Визначений суспільством поріг старості, встановлений законом у США, — шістдесят шість років, коли ми отримуємо право на пенсію. У цьому віці більшість йде на покій, жінки перестають зафарбовувати сивину (не робіть ще цього!), а чоловіки вживають Віагру, аби реалізувати свої фантазії (який жах!). Насправді процес старіння починається з народження, і кожен переживає його по-своєму. Культура має з цим багато спільного. П’ятдесятирічна жінка може бути невидимою у Лас-Вегасі, але дуже привабливою у Парижі. Сімдесятирічний чоловік може бути дідом десь у глухому селі, але у бухті Сан-Франциско, де я живу, носяться зграйки дідусів на велосипедах, що було би похвальним, якби вони не вбирали еластичних шортів флуоресцентних кольорів.
Нам товкмачать, що потрібні дієта і фізичні вправи, аби старіти у добрій формі. Може, це й так, але не треба узагальнювати. Я ніколи не була атлеткою, тож немає причини для того, щоб я на схилку життя мордувала себе вправами. Я підтримую форму, прогулюючись із собаками до найближчої кав’ярні, аби випити капучино. Мої батьки прожили здоровими сторіччя, і я ніколи не бачила, щоби вони пітніли у спортзалі чи обмежували себе в їжі. За обідом вони пили одну чи дві склянки вина, а ввечері коктейль. Споживали сметану, масло, червоне м’ясо, яйця, солодощі і розмаїті заборонені вуглеводи, але в міру; не гладшали і не чули про холестерин.
Мої батьки до останньої миті були оточені любов’ю і турботою, але так буває дуже рідко. Останній етап життя зазвичай є трагічним, бо суспільство не готове справлятися з довголіттям. Якими б жагучими не були наші плани, загалом ресурсів до кінця не вистачає. Останні шість років життя є найдорожчими, найболючішими і найсамотнішими, це роки залежності і, жахливо часто, роки бідності. Колись родина — себто жінки в родині — доглядали старих, але у цій частині світу цього вже майже нема. Житла є тісними, грошей обмаль, робота і ритм життя вимагають дуже багато, а тут ще й дідусі з бабусями живуть надто довго.
Ми, ті, кому перевалило за сімдесят, страшенно боїмося закінчити наші дні у домі для престарілих: у підгузках, накачані ліками і прикуті до крісла на коліщатках. Я хочу померти до того, як потребуватиму допомоги, щоби прийняти душ. Ми з моїми подругами мріємо створити колонію, з огляду на те, що якогось дня ми станемо вдовами, бо чоловіки живуть менше. (Я воліла би не влазити у цю справу, бо недавно вийшла заміж і мене пригнічує думка про вдівство). Наприклад, ми могли би купити ділянку землі, десь недалеко від лікарні, і побудувати окремі хатинки зі спільними службами, якимось місцем, де ми могли би тримати наших домашніх улюбленців, де був би сад, розваги. Ми часто про це розмовляємо, однак не переходимо до дії, і не тільки тому, що це коштовний задум, а ще й тому, що в глибині душі віримо, що завжди будемо незалежними. Магічне мислення.
Допоки ми не зможемо запобігати симптомам старості і залишатися здоровими до ста двадцяти років, як пропонує професор Девід Сінклер, мусимо зайнятися дражливим питанням довголіття. І далі обходити його стороною є божевіллям. Нам як суспільству треба знайти спосіб взяти на себе відповідальність за літніх людей і допомогти їм померти, якщо вони цього бажають. Евтаназія мала би стати реальним вибором повсюди, а не лише в поодиноких передових місцях на землі. Померти з гідністю є людською правом, але закон і медичний припис часто змушують нас жити поза гідністю. Як буцімто сказав Авраам Лінкольн: лічаться не прожиті роки, а життя в роках.
З одним моїм другом, який у свої вісімдесят п’ять років залишається спокусником, яким був завжди, ми домовилися разом накласти на себе руки, коли нам це видаватиметься доречним. Він мав направляти свого літачка, латунного комарика, до горизонту, доки у нас не закінчився би бензин і відтак ми не впали би у Тихий океан. Чистий кінець, який увільнив би наші родини від клопотів, пов’язаних з двома похоронами. На жаль, кілька років тому у мого друга закінчилася ліцензія пілота, йому її не поновили і він мусив продати комарика. Тепер він думає купити мотоцикл. Саме цього я бажаю для себе — швидкої смерті, бо я не є Ольгою Мюррей і ніколи не матиму власного сільця з люблячими людьми, які піклуватимуться про мене до кінця.
До речі, у міру того, як народжуваність у Сполучених Штатах і Європі зменшується, а населення старіє, іммігрантів мали би приймати з розпростертими обіймами. Вони завжди молоді — старі не емігрують — і своєю роботою допомагають утримувати пенсіонерів. Крім того, традиційно саме жінки-іммігрантки доглядають дітей і старих. Вони стають терплячими і ласкавими нянечками тих, кого ми найбільше любимо.