Вихід на пенсію є ще однією справою, що зачіпає нас, жінок, бо більшість із нас працює поза домом. Інші, домогосподарки, не виходять на пенсію і ніколи не відпочивають. Іспанською мовою відхід від справ ми називаємо jubilación, це термін, який походить від слова júbilo (радість), адже це ідеальний період, коли людина робить те, чого їй забажається. Якби ж це було так. Часто буває, що тіло і бюджет не дають нам робити те, що нам хочеться. До того ж доведено, що безділля рідко приносить щастя.
У чоловіків вихід на пенсію може стати початком кінця, бо вони реалізують і оцінюють себе у роботі, вкладають у неї все, і коли вона закінчується, у них мало що лишається і вони ментально та емоціонально спускаються на дно. Тоді починається період боязні зламатися, втратити економічні ресурси, лишитися самому, зрештою, перелік страхів є довгим. Якщо у них немає партнерки чи партнера, який би про них дбав, і пса, який махав би хвостом, їм кінець. Нам, жінкам, краще, бо крім роботи ми підтримуємо родинні і дружні стосунки, є комунікабельнішими, ніж чоловіки, у нас різноманітніші інтереси. Однак власна неміч, що з’являється з роками, також вселяє в нас острах. Я узагальнюю, але ж ви мене розумієте.
На думку відомого психіатра, автора понад двадцяти бестселерів з психології та філософії, Джеральда Ямпольскі, здатність бути щасливим на 45% залежить від генів і на 15% від обставин, це означає, що решту 40% ми визначаємо самі, відповідно до того, у що віримо і як ставимося до життя. У свої дев’яносто п’ять років він досі приймає пацієнтів і пише, п’ять разів на тиждень ходить у спортзал і щоранку, прокинувшись, дякує новому дню і обіцяє прожити його щасливо, не зважаючи на свій фізичний стан. Вік не мусить означувати якесь обмеження для того, аби залишатись енергійним і творчим і бути причетним до світу.
Оскільки зараз ми живемо довше, то маємо пару десятиріч попереду, аби заново визначити наші цілі і надати сенсу існуванню, яке ще нам залишається, як зробила це Ольга Мюррей. Ямпольскі виступає за любов, це найкращий засіб: давати любов повними пригорщами. Треба забути образи і струсити із себе негатив: гнів і злоба потребують більше енергії, ніж прощення. І ключем до щастя є пробачити всіх решта і пробачити саму себе. Останні роки можуть бути найкращими, якщо тільки ми оберемо любов замість страху, каже він. Любов не росте, як дика трава, її треба дбайливо культивувати.
Журналіст запитує Далай-ламу: «Ви можете згадати свої минулі життя?»
Той відповідає: «Мені в моєму віці важко згадати, що було вчора».
Дядько Рамон, мій вітчим, був активним і блискучим чоловіком, доки не покинув своєї роботи на посаді директора Дипломатичної академії в Чилі; відтак він став занепадати. Він був дуже комунікабельний і мав десятки друзів, але ті потроху виживали з розуму чи вмирали. Померли також усі його брати і сестри, і одна донька. У його останній період — він дожив до поважного віку 102 роки — поряд з ним була Панчіта, яка на той час достатньо втомилася через поганий гумор свого чоловіка і воліла би стати вдовою. Його доглядала ціла команда жінок, які ходили біля нього, як біля тепличної орхідеї.
«Найбільшою моєю помилкою було піти на пенсію. Мені було вісімдесят років, але це просто число, я міг би й далі працювати ще десять років», — одного разу зізнався він мені. Я не хотіла нагадувати йому, що у вісімдесят років він без сторонньої допомоги не міг зашнурувати черевики, але погоджуюся з тим, що його повільний занепад збігся з виходом на пенсію.
Це посилило мою рішучість залишатися активною до скону, вичерпати до останньої клітини свій мозок і до останньої іскри душу, щоб не лишилося нічого, коли я помру. Я не піду на покій, я буду оновлюватися. І я не збираюся бути розважливою. На думку Джулії Чайлд, знаменитої кулінарки, секретом її довголіття було червоне м’ясо і джин. Мої надуживання іншого штибу, і, як Джулія, я від них не відмовлюся. Моя мати казала, що єдине, про що вона шкодує в старості, — то гріхи, яких не вчинила, і речі, яких не купила.
Я не збираюся ставати пасивною старушкою, єдиною компанією якої буде пес чи два — хіба що мене здолає старече слабоумство, якого не траплялося в моїй родині довгожителів. Це жахливе видіння, та, як каже Ямпольскі, не треба жити зі страхом. Я готуюся до майбутнього. З віком вади і чесноти посилюються. Це неправда, що з роками сама собою приходить мудрість — навпаки, майже завжди старі робляться трохи божевільними. Якщо ми прагнемо бути мудрими, то треба починати вчитися змолоду. Поки зможу, я збираюся волоктися сходами нагору, в мансарду, де я пишу, аби проводити свої дні за розповідями історій. Якщо мені це вдасться, то старість мене не обходить.