Для такої гонористої жінки, як я, старіти важко. Всередині я й далі є спокусницею, але цього ніхто не помічає. Зізнаюсь, що мене трохи ображає ця невидимість, я волію бути центром уваги. Я хочу і далі бути сексуальною — у певних межах, — і для цього корисно почуватися жаданою, але в моєму віці це дається нелегко. Загалом сексуальність — це питання гормонів і уяви. Я п’ю пігулки, щоб замістити перші, а друга мене наразі не підводить.
Чому стільки клопотання своїм зовнішнім виглядом? Куди подівся фемінізм? Бо мені це приносить насолоду. Я люблю тканини, кольори, макіяж і щоденну рутину приводити себе до ладу, хоча більшу частину часу я проводжу, замкнувшись у мансарді за писанням. «Мене ніхто не бачить, але я сама себе бачу», — як філософськи казала моя мати, маючи на увазі не лише зовнішній вигляд, але й глибокі аспекти характеру і поведінки. Це мій спосіб кидати виклик старості. Мені дуже допомагає те, що я можу покладатися на закоханого, який бачить мене серцем: для Роджера я є супермоделлю, тільки дуже низенькою.
Із плином років моя ідея сексуальності змінюється. У 1998 році я написала книжку про афродизіяки, таку собі пам’ятку про відчуття, яка, природно, називається «Афродіта». Афродизіяки — це речовини, які збільшують сексуальне бажання і спроможність. До того, як стали популярними такі ліки, як Віагра, вірилося у певні продукти харчування, які буцімто досягають цього ефекту. Добрим прикладом є баклажан: турецькі наречені мусили навчитися готувати десятки рецептів баклажанів, аби гарантувати наснагу свого майбутнього чоловіка до любовних утіх. Гадаю, тепер чоловіки воліють гамбургер.
Афродизіяки розвинулися в таких країнах, як Китай, Персія чи Індія, де чоловік мусив вдовольняти кількох жінок. У Китаї благополуччя держави могло вимірюватися кількістю синів, що їх породжував імператор, для чого в його розпорядженні були сотні молодих наложниць.
Я рік проводила розвідку для цієї книжки, читаючи і шукаючи натхнення в сексшопах, експериментуючи на кухні з рецептами, які посилюють статевий потяг, і пробуючи страви. Афродизіяки — це як чорна магія. Якщо ви хочете їх застосовувати, то раджу сповістити про це жертву, коли прагнете отримати видимий результат. Я відкрила це для себе з друзями, які приходили у ролі піддослідних кроликів куштувати мої страви. Рецепт давав ефект тільки з тими гостями, які були належним чином проінформовані, що він посилює статевий потяг. Припускаю, що це було так, бо вони швидко прощалися. Решта про це навіть не знали. Навіювання творить дива.
Раніше я фантазувала про ніч у товаристві Антоніо Бандераса, та зараз ця віддалена можливість здається мені виснажливою. Значно сексуальнішим є після тривалого душу влягтися з Роджером і моїми собаками у добре випрасувану постіль дивитися телевізор. І для цього мені не потрібна шовкова білизна, яка б маскувала мій целюліт.
Коли я написала «Афродіту», мені було п’ятдесят шість років. Нині я не змогла би написати цю книжку, ця тема здається мені пустою, куховарство наганяє на мене нудьгу і я не маю жодного бажання частувати когось афродизіяками. Раніше я часто казала, що не можу написати еротичну книжку, бо ще жива моя мати. Після того, як Панчіта померла, кілька читачок написали мені, прохаючи це зробити. Вибачте, але боюся, що вже пізно, бо моя мати не надто квапилася попрощатися з цим світом і зараз еротизм мене цікавить значно менше, аніж ніжність і сміх. Можливо, я би мусила збільшити свою дозу естрогену і почати втирати собі в живіт крем з тестостероном.
Я не хотіла би знову робити ті страшні дурниці, які я робила у віці між тридцятьма і п’ятдесятьма через сексуальну пристрасть, але й забувати їх не хочу, бо вони — наче відзнаки.
Утім, визнаю, що іноді пристрасне серце потьмарює мені розум. Якщо це не справа, яка мною цілком заволоділа, як-от правосуддя, захист бідних і тварин і, звісно, фемінізм, майже завжди те, що позбавляє мене розсудливості, це пристрасне кохання. Так було у 1976 році у Венесуелі, коли я закохалася в одного аргентинського музиканта, який утік від так званої «брудної війни» в своїй країні. Я покинула свого доброго чоловіка і двох дітей, щоб поїхати за ним в Іспанію, зазнала страшного розчарування і вернулася до своєї родини з розбитим серцем і підібганим хвостом. Тільки через десять років мої діти пробачили мені цю зраду.