Кавіта Рамдас, колишня голова Всесвітнього фонду на підтримку жінок, найбільшої неприбуткової організації, що займається просуванням людських прав жінки, і нинішня керівниця Програми людських прав жінки Фонду «Відкрите суспільство», пропонує демілітаризувати світ, це мета, якої можуть добитися тільки жінки, бо їх не спокушає мачистська привабливість зброї і вони є тими, хто зазнає прямої дії культури, яка звеличує насильство.
Немає нічого страхітливішого, ніж безкарне насильство, яке завжди скоюють під час війни. Однією з наших найбільш амбіційних мрій є покласти край війнам, однак воєнна промисловість дає надто високі прибутки; нам потрібна буде критична кількість людей, готових перетворити цю мрію на дійсність, аби схилити шальки терезів на бік миру.
Уявіть собі світ без армій, світ, у якому воєнні ресурси працюватимуть на спільне благо, в якому конфлікти вирішуватимуться за столом переговорів, а завданням солдатів буде підтримання порядку і сприяння миру. Коли це станеться, ми перевершимо наш статус Homo sapiens і зробимо еволюційний стрибок у Contentus homo superior.
Фемінізму немає без економічної незалежності. Мені в дитинстві це ясно показала ситуація моєї матері. Ми, жінки, повинні мати власні доходи і розпоряджатися ними, для цього потрібні освіта, професійна підготовка і відповідна робоча і родинна атмосфера. Так буває не завжди.
Провідник самбуру в Кенії розповів мені, що його батько шукає для нього наречену, яка була би доброю матір’ю його дітей, доглядала би худобу і виконувала належні їй хатні обов’язки. В майбутньому вона сама доконечне попросить його пошукати інших дружин, аби ті допомагали їй в роботі. Він пояснив мені, що якби вона мала інший вибір, рівновагу родини і громади було б порушено. Я розумію резони цього провідника: заради збереження традиції, яка є дуже зручною для нього; але мені б хотілося поговорити з тією гіпотетично нареченою і дружинами з його села, які, можливо, не є надто задоволені своєю долею і якби мали освіту, в якій їм відмовлено, то прагнули би іншого життя.
За оцінками 2015 року, дві третини неписьменних дорослих людей у світі становлять жінки; більшість дітей, неохоплених шкільним навчанням, жіночої статі. Жінки отримують меншу оплату, ніж чоловіки, за ту саму працю; робота, якою традиційно займаються жінки, як-от вчительки, доглядальниці тощо, є погано оплачуваною, а хатня праця не цінується і не оплачується. Це ще більше дратує в наш час, коли жінки працюють поза домом, бо зарплати не багатьох чоловіків вистачає, щоб утримувати родину, і втомлені після роботи, вони займаються дітьми, приготуванням їжі і хатніми справами. Ми повинні змінити звичаї і закони.
Ми живемо у дуже незбалансованому світі. Подекуди жінка має право, принаймні в теорії, на самовизначення, в інших місцях вона улягає чоловікові, його вимогам, бажанням і примхам. У деяких регіонах вона не може вийти з дому без супроводу близького родича чоловічої статі, є позбавлена голосу, права визначати свою долю чи долю своїх дітей, не має освіти, належного медичного обслуговування і доходів; не бере жодної участі в публічному житті; і навіть не вирішує, коли і за кого вийде заміж.
У середині 2019 року ми побачили в пресі добру новину про те, що жінки Саудівської Аравії, які мають менше прав, ніж десятирічний хлопець, нарешті можуть кермувати автомобілем і подорожувати без супроводу чоловіка з їхньої родини. Це стало можливим після того, як декілька жінок з королівської родини нишком втекли за кордон, бо не могли терпіти утисків у своїй країні. Однак тепер, коли водити машину і подорожувати є законним, жінкам доводиться стикатися з гнівом чоловіків з їхніх родин, які незгодні з цією зміною. І це у ХХІ сторіччі!
Якщо я кажу, що була феміністкою вже в п’ять років (і з превеликою гордістю), то не тому, що я це пам’ятаю, позаяк це відбувалося на емоційному рівні, до того, як в дію вступав розум, а тому що все про це мені розповіла моя мати. Вже тоді Панчіта жила, перелякана донькою, яку підкинула їй доля. В дитинстві в домі мого дідуся я бачила, що чоловіки родини мали гроші, автомобілі, свободу їхати коли і куди їм заманеться, а також право приймати усі рішення, навіть найдріб’язковіші, наприклад, вирішувати, що буде подаватись на вечерю. Нічого з цього не мала моя мати, яка жила з ласки свого батька і старшого брата, і до того ж мала невелику свободу, бо мусила дбати про свою репутацію. Наскільки я це усвідомлювала? Достатньо, аби від цього страждати.