Якийсь час після раптової смерті цієї дивовижної каталонки я жила з відчуттям, що втратила рятувальне коло, яке тримало мене на плаву у бурхливому морі літератури, але агенція, яку вона створила зі своїм талантом та візією, й далі безперебійно працює під керівництвом її сина Луїса Мігеля Паломареса.
Фото Кармен стоїть на моєму письмовому столі, щоб нагадувати мені про її поради: будь-хто може написати добру першу книжку, письменник випробовується другою і наступними книжками; тебе судитимуть дуже строго, бо жінкам успіху не прощають; пиши що хочеш, нікому не дозволяй лізти ані в твою роботу, ані в твої фінанси; до своїх дітей стався як до принців, бо вони того варті; виходь заміж: чоловік, яким би не був дурнем, прикрашає.
Як і попереджала мене Кармен, минуло не одне десятиріччя, заки я отримала визнання, яке будь-який автор-чоловік у моїй ситуації сприйняв би як належне. Саме в Чилі критика приймала мене найважче, хоча читачі мене завжди любили. Я не затаїла ані найменшої образи на цих критиків, бо це характерна риса країни — там кожного, хто підніметься над середнім рівнем, розчавлюють, за винятком футболістів. У нас для цього є іменник і дієслово: chaqueteo і chaquetear. Це означає вхопити зухвальця за полу піджака і потягти донизу. Якщо жертвою є жінка, то жорстокість і поспіх подвоюються, аби їй не запаморочилась голова. Якби зі мною цього не робили, я би злякалася, бо це б означало, що я є порожнім місцем.
Після того, як світ побачили двадцять моїх книжок, перекладених на понад сорок мов, один чилійський письменник, чийого імені я не пригадую, з приводу висунення моєї кандидатури на Національну літературну премію сказав, що я навіть не письменниця, я писака. Кармен Бальсельс запитала його, чи читав він щось написане мною, аби обґрунтувати свою думку, і він відповів, що навіть мертвий цього не зробив би. У 2010 році при підтримці чотирьох колишніх президентів республіки, кількох політичних партій і палати депутатів мене удостоїли цієї премії, і лише тоді я врешті здобула трохи поваги критиків моєї країни. Кармен прислала мені п’ять кілограмів моїх улюблених шоколадних цукерок з начинкою із зацукрованих помаранчів.
Мей Вест, діва старого кіно, казала, що людина ніколи не є надто старою для того, щоб стати молодшою. Любов омолоджує, і в цьому немає жодного сумніву. Я переживаю нове кохання і, можливо, тому почуваюся здоровою і натхненною, наче маю на тридцять років менше. У моєму конкретному випадку йдеться про надлишок ендорфіну, гормону щастя. Схоже, що всі ми загалом почуваємося молодшими за наш біологічний вік і дивуємося, коли календар нагадує нам, що вже минув ще один рік чи ще одне десятиріччя. Час швидко біжить. Я настільки забуваю про свій вік, що торопію, коли мені поступаються місцем в автобусі.
Я почуваюся молодою, бо досі можу качатися по підлозі із собаками, побігти на морозиво, згадати, що їла на сніданок, і кохатися зі сміхом. Утім, я розсудливо не випробовую, на що здатна, і мовчки приймаю свої обмеження; роблю менше, ніж раніше, і розраховую свій час, бо довше барюся із будь-яким завданням; відхиляю усі ті неприємні речі, які раніше робила з обов’язку, як-от непотрібні подорожі і зібрання, де є понад восьмеро людей, на яких заледве сягаю пупа решті присутніх; уникаю галасливих дітей і дорослих із кепським характером.
Природно, що з віком приходять втрати. Відходять люди, тварини, місця і невичерпна енергія, яка була раніше. До сімдесяти років я могла робити три або чотири справи нараз, працювати кілька днів поспіль із мінімумом сну і одним махом написати десять сторінок. Я була гнучкішою і сильнішою. Могла встати на світанку, з певною грацією скочивши на рівні ноги, готова прийняти душ і починати день. Валятися в ліжку? Ліниві неділі? Сієста посеред дня? Усе це було не для мене. Тепер я обережно виповзаю з ліжка, аби не потурбувати мого партнера і собак. У мене один обов’язок — писати, і цілу вічність я не можу почати, не можу робити це понад чотири чи п’ять годин, та й це мені вдається завдяки великій кількості кави і силі волі.
Бажання зберегти молодість існує споконвіку. Перша відома згадка про джерело вічної молодості належить Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Пожадливі іспанці і португальці, які в XVI столітті завоювали Латинську Америку, шукали Ельдорадо, місто із чистого золота, де діти грали у кульки смарагдами і рубінами, а також Джерело молодості, магічні води якого змивали збитки, завдані часом. Вони не знайшли ні того, ні іншого. Уже ніхто не вірить в Ельдорадо, але міраж вічної молодості не зникає, підтримуваний цілим арсеналом ресурсів для тих, хто може за них платити — таблетки, вітаміни, дієти, вправи, хірургія і навіть ампули з плацентою та ін’єкції людської плазми, які були би смакотою для Дракули. Гадаю, все це дає якийсь результат, доказом чого є те, що ми живемо на тридцять років довше, ніж наші діди, однак жити довше не означає жити краще. Насправді довга старість має величезну соціальну та економічну ціну на рівні індивіда і планети.