— Та що там балакати — просто діряві дзабутони, які пожирають гроші! — немов спльовуючи, проказав старший і взявся знову до роботи, а молодший, ляснувши рукавицями, що від грязюки й мастила стали схожими на стару гуму, раптом недбало додав:
— А коли так, то важко сказати, коли повернеться... До речі, вже цілу годину його дожидає ще один гість...
— Такий нахаба! Нишпорить туди-сюди, як у власному домі, без дозволу дзвонить по телефону...
Обидва парубки, ніби змовившись, кинули погляд на будинок — очевидно, контору. Невже відвідувач — кредитор, яких ніколи не зустрічають з усміхом на устах? Якщо я хочу добути потрібні відомості, то, мабуть, треба звернутися до цих двох робітників. Беру в рот сигарету й пропоную їм:
— Хотів би у вас дещо запитати...
— Курити заборонено! — остерігає хрипким голосом старший парубок, та молодший спокійнісінько бере сигарету й, черкнувши запальничкою, спочатку сам закурює, а потім підносить вогник і мені мало не під ніс.
— Нічого, вітер сьогодні західний.
— Ти що, не проходив інструктажу, як поводитися з легкозаймистими речовинами?
— А хіба варто так дорожити життям? — Молодший усе ще тримає переді мною вогник. Я вирішую, що сигарета безпечніша за вогник у запальничці, й поквапливо прикурюю.— Якби склад мав зайнятися, то це сталося б за одну мить. Зрештою, все тут, напевне, застраховано, тож директор навіть зрадів би.
Директор?.. Директор — хіба це не дивовижа? За одну ніч на околиці міста, що постійно розростається, раптом виникають нові вулиці. Тож нема чого дивуватися, якщо тих директорів стає щоразу більше.
— Просто ти ще зелений!
— Якщо порівняти з твоїм синім носом.
— Ого, ти ще й огризаєшся! — Старший висякав носа, посинілого чи то від холоду, чи то від пияцтва, в кутиках його очей з’явилося щось схоже на мед — сльози чи, може, гній.
Молодший парубок перестрибнув через рів на узбіччя дороги, де лежали балони, і на диво лагідним голосом сказав:
— Знаєте, мій напарник продав землю, але з одержаних грошей двадцять тисяч ієн у нього вкрали на велодромі, а тридцять тисяч він сам забув на полиці в електричці, і відтоді зовсім спився.
— Не мели дурниць! — сказав старший байдуже, не заперечуючи, але й не підтверджуючи, і лінькувато попрямував до балонів.— Слухай, треба спішити, а то скоро привезуть нові.
— Я хотів тільки запитати...— Ніби переслідуючи їх, я перестрибую через рів і, опинившись між обома парубками поза кружком світла, вмикаю магнітофон.— Коли ви почали тут працювати?
— Я працюю вже цілий рік,— знехотя беручись до роботи, відповідає молодший,— а він, здається, три місяці.
— Сьогодні якраз три місяці й десять днів. Куди ж дінешся...
— То ви, мабуть, знаєте...— я повертаю мікрофон до молодшого робітника,—...про начальника відділу Немуро з головної фірми... про Немуро-сана, начальника торгового відділу... напевне, він тут не раз бував...
— Та ні, не чули...— На вузьку, сантиметрів із тридцять завширшки дошку, перекинуту через рів, треба спритно покласти навскоси балон і сильно крутнути, а потім, використовуючи природний нахил, котити, підштовхуючи руками.— В усякому разі, для нас це було як грім з ясного неба, коли хазяїн змінив колишнього поставника на фірму «Дайнен»... ми про це нічого не знали...
— А коли це сталося?..— щоб приховати хвилювання, яке несподівано перехопило мені горло, я вдавано закашлююся димом.— Коли хазяїн зав’язав ділові стосунки з нашою фірмою?..
— Здається, минулого літа... Того дня в мене був вихідний і я ходив на річку купатися, пригадую, саме тоді один шибеник утопився...
— В липні?.. В серпні?..
— Начебто в липні.
Якщо це сталося в липні, то він, як новопризначений начальник відділу, напевне, грав не останню скрипку в переманюванні крамниці М.-сана на бік фірми «Дайнен». А може, саме завдяки успіху тієї операції йому дісталася посада начальника. В кожному разі, його зусилля дали рясні плоди, адже й досі паливна база підтримує ділові стосунки з фірмою «Дайнен». Та навіть у тому випадку, якби операція провалилась і нагода підписати контракт була прогавлена, все, що сталося, могло б мати певне відношення до його зникнення. Правда, жаль, що знову даремно витрачав батарейки до магнітофона.
