Варсан Шайр, «Рідний дім»
Один із найефективніших способів чинити позитивний вплив на світ — інвестувати в жінок. У найбідніших регіонах матері витрачають свої доходи на родину, тоді як чоловіки виділяють на неї лише третину своїх. Коротко кажучи, жінки піклуються про харчування, здоров’я та освіту своїх дітей, тоді як чоловіки витрачають на себе: чи то на розваги, чи то купуючи те, що підніме їхній престиж, наприклад, мобільний телефон чи велосипед.
Я збагнула, що з невеликою допомогою можна зробити багато. Якщо жінка має можливість приймати рішення і — власні доходи, то становище родини поліпшується; якщо процвітають родини, громада, а врешті, й країна, прогресують. Так розривається цикл убогості. Найвідсталішими суспільствами є ті, де жінки перебувають у підлеглому становищі. Утім, цю очевидну істину часто ігнорують уряди і некомерційні організації. На щастя, це змінюється тією мірою, якою жінки мають можливість приймати політичні рішення або ресурси для благодійництва, які загалом призначають на жіночі проєкти.
Жінкам потрібно бути взаємозв’язаними. Як казала Едрієн Річ, американська поетка-феміністка, «контактів між жінками бояться найбільше, вони породжують найбільше проблем і є потенційно найбільш трансформуючою силою на планеті». Це цікаве спостереження могло би пояснити той неспокій, що його відчувають багато чоловіків, коли жінки збираються разом. Вони думають, що ми щось замишляємо, й подекуди мають рацію.
Жінкам потрібно бути пов’язаними між собою. Споконвіків вони збиралися біля криниці, печі, колиски, на полях, фабриках і в домівках. Вони хочуть ділитися своїм життям і чути історії інших. Немає нічого більш захопливого, ніж балачка жінок, що майже завжди є інтимною й особистою. Плітки також розважають, для чого заперечувати. Для нас є кошмаром бути відкинутими та ізольованими, бо поодинці ми вразливі, тоді як гуртом процвітаємо. Проте мільйони жінок живуть під замком, не маючи ані свободи, ані засобів, щоб вийти за межі невеличкого радіуса їхніх домівок.
Кілька років тому ми з Лорі відвідали в Кенії невеличку жіночу общину. Нам дали доволі туманні вказівки, однак Лорі, значно більша, ніж я, шукачка пригод, звеліла мені вдягнути капелюха і ми пішли стежкою, що вилася поміж заростей. Невдовзі стежка зникла, і ми довгенько йшли наосліп: я — з відчуттям, що ми навік пропали, але у Лорі є гасло, що всі дороги ведуть до Риму. Коли я вже готова була розплакатися у хащах, ми почули голоси. То був жіночий спів, який накочувався, як хвилі на берег моря. Це й був той компас, який привів нас у Кібісон.
Ми вийшли на прогалину в лісі, велику галявину з парою простих хатин і чимось на зразок навісу, щоб куховарити, їсти, проводити уроки, шити і займатися рукоділлям. Ми прийшли навідати Естер Одіамбо, жінку, яка багато років працювала в Найробі і, вийшовши на пенсію, вирішила повернутися у своє село поблизу озера Вікторія. Там вона застала справжню трагедію. Чоловіки приходили і відходили, ведучи кочове життя у пошуках роботи, економічної стабільності не було, множилася проституція, людей косив СНІД, він знищив середнє покоління батьків і матерів, залишились лише старі й малі. Жінки вмирали тією ж мірою, що й чоловіки.
Коли Естер приїхала, інформації про хворобу і те, як нею заражаються, було дуже мало, її приписували магічним причинам, доступного лікування також не було. Вона взялася боротися із забобонами, просвіщати людей і допомагати перш за все жінкам, які мали обмежені засоби для існування. На цю справу вона віддала свою власність.