах, схожих на пухирчики огірка.
Шеф ледь-ледь розплющив напівсонні очі, іронічно гмукнув і хрипким, як у застудженого собаки, голосом проказав:
— Ти надто серйозно взявся до цієї справи.
— Невже-таки серйозно?
— Маєш якусь надію на успіх?
— Ніякої.
— Я так і думав. У такому випадку не варто заходити надто далеко.
— Просто я злюсь.
— Так можна все зіпсувати.
— В кожному разі, справа затягнеться лише на тиждень. Не будуть же вони викидати щотижня тридцять тисяч ієн. Кому це під силу?
— А та твоя клієнтка часом не красуня?
— На жаль, мені перед носом безперестанку крутиться підозрілий тип, начебто її молодший брат.
— До речі, з довідкового відділу надійшли якісь відомості.
— Бачив. Той брат мені дуже не сподобався, і я попросив перевірити в домовій книзі.
— Ну й що?
— Вдалося підтвердити, що є людина з таким прізвищем... Та оскільки нема фотокартки, не виключено, що цей так званий брат — підставна особа...
Я пошкодував, що, піддавшись хвилинному настрою, все розбовкав. Та тепер уже нічого не вдієш. Кулеподібний шеф, заскрипівши кріслом, нахилився вперед і витріщився на мене колючим, мов наждачний папір, поглядом:
— Підставна особа... Якщо підставну особу називають братом, то це неспроста... Отже, і ця твоя клієнтка — велика пройда.
— Атож, усього можна сподіватися...
— А власне, з якого приводу ти засумнівався?
— Краще сказати, що не з самого приводу, а з його незначності, невиразності...
— По-моєму, з приводом усе ясно,— раптом різко перебив мене шеф,— ним є зникнення її чоловіка, хіба ні?
— Та мабуть.
— Напевне ти розумієш, що в такому ділі, як наше, суворо забороняється втручатися в особисте життя клієнта. Не слід пхати носа в те, про що не можна писати у повідомленні. Хто не дотримується цієї умови, тому нічого не залишається, як піти геть і поміняти професію — скажімо, постригтися в монахи чи стати шантажистом.
Я мало не прохопився про сірникову коробку. Про єдиний речовий доказ, який можна помацати й побачити на власні очі. Про єдину лінзу, що в своєму фокусі збирає безліч припущень і надає їм реальних обрисів. Серед численної кількості вірогідних проекцій на площині лише те, що відбивається на сірниковій коробці, можна вважати об’ємною кольоровою фотографією. Якби у тієї жінки вдалося вирвати кілька слів свідчень... Ну то що було б тоді?.. Я глузую сам із себе, збиваю себе з ніг. Шефову думку я знав ще до того, як почув її. І перевірка в домовій книзі теж її підтвердила. Мабуть, шеф має рацію.
Сьогодні вранці на стоянці автомашин біля кав’ярні «Камелія» він — брат клієнтки — спритно викрутився. Вміло натякнув мені, щоб я зважав на об’яву «В’їздити заборонено», якої я сам не помітив.
Бо й справді, територія ловів визначена межами, вказаними й санкціонованими клієнткою. Оскільки привід для розшуків, як написано в заяві,— зникнення її чоловіка, то немає потреби запитувати, чому слід його шукати. Незалежно від того, досягну я успіху чи зазнаю невдачі, я намагатимусь натрапити на його сліди. Навіть якщо клієнтка не захоче давати свідчень або вони будуть суперечливі — я не маю права відступати.