Я пишу про те, що є для мене важливим, у власному темпі. І в ті години дозвілля, які мій дідусь називав згаяними, привиди уяви перетворюються на довершених персонажів, унікальних, із власним голосом, готових оповісти мені свої життя, якщо я дам їм достатньо часу. Я відчуваю їх довкола себе з такою достовірністю, що мене дивує те, що їх ніхто не помічає.
Зламати мою маніакальну дисципліну в один день було неможливо, на це пішли роки. Під час терапії і моєї скупої духовної практики я навчилася казати моєму суперего йти до біса і дати мені спокій, бо я хочу насолоджуватися свободою. Суперего — це не те саме, що совість, перше нас карає, друга направляє. Я перестала звертати увагу на наглядача, який живе всередині мене і голосом дідуся спонукає до справності і запопадливості. Важкий біг угору закінчився, тепер я спокійно прогулююся територією інтуїції, яка виявилася найкращим середовищем для письма.
Мій перший роман «Дім духів» був опублікований 1982 року, під кінець латиноамериканського літературного буму — так називали чудові книжки групи відомих письменників цього континенту. Бум був чоловічим феноменом. Письменниці Латинської Америки ігнорувалися критиками, викладачами, студентами літератури і видавництвами, які якщо й видавали їх, то робили це мізерними тиражами, без належної промоції і дистрибуції. Те, що мій роман прийняли, стало несподіванкою. Казали, що він узяв літературний світ приступом. Ти ба! Раптом стало очевидно, що романи читають переважно жінки; існував важливий ринок, який чекав на пробудження видавництв. Ті так і зробили, і тридцять років по тому видається стільки ж белетристики, написаної жінками, як і чоловіками.
І це належний момент віддати посмертну шану Кармен Бальсельс, ще одній незабутній жінці, яка допомогла мені йти уперед життєвою дорогою. Кармен, відома літературна агентка з Барселони, була ніжною матусею майже всіх великих письменників латиноамериканського буму і сотень інших іспаномовних авторів. Битим оком вона розгледіла якісь плюси у моєму першому романі і добилася його публікації спочатку в Іспанії, а потім у багатьох інших країнах; їй я зобов’язана тим, чого досягла у цьому дивному ремеслі письма.
Я була нікому невідомою жінкою, яка написала свій перший роман на кухні квартири в Каракасі. Кармен запросила мене у Барселону з нагоди виходу моєї книжки. Вона мене зовсім не знала і поставилася як до знаменитості. Влаштувала великий прийом у себе вдома, аби представити мене інтелектуальній еліті міста: критикам, журналістам і письменникам. Я нікого не знала, була вбрана як хіппі і почувалася не в своїй тарілці, але вона мене заспокоїла одною-єдиною фразою: «Тут ніхто не знає більше, ніж ти, ми всі імпровізуємо». Це нагадало мені пораду, яку часто давав мені дядько Рамон: «Пам’ятай, що всі бояться ще більше, ніж ти».
На тій вечері я єдиний раз у своєму житті бачила, як чорну ікру подають ополоником. За столом Кармен підняла тост за мою книжку — і саме в ту мить згасло світло і нас огорнула темрява. «Духи цієї чилійки прийшли, щоб підняти з нами келихи. Будьмо!» — сказала вона, ні на мить не задумавшись, наче це було відрепетирувано.
Кармен була моєю наставницею і подругою. Вона казала, що ми не є друзями, що я її клієнтка, а вона моя агентка, нас єднають лише комерційні взаємини, але це зовсім не було правдою. (Також не було правдою, коли вона казала, що їй би хотілося бути жінкою-об’єктом. Не уявляю собі нікого, хто би менше надавався до цієї ролі). Кармен була зі мною у найважливіші моменти: від хвороби Паули до одружень і розлучень, вона беззастережно була завжди поряд.
Ця жінка, здатна дати відсіч найбільшому хулігану, радилася зі своїм астрологом, вірила в екстрасенсів, гуру і магію, легко розчулювалася і плакала. Вона плакала так багато, що Ґабріель Ґарсія Маркес присвятив їй одну зі своїх книжок: «Кармен Бальсельс, умитій сльозами».
Вона була щедрою аж до безумства. Моїй матері надіслала у Чилі вісімдесят білих троянд, коли тій виповнилося скільки ж років, а дядькові Рамону на його день народження прислала дев’яносто дев’ять. Вона ніколи не забувала цієї дати, бо обидвоє вони народилися в один серпневий день. Якось вона подарувала мені повний комплект валіз Луї Віттон, бо їй здалося, що мій багаж сірий і старомодний. Усі їх у мене вкрали в аеропорту Каракаса у той перший і єдиний раз, коли я їх використала, але я не розповіла про це Кармен, бо вона одразу ж купила би мені нові. Вона надіслала мені стільки шоколадок, що я досі знаходжу деякі з них у найнесподіваніших закутках мого дому.