У п’ятдесят років на терапії я збагнула ще одну річ: відсутність батька у моєму дитинстві, либонь, також сприяла моєму бунтарству. Я далеко не відразу прийняла дядька Рамона — як я завжди називала чоловіка, з яким Панчіта зійшлася, коли мені було приблизно одинадцять років, — і зрозуміла, що не могла мати кращого батька, ніж він. І це усвідомила, коли народилася моя донька Паула і його, наче блискавка, вразила любов до неї (почуття було взаємним): я вперше побачила ніжний, сентиментальний і грайливий бік свого вітчима, якому я оголосила війну. Отроцтво я провела, ненавидячи його і ставлячи під сумнів його авторитет, та позаяк він був нездоланним оптимістом, то навіть не помітив цього. На його думку, я завжди була зразковою донькою. Дядько Рамон мав таку діряву пам’ять на все погане, що у старості називав мене Анхелікою (це моє друге ім’я), і казав, щоб я спала на боці, аби не прим’яти крила. Він повторював це до кінця своїх днів, коли деменція і втома від життя зробили його тінню того, ким він був.
Із часом дядько Рамон став моїм найліпшим другом і наперсником. Він був веселим, владним, гордим і мачистом, хоча й заперечував це, аргументуючи, що поштивішого із жінками, ніж він, нема нікого. Я так і не зуміла до кінця пояснити йому, у чому полягає його жахливий мачизм. Він покинув свою жінку, з якою мав четверо дітей, і так і не анулював свій шлюб, що дозволило би йому узаконити стосунки з моєю матір’ю, але це не завадило їм прожити разом майже сімдесят років — спочатку зі скандалом і плітками, та згодом мало хто заперечував їхній союз, бо звичаї зробилися менше строгими і через відсутність можливості розлучитися пари сходилися і розходилися без бюрократії.
Панчіта досадувала на вади свого благовірного так само, як захоплювалася його чеснотами. Вона прийняла роль покірної і часом розлюченої дружини через кохання і тому що почувалася неспроможною ростити своїх дітей одна. Підтримка і захист мали свою неодмінну ціну.
За своїм біологічним батьком я ніколи не тужила і мені не хотілося про нього знати. Щоб його шлюб із Панчітою визнали недійсним, він висунув їй умову, що ніколи не займатиметься дітьми, і довів її до тої крайності, що вже ніколи з нами не бачився. Коли його ім’я зрідка згадували в родині — то була тема, яку всі оминали, — мою матір мучила люта мігрень. Мені сказали тільки, що він був напрочуд розумний і дуже мене любив, давав мені слухати класичну музику і показував книжки про мистецтво, тож у два роки я розрізняла художників: він казав мені «Моне» чи «Ренуар» — і я знаходила їх на відповідній сторінці. Мені в це не віриться. Я не змогла б зробити це зараз при здоровому розумі та ясній пам’яті. У кожному разі, позаяк це буцімто відбувалося, коли мені не було ще й трьох років, я цього не пам’ятаю, але те, що батько раптом нас покинув, позначилось на мені. Як могла я вірити чоловікам, які одного дня тебе люблять, а наступного зникають?
Те, що батько нас відцурався, не є чимось винятковим. У Чилі основою родини і громади є жінка, особливо у робітничому класі, де батьки приходять і відходять і часто зникають, не згадуючи потім про дітей. Натомість матері є деревами з міцним корінням. Вони займаються своїми дітьми, а за необхідності ще й чужими. Жінки є такими сильними й організованими, що кажуть, ніби в Чилі існує матріархат, і навіть найбільші мракобіси повторюють це, не червоніючи, однак це далеке від істини. Чоловіки контролюють політичну та економічну владу, ухвалюють закони і застосовують їх на свій розсуд, а коли цього недостатньо, втручається Церква з її звичним патріархальним штампом. Жінки верховодять лише в родині... іноді.
Недавно під час одного з тих інтерв’ю, які мене нервують, бо полягають у бомбардуванні банальними запитаннями, на які треба притьмом відповідати, як на мудрований психологічний тест, мені довелося за дві секунди вирішити, з яким персонажем із моїх романів я хотіла би повечеряти. Якби мене запитали, з якою людиною я хотіла би повечеряти, я б одразу сказала: з моєю донькою Паулою, з моєю матір’ю Панчітою — двома духами, які завжди витають довкруж мене, але того разу йшлося про літературну постать. Я не змогла відразу відповісти, як того вимагав інтерв’юер, бо написала понад двадцять книжок і хотіла би повечеряти майже зі всіма моїми протагоністами — як жінками, так і чоловіками, та коли мала час подумати, то вирішила, що запросила би Елізу Соммерс, дівчину з «Доньки фортуни». Коли 1999 року я поїхала в Іспанію з нагоди виходу цієї книжки, один меткий журналіст сказав мені, що мій роман є алегорією фемінізму. Він мав рацію, хоча насправді я про це не думала.