Коли ми з Лорі прийшли туди, то побачили дітей: одні бавилися, інші писали домашні завдання крейдою на маленьких дошках або рисували цифри й букви патичками на землі, і групки жінок: одні куховарили, інші прали чи займались рукоділлям, яке продавали на базарі, аби допомогти утримувати общину.
Ми представилися англійською, й Естер Одіамбо була нашим перекладачем. Побачивши, що ми іноземки, і дізнавшись, що ми приїхали здалеку, жінки обступили нас, пригостили червоним і гірким чаєм і сіли вколо, щоб оповісти нам своє життя, яке в основному складалося з праці, втрат, болю і любові.
То були вдови, покинуті жінки, вагітні дівчатка-підлітки, бабусі з осиротілими внуками чи правнуками на руках. Саме таким був випадок жінки, що виглядала дуже старою, хоча сама не знала свого віку; вона годувала грудьми кількамісячну дитину. Помітивши наш очевидний ступор, Естер пояснила, що іноді таке трапляється: бабусі вертається молоко, коли є потреба годувати внука. «Цій жінці, либонь, років вісімдесят», — додала вона. Можливо, перебільшувала... Я багато разів розповідала цю історію, але тут мені ніхто не вірить, хоча я бачила щось подібне в одному містечку біля озера Атітлан у Ґватемалі.
Історії жінок з Кібісона були трагічними, деякі через СНІД втратили майже всіх членів своєї родини, однак вони не виглядали нещасними. У цьому колі будь-що могло послужити причиною для сміху, жартів, підсміювань одна з одної і всіх, з Лорі і мене. Естер Одіамо підсумувала це однією фразою: «Жінки радіють, коли збираються разом». Надвечір вони попрощалися з нами, співаючи. Ці жінки увесь час співали. Можливо, цієї общини Кібісон уже нема, бо наша з Лорі пригода сталася давно, але той урок був незабутнім.
Мені зовсім не важко уявити такі самі групи жінок, як у Кібісоні, — різних рас, віросповідань і віку, які, сидячи вколо, діляться своїми історіями, своєю боротьбою і сподіваннями, плачуть, сміються і гуртом працюють. Яку потужну силу могли б утворити ці кола! Мільйони їх, з’єднавшись, могли б покласти край патріархату. Було б непогано. Треба дати шанс цьому велетенському природному і відновлюваному ресурсу, яким є жіноча енергія.
У сімдесяті роки, коли протизаплідні таблетки та інші контрацептиви стали доступні широкій публіці, жіноча емансипація розширилася. Нарешті жінки могли жити статевим життям на повну, не страшачись небажаної вагітності. Уявіть собі спротив релігії і мачизму в Чилі! Я тоді припустила, що кінець патріархату неминучий, але ми досі далеко від того, аби це сталося. Ми багато здобули, однак мусимо ще багато чого зробити. Наші права, коли вони у нас є, порушують під будь-яким приводом: війна, фундаменталізм, диктатура, економічна криза чи якась катастрофа. У Сполучених Штатах у другому тисячолітті оспорюється не лише право на аборт, але й на жіночі контрацептиви. Ясна річ, ніхто не заперечує право чоловіка на вазектомію чи презервативи.
Моя фундація допомагає фінансувати клініки і програми, призначені контролювати фертильність, включно з абортом. Ця тема є мені дуже близькою, бо у вісімнадцять років мені довелося допомагати п’ятнадцятирічній дівчині, школярці, яка завагітніла. Ми називатимемо її Селія, позаяк я не можу вказати її справжнє ім’я. Вона прийшла з цим до мене, бо не наважилася зізнатися у цьому своїм батькам; у відчаї вона навіть думала про самогубство — настільки серйозним було те, що з нею сталося. У Чилі аборт суворо карався законом, однак широко практикувався (і практикується досі) в підпільний спосіб. Умови його здійснення були і залишаються дуже небезпечними.
Не пам’ятаю, як я дізналась ім’я людини, яка могла вирішити проблему Селії. Ми пересідали з одного автобуса на інший, заки добралися у бідний район, і ще пів години брели, шукаючи адресу, яка була у мене записана на папірчику. Нарешті ми знайшли помешкання на третьому поверсі цегляного будинку, який нічим не відрізнявся від десятка інших на тій самій вулиці: з білизною, що висіла на балконах, і переповненими сміттєвими баками.
Нас зустріла втомлена з вигляду жінка, яка нас чекала, бо я попередила її телефоном, назвавши ім’я мого зв’язкового. Вона крикнула двом дітям, які бавилися у вітальні, щоб вони замкнулися в своїй кімнаті. Було очевидно, що малюки призвичаєні до цієї рутини, бо пішли геть, навіть не писнувши. В кутку кухні гримкотіло радіо, передаючи новини і рекламу.
Жінка запитала Селію, коли в неї була остання менструація, зробила обрахунки і кивнула. Вона сказала, що це буде швидко і безпечно і якщо ми заплатимо трохи більше домовленої ціни, вона застосує анестезію. Єдиний стіл, який там був, ймовірно, обідній, вона застелила цератою, зверху поклала подушку і звеліла Селіні зняти труси і лягти на ньому. Швиденько її оглянула і ввела у вену руки катетер. «Я була медсестрою, маю досвід», — пояснюючи, сказала вона. І додала, що моїм завданням є потроху вводити моїй подрузі знеболювальне, аби її одурманити. «Пильнуй, щоб голка не випорснула з руки», — застерегла вона мене.