У Кремнієвій долині, технологічному раю, який назавжди змінив саму суть комунікацій і людських стосунків, де середній вік менший, ніж тридцять років — іншими словами, ми говоримо про молоде і гадано більш прогресивне і візіонерське покоління, — жінок дискримінують тим самим мачизмом, який уже був неприйнятний півсторіччя тому. Відсоток жінок, які працюють у цій сфері, як і в багатьох інших, є мінімальним, їх обходять посадами і просуванням по службі, недооцінюють, перебивають чи ігнорують, коли ті висловлюють свою думку, і часто домагаються.
Моя мати добре малювала олією, мала чудове відчуття кольору, але ніхто не сприймав її серйозно, як і вона сама. Вона виросла з переконанням, що є обмеженою, бо вона жінка; справжніми митцями і творцями є чоловіки. Я її розумію, бо попри мій фемінізм я також сумнівалася у своїх здібностях і таланті; я почала писати белетристику, коли мала майже сорок років, з відчуттям, що вторгаюсь на заборонену територію. Відомі письменники, особливо ті, що належали до латиноамериканського літературного буму, є чоловіками. Панчіта боялася «відпустити руку», як пояснила мені одного разу; вона воліла робити копії, бо в цьому не було ризику, ніхто не міг з неї насміхатися чи звинувачувати у претензійності. Робила вона це досконало. І могла б займатися цим наполегливіше, могла би вчитися, але ніхто її не заохотив; її «картинки» вважали однією з її примх.
Я завжди дуже захоплювалася картинами моєї матері, десятками привозила їх до Каліфорнії, і тепер вони вкривають стіни мого офісу і дому, включно із гаражем. Панчіта писала їх для мене. Я знаю: вона шкодувала, що не наважилася зробити живопис своїм пріоритетом, як врешті я змогла зробити це з письмом.
Поговорімо про мир. Війна є граничним проявом мачизму. Більшістю жертв у будь-якій війні є не воїни, а жінки і діти. Насильство — основна причина смерті жінок між чотирнадцятьма і сорока чотирма роками, через нього вмирає більше, ніж від разом узятих раку, малярії і нещасних випадків. Жінки і дівчата становлять 70% жертв торгівлі людьми. Можна сказати, що проти жінок ведеться неоголошена війна. Тож не дивно, що ми передусім хочемо миру для нас самих і наших дітей.
Уперше на виставу п’єси «Монологи вагіни» Ів Енслер, яка вже стала частиною світової культури, я пішла зі своєю матір’ю. Обох нас вона пройняла до глибини душі. Як сказала Панчіта, виходячи з театру: я ніколи не думала про свою вагіну і ще менше розглядала її в дзеркалі.
Ів Енслер написала «Монологи...» у 1996 році, коли слово «вагіна» було непристойним і жінки заледве наважувалися його вимовляти в присутності гінеколога. П’єсу було перекладено на багато мов, її ставили у «позабродвейських» театрах, у школах і коледжах, на вулицях, площах і підпільно у підвалах тих країн, де жінки позбавлені фундаментальних прав. Вона зібрала мільйони доларів, які пішли на програми захисту жінок, їхньої освіти і підтримки у них прагнення до лідерства.
Ів, яка пережила сексуальну агресію з боку власного батька, заснувала V-Day, ініціативу, що має на меті покласти край насильству проти жінок і дівчат на глобальному рівні. У Конго V-Day створила City of Joy (Місто радості), притулок для жертв війни, жінок і дівчат, які пережили викрадення, зґвалтування, нападки, інцест, експлуатацію, тортури чи жіноче обрізання, яким загрожує небезпека бути вбитими через ревнощі чи помсту, бажання позбутися їх чи попросту тому, що вони є супутніми втратами збройних конфліктів. Тут вони починають зцілюватися, знову здобуватися на голос, співати, танцювати, розповідати свої історії, вірити в себе та інших жінок, воскрешати душу.
Усі вони повертаються у світ переродженими.
Десятиріччями Ів спостерігає немислимі звірства, однак дух її не слабне: вона впевнена, що ми можемо покінчити з таким насильством за одне покоління.
Зґвалтування стало знаряддям війни. Жінки є першими жертвами загарбницьких і окупаційних армій, воєнізованих угруповань, ґерильї та різних бойових рухів, включно з релігійними, і, певна річ, терористичних груп і банд, як зокрема страхітливі центральноамериканські марас (ватаги). Лише в Конго за останні роки понад півмільйона жінок, від кількамісячних дівчаток до вісімдесятирічних бабусь, були зґвалтовані, скалічені, спотворені, у них фістули, які часто є неоперабельними, з огляду на важкість ран.
Зґвалтування руйнує тіла і життя цих жінок і дівчат, а також саму структуру громади. Нівечення є таким глибоким, що тепер ґвалтують і чоловіків. У такий спосіб війська і ополчення ламають волю і душу цивільного населення. Жертви зазнають жахливих фізичних і психологічних травм і назавжди лишаються заплямованими; іноді їх виганяють з їхніх родин і сіл або страчують, побиваючи камінням. Це ще один випадок, коли вина падає на жертву.