У дитинстві залежність вселяла у мене такий самий жах, який вселяє досі, тому, заледве закінчивши середню школу, я прагнула працювати, щоб утримувати себе і за можливості утримувати свою матір. Мій дідусь казав: хто платить, той повеліває. То була перша аксіома, яку я включила до мого зародкового фемінізму.
Коротко згадаю про мою фундацію, яка має прямий стосунок до всього, сказаного раніше. (Те, що ми робимо, ви можете побачити на www.isabelallende.org). У 1994 році були опубліковані мої спогади під назвою «Паула». Реакція читачів була неймовірною; пошта щодня приносила десятки листів, написаних різними мовами, від людей, яких зворушила історія моєї доньки. Вони солідаризувалися з моїм горем, бо всі переживають втрати і біль. У шухлядах зібралася гора кореспонденції; деякі листи були настільки гарними, що через пару років декілька європейських видавців видали їхню вибірку.
Прибутки від цієї книжки, які належали моїй доньці, а не мені, я поклала на окремий рахунок, водночас розмірковуючи, що зробила би з ними Паула. Я вирішила, що з ними робити, після тієї пам’ятної мандрівки до Індії, і відтак народилася моя фундація, завданням якої є інвестувати в можливості жінок і дівчат із групи підвищеного ризику, бо саме такою була місія Паули під час її короткого життя. То було правильне рішення; через цю фундацію, яка утримується завдяки суттєвій частині доходів від моїх книжок, моя донька продовжує допомагати людям. Можете собі уявити, що це означає для мене.
Мені не треба вигадувати головних героїнь моїх книжок, жінок сильних і рішучих, бо я оточена ними. Декотрі з них порятувалися від смерті і зазнали страшних травм, вони все втратили, включно зі своїми дітьми, однак дають собі раду. Не тільки виживають, вони ще й розвиваються, а декотрі з них стають лідерами своїх громад; вони гордяться шрамами на тілі і ранами в душі, бо ті свідчать про їхню життєстійкість. Ці жінки не бажають, аби до них ставилися як до жертв, у них є гідність і відвага, вони підводяться, йдуть уперед і роблять це, не втрачаючи здатності жити з любов’ю, співчуттям і радістю. Відчувши дещицю емпатії і солідарності, вони відроджуються і цвітуть.
Іноді у мене опускаються руки. Я запитую себе, чи не є те, що робить фундація, краплею води у пустелі потреби. Треба стільки зробити, а ресурси настільки обмежені! Це згубний сумнів, який спонукає нас умити руки від чужого страждання. В такі моменти моя невістка Лорі, яка керує фундацією, каже мені, що результат наших зусиль не вимірюється за універсальною шкалою, його потрібно вимірювати у кожному окремому випадку. Ми не можемо знизувати плечима перед проблемами, які здаються нам нездоланними, ми мусимо діяти. Лорі нагадує мені самовідданих і хоробрих людей, які працюють у дуже важких умовах з єдиною метою — полегшити чужі скруту і біль. Їхній приклад змушує нас проганяти демона байдужості.
Ми у фундації скеровуємо наші дії на охорону здоров’я (що включає в себе репродуктивні права), освіту, економічну незалежність і захист від насильства та експлуатації. Починаючи з 2016 року, ми також зосереджуємося на біженцях, особливо на кордоні між Сполученими Штатами і Мексикою, де триває гуманітарна криза серед тисяч і тисяч людей, які втекли від насильства у Центральній Америці і просять притулку. Найбільше страждають і наражаються на найгірші небезпеки саме жінки і діти. Обмежувальні заходи американського уряду практично анулювали право на притулок.
Аргументом проти мігрантів є те, що вони прибувають, аби скористатися соціальним захистом, відібрати роботу в місцевих громадян і змінити культуру — це евфемізм, аби вказати на те, що вони не є білими, однак доведено, що коли їм дозволяють інтегруватися, вони дають країні значно більше, ніж отримують.
Між іммігрантами і біженцями є відмінність. Перші приймають рішення їхати деінде, аби покращити умови свого життя. Зазвичай вони молоді і здорові — старі лишаються на місці, — і намагаються якнайскоріше адаптуватися, дивляться в майбутнє і бажають пустити коріння. Біженці втікають, рятуючи своє життя, від збройних конфліктів, переслідувань, злочинності і граничної бідності. Це люди у відчаї, які змушені покинути все, що для них звичне, і шукати притулку деінде, там, де їх, можливо, зустрінуть вороже. Половина із 70 мільйонів біженців, зареєстрованих у 2018 році, були жінками і дітьми; ці цифри щороку збільшуються.
Біженець живиться спогадами і ностальгією, його очі звернені у минуле, він мріє повернутися додому, але в середньому проведе далеко від батьківщини від сімнадцяти до двадцяти п’яти років. Багато з них ніколи не зможуть повернутися; вони завжди будуть чужинцями. Цю глобальну кризу, яку незабаром поглиблять нові хвилі біженців, що полишають свої землі через кліматичні зміни, зустрічають не зводячи мури, а допомагаючи усунути причини, через які люди втікають зі своїх рідних місць.