Десь далеко пролунав металевий звук вибуху і довго відлунював від пагорбів, що оточували місто. Мабуть, це вихлопна труба великої машини. Вимкнувши магнітофона, йду з молодим парубком, що спритно перекочує балон.
— А чи нема в конторі когось, хто б знав про це?..
— Та як вам сказати...— молодий робітник не дає рукам перепочинку.— В конторі залишилася тільки секретарка... новенька... крім того, до неї в’язне якийсь огидний тип, вона аж розплакалася, тож розмова з нею не вийде.
— Огидний тип?
— Начебто комівояжер... той, що й над річкою в тих мікроавтобусах з червоними ліхтариками орудує...
Ми саме підійшли до складу з односхилим дахом. Удвох із старшим робітником, що підоспів на поміч, вони одним махом поклали прикочений балон на три ряди інших. Судячи з того, як брязнуло залізо, я здогадався, що балони досить важкі.
— Можна зайти до контори?.. Холодно чогось сьогодні...
Старший, ніби зовсім не зацікавлений моїм запитанням, згорбившись і наче пританцьовуючи, попрямував на дорогу.
— Пройдіть он там і відразу зверніть ліворуч,— шморгаючи носом, молодший кивнув підборіддям на прохід між складом і конторою, глянув на чорне небо й, затиснувши пальцями дірки на рукавицях, подався вслід за старшим.
Послухавшись його, я протиснувся крізь вузенький прохід і вмить натрапив на розсувні двері з тріснутою шибкою, що була склеєна целофановою стрічкою... Запах такий, наче в бензині розчинили нечистоти... чи скоріше запах добрив, змішаних із тваринячою сечею... Скрип розсувних дверей, що рухаються на погнутій рейці... Злегка прочиняю їх, і враз, наче мокрою хустинкою, мені в обличчя б’є задуха, властива лише паливним базам.
Навпроти дверей, до самої стелі, ширма, на ній пришпилено кнопками розклад руху автобусів, намальований двома фарбами. Ліворуч від ширми — старий канцелярський стіл, повернутий до входу. Над столом — коротко підстрижена дівоча голова, під столом — стиснуті докупи круглі білі коліна.
— Добрий вечір! — зумисне не дивлячись на дівчину й погладжуючи руками навпереміну то одне, то друге передпліччя, немов утираючи в шкіру кімнатне тепло, вітаюся надміру веселим голосом.
— Добрий вечір!..
На мить я не вірю своїм вухам. Здається, відповів чоловічий голос. Таки справді, чоловічий. Озвалася не дівчина, а хтось із-за перегородки. Неприємний голос. Мабуть, того нахабного типа, про якого розповідали хлопці. В міру того як я просувався вперед, у поле мого зору одне за одним потрапляли: металевий стелаж... білі завіски на вікні, які ще більше підкреслюють безсмак умеблювання кімнати... перед стелажем якісь дивні пластмасові квіти... далі телевізор... круглий столик, покритий лискучим, наче срібло, пластиком... на ньому знайома попільниця з котячими фігурками... і на цьому тлі знайомий чоловік, що сидів, підперши обличчя рукою.
То був він.
Він... безперечно, він... той, що видає себе за її брата. Знявши піджака й недбало попустивши краватку, зі спітнілим лобом, він гордо випнув підборіддя і ледь-ледь посміхався. Без піджака він не такий міцний на вигляд, плечі зсутулені й вузькі. Що його сюди принесло?.. Неприємна гра... Таємниця ловів здичавілого пса в тому, щоб удати, ніби твою увагу привертає щось інше — саме так і я збирався чинити... та ось той дикий пес виліз, махаючи хвостом, якраз із того, іншого місця...
— Сьогоднішній день повний випадковостей... я просто вражений...— І навіть не силкуючись вдати, що вражений, чоловік веде далі: — Я приголомшений... Хоча думав, що ви таки винюхаєте колись цю крамницю... Чого стоїте? Сідайте.
— А все-таки чому ви мовчали, якщо знали про неї?..— Я вмить увімкнув магнітофона.— Адже в заяві про розшук ясно написано, що мені буде подано всі потрібні відомості...