Чоловіки бояться влади жінок, тому закони, релігії і звичаї впродовж століть насаджували різноманітні обмеження для інтелектуального, артистичного та економічного розвитку жінок. У минулому десятки тисяч жінок, звинувачених у відьомстві, були катовані і заживо спалені за те, що забагато знали, що мали силу знання. Жінки не мали доступу ані в бібліотеки, ані в університети, фактично ідеалом було — і подекуди досі залишається, — щоби вони були неписьменними, аби тримати їх у покорі, аби в них не виникало питань і вони не бунтували. Те саме робили з рабами: за те, що навчився читати, карали батогами, а часом смертю. У наш час більшість жінок має такий самий доступ до освіти, що й чоловіки, але коли вони надто вирізняються чи прагнуть лідерства, то наражаються на агресію, як це сталося з Гілларі Клінтон на президентських виборах 2016 року в Сполучених Штатах.
Убивці, відповідальні за бійні в Сполучених Штатах, що майже без винятку є білими чоловіками, мають одну спільну рису — мізогінію, засвідчену їхньою хронікою домашнього насильства, погроз і нападів на жінок. На багатьох із цих психопатів наклали відбиток травматичні стосунки з матір’ю; вони не терплять відмови, байдужості чи насмішок з боку жінок, тобто не терплять сили, яку ті мають. «Чоловіки бояться жінок, які з них насміхаються. Жінки бояться чоловіків, які їх вбивають», — казала письменниця Маргарет Етвуд.
Жіночий визвольний рух став випробуванням для самооцінки двох чи трьох поколінь чоловіків, бо жіноча конкуренція кинула їм виклик і часто перевершила в царинах, які належали виключно їм. Тож не випадковим є те, що високий рівень зґвалтувань фіксується, наприклад, у збройних силах, де раніше жінки мали доступ тільки до адміністративних посад, подалі від служби. Чоловіча реакція на жіночу силу часто є агресивною.
Звісно, я не кажу, що всі чоловіки є потенційними кривдниками і ґвалтівниками, але їхній відсоток настільки високий, що ми повинні вважати насильство проти жінки тим, чим воно насправді є: найбільшою кризою, з якою зіштовхнулося людство. Агресори не є винятками, не є психопатами, це батьки, брати, наречені, благовірні, звичайні чоловіки.
Досить евфемізмів. Досить часткових рішень. Потрібні глибокі зміни у суспільстві, і саме ми, жінки, мусимо їх впровадити. Пам’ятайте про те, що ніхто нічого нам не подарує, ми мусимо добитись цього самі. Ми повинні привернути увагу до цієї проблеми в усьому світі і організовуватися. Зараз це можливо, як ніколи, бо у нас є інформація, комунікація і здатність мобілізуватися.
Жорстоке поводження, якого зазнає жінка, пояснюється її недооцінкою. Як казала Вірджинія Вулф, фемінізм є радикальною ідеєю того, що жінки є людьми. Не одне сторіччя тривали дискусії про те, чи є у жінок душа. Багато де їх досі продають, купують і обмінюють, як товар. Більшість чоловіків вважають їх нижчими за себе, хоча ніколи цього не визнають, тому їх зачіпає й ображає, що жінка може знати те і добитися того самого, що й вони.
Я вже оповідала цю історію в одному спогаді, але коротко викладу її ще й тут, бо вона є релевантною. Багато років тому, у 1995 році, я поїхала до Індії з подругою Таброю і своїм тодішнім чоловіком Віллі, які запланували цю мандрівку, щоб змінити мені обстановку і допомогти скинути із себе заціпеніння, спричинене смертю моєї доньки. Я написала спогад — «Паула», — який дав мені змогу зрозуміти і врешті прийняти те, що сталося, але після виходу книжки відчула довкола себе жахливу пустку. Моє життя не мало сенсу.
Про Індію в моїй пам’яті зберігся образ її контрастів та неймовірної краси, а також спогад про те, що вплинуло на решту мого життя.
Ми орендували машину з водієм і їхали сільською дорогою Раджастану, коли перегрівся двигун і ми мусили спинитися. В очікуванні, поки він охолоне, ми з Таброю підійшли до гурту із шести чи семи жінок, оточених дітьми, які стояли у затінку єдиного дерева у цій пустельній місцині. Що вони там робили? Звідки взялися? Ми не минали жодного села чи криниці, які могли би пояснити їхню присутність. Жінки, молоді і з вигляду дуже бідні, наблизились до нас із тією невинною цікавістю, яка досі існує у деяких місцях: їх привабило бурячкового кольору волосся Табри. Ми подарували їм срібні браслети, які купили на якомусь базарі, хвильку побавилися з дітьми, доки водій не покликав нас гудками клаксона